А потім в паркані хтось виламав штахету,

ліхтариками груш вчарований між віт.

В ту дірку в паркані відрився світ поету —

великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно — з укропу у Європу.

В Європі вже був млин, двигучий, паровий.

І прадід мій ходив, як Ной після потопу.

А я собі, мала, була — як херувим.

Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.

Полохала в гнізді пташину боязку.

А вранці крізь бузок дивилася на тітку,

котра була чомусь — як свіжий кущ бузку.

Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.

У закутку душі хай буде трохи сад.

Вже дожились — забули колір неба,

воно буває кольору досад.

Хай буде сад, і дерево крислате,

і кіт-воркіт, і ще багато див.

Доросла пам’ять — то уже не слайди.

Тоді вже доля гляне в об’єктив.

СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС

Земля кружляє у космічнім вальсі.

Вітри галактик — вічні скрипалі.

Гармонія крізь тугу дисонансів

проносить ритми танцю по землі.

І серцю в грудях тісно, тісно, тісно!

Смички пиляють задубілий сум.

Зненацька м’язи вибухнуть первісно,

ударить кров, як електричний струм.

І не паркет, зачовганий до глянцю,

не долівки, налиплі до чобіт, —

вже вся планета — п’єдестал для танцю,

де сходять вальси з голубих орбіт.

Гримить високий гонор полонеза,

і лихом б’є об землю перепляс,

лезгинка чорна срібні гострить леза

і граціозно ходить па-де-грас.

Шпурляв канкан мережки парижанок.

Шмагав аркан по сивих постолах.

І відчайдушний танець між ножами

шотландки танцювали на столах.

Велике діло — танець між ночами!

Танцюй собі, лиш пальчика не вріж.

Доріг війни смутні подорожани,

ми знали інший — танець бездоріж.

Десь труп коня вмерзає в сизу осінь.

І смерть впритул до мене підступа.

А я іду. А я роблю наосліп

на міннім полі обережні па.

Півроку вбік — і все це піде прахом.

І цілий всесвіт вміститься в сльозу.

Дрімотні міни — круглі черепахи —

в землі шорсткій ворушаться, повзуть.

О піруети вимушених танців!

Хто йшов по полю мінному хоч раз,

той мимохіть і на паркетних глянцях

пригадує смертельний падеграс.

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

СМІХ

На вулиці – я чую крізь вікно –

Сміється жінка штучним сміхом.

Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,

Щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,

На голови веселих ліхтарів,

Одягнені в малі кашкети з жерсті,

І на моє високе підвіконня

Каштани білі квіти подають…

А я дивлюсь і думаю про вірші.

Коли їм сумно – хай вони сумують.

Хай тільки не сміються штучним сміхом,

Бо щирі люди закривають вікна.

«Проміння землі», 1957 р.

 "Сніги в снігах. Ріку скувала крига"

*  *  *

Сніги в снігах. Ріку скувала крига,

І вербам руки з холоду звело.

Біжить вовчиця — мати — роздобига,

Зеленим оком світить на село.

А те село давно уже як привид.

І смерть пройшла лісами напролом.

І хмари йдуть. І місяць губи кривить.

І виє в ніч вовчиця за селом.

6.01.1991

«Мадонна перехресть», 2011

"Сніги і ніч. І ліс дорогу пише"

*  *  *

Сніги і ніч. І ліс дорогу пише.

І спить в снігах все тепле і живе.

Лиш іноді захриплий голос тиші

чиюсь зорю із вічності позве.

"Сніги метуть. У вікнах біле мрево"

*  *  *

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева,

на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.

Хай серце серцю сплачує борги.

О, покладіть гілки мені на плечі,

з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.

Що ви прийшли до мене, що ви тут.

Зима стоїть, скляна і перкалева.

Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...

"Снігурчик прилетів червоногрудий"

*  *  *

Снігурчик прилетів червоногрудий

та й сніг клює. Біда його жене.

О місяць грудень,

                              Добрий місяць грудень!

У тебе в грудях серце крижане.

СНОПИ

Я пам’ятаю все —

дощем залиті ниви,

шорсткі понад шляхами полини

і відтінки на обрії мінливі —

від пурпуру до сивизни.

Розтерзані снарядами дороги,

і зойк дротів,

й розчахнуті стовпи, —

А під колеса,

гусениці,

ноги

чужинцями підмощені снопи.

їх волочили.

їх байдужо несли.

Немов живих, тягнули по стерні.

Під шинами тріщали перевесла,

і колоски тонули у багні.

Чужинець нахилився до вибоїн.

Змахнув сльозу.

Напевно, селянин...

Могло б не бути на планеті воєн,

якби отак заплакав не один.

«Вітрила», 1958 р.

СОЛОВЕЙКО ЗАСТУДИВСЯ

Дощик, дощик, ти вже злива!

Плаче груша, плаче слива.

Ти періщить заходився,

соловейко застудився.

А тепер лежить під пледом —

п’є гарячий чай із медом.

Сольфеджіо

Старий маестро з добрими руками,

котрий гуманно причинив балкон,—

на весь квартал з вікна його роками

лунає писк майбутніх примадонн.

Сольфеджіо, сольфеджіо!.. Октави...

колоратура... опера... вокал...

Взискуйте слуху, слуху, а не слави!

Нічого, звик. Усе життя звикав.

Вони приходять, гарні і негарні.

До ваших послуг. Мріяла давно.

Талант... мистецтво... Боже, є книгарні,

театри, спорт, ну, зрештою, кіно!

Усі пищать. Усі вони сопрано.

Усі співати хочуть Баттерфляй.

Він каже:

               — Згодом. Зараз іще рано. —