Останні квіти.

Перший іній.

Свинцеве листя.

Срібний ґанок...

Поштову скриньку в колір синій

дідусь фарбує цілий ранок.

Погріє руки у рукавах.

на скриньку збоку поглядає.

Яскрава скринька, ой яскрава!

Від кого ж він листів чекає?

Такий старий і одинокий,

чоло скорботою вгорнулось.

Година.

Тиждень.

Місяць...

Роки!

Сини з війни не повернулись.

Спустіли храми голубині,

і розхитався ветхий ґанок...

Поштову скриньку в колір синій

дідусь фарбує цілий ранок.

«Вітрила», 1958 р.

ПРАЩУР

Коли ридали сосни янтарем

і динозаври ніжились в щириці,

коли ще жив у пралісі пралев,

коли у небі глибали праптиці,

коли льоди зсувалися із гір

і ще була не ящірка, а ящір,—

                    який він був, мій особистий пращур,

                    неандерталець, вертикальний звір?

А він же був, той дикий, той праперший,

котрий жарину виглядів од хвищ,

на стійбища людинячі приперши

ведмедя із пралютих сукровищ.

Йому іще кохання і не снилось.

Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».

Душа іще нічим не осінилась,

і розум був іще кошлатий... Бр-р!

Сліпого духу зарості дрімучі,

печерна тінь у потолоччі трав,

він що себе питаннями не мучив,

не каявся, не сіяв, не орав.

У груди сарні вскіплював стрілу

і твердо спав, упоравши ведмедя.

І наче Богу, кланявся дуплу,

де срібні липи чаділи від меду.

Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.

Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,

погладив раптом рябомизу самку

і перший в світі винайшов печаль.

"Пригадаєш забуту казку"

*  *  *

Пригадаєш забуту казку,

цяцьку, знайдену в лободі,

на озерах зелену ряску

і кораблики на воді, —-

і душі дитяче начало

(найчастіше, що маєш ти)

потяглося до тих причалів,

де твої почалися світи,

звідки виплив ти якось вдосвіта

у простори, такі голубі,

ані хліба,

ні сили,

ні досвіду

на дорогу не взявщи собі.

І маленькі були неполадки,

і великі були нелади,

і ніщо не здавалось випадком,

бо лишало на серці сліди.

«Вітрила», 1958 р.

"Признаватися, може, й не варто"

*  *  *

Признаватися, може, й не варто,

щоб не знав ти і відав,

як, приклавши лінійку до карти,

виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу.

Кілометри ретельно ділю.

І з усіх підрахунків виводжу,

що, мабуть, я тебе люблю.

«Проміння землі», 1957 р.

"Прийомний син барона був баран"

*  *  *

Прийомний син барона був баран,

що набирався лоску при лакузах.

Альковний кіт, кадрильний ветеран,

типовий фат в обтягнутих рейтузах.

Ну що він міг? Сказати комплімент.

Посмакувати пошлий анекдотик.

Продутись в карти, вибрати момент

і спромогтися на двозначний дотеп.

Страшна душа, як озеро Лох-Несс.

Не вписана в безсмертну партитуру.

І хто б він був без Пушкіна, Дантес?

А так він теж ввійшов в літературу.

"Прийшов у місто дуже гарний лось"

*  *  *

Прийшов у місто дуже гарний лось.

У надвечір’ї деревом здавався.

Сказали люди: — Це нам так здалось, —

і через те ніхто не здивувався.

А що такого? Лосі нам рідня.

Креснув рогами — як трамвайні дуги.

Він, може, йшов до мене навмання —

з моїх лісів, з чорнобильської туги.

"Природа мудра. Все створила мовчки..."

*  *  *

Природа мудра. Все створила мовчки.

Росинку поту втерла на брові.

На буреломах сходять мухоморчики —

театр ляльковий просто на траві.

Один великий, в брилику озерце.

Оранжеві, червоні ковпачки.

Здається, вийде гномик в камізельці,

застебнутий на срібні гаплички.

І вклониться. Задзвонить бубонцями.

Драбиночку приставить до гриба.

І краснолюдки підуть з куманцями

повз гриб, що зветься Жаб’яча Губа.

Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.

А на грибку, під криласом пташок,

з великим пензлем, у зелених капцях

фарбує гном оранжевий дашок.

Йому злізати високо і круто.

Він пензель той тримає обома.

Як гарно все! І все така отрута.

І сіє дощ... І гномиків нема...

ПРИТЧА ПРО ІМ'Я

Одного разу

десь у антиквара

серед старого мотлоху знайшли

шедевр мистецтва.

То була картина,

покрита пилом.

Хтось провів байдужо

по полотну рукою, —

і зненацька

в щілину очі глянули живі.

Гарячі, відчайдушні і веселі,

вони на всіх дивились з далини

крізь пил віків

і морок забуття.

Вони сміялись —

що їм забуття?

Що їм якихось два чи три століття,

якщо мірило існування — вічність?!

Всі заніміли,

навіть врівноважені,

скептичні, завжди стримані знавці.

А потім обережно і побожно

обтерли пил,

вдивлялися в мазки,

вивчали фарби, школу і манеру.

Хто це?

Веласкес, Дюрер, Тіціян?

Чи, може, зовсім невідомий майстер?

Мовчало загадкове полотно.

Ні найдрібніших літер, ні ознаки...

Художник, певно, написав картину

і, вражений великою красою,

забув ім’я поставити своє!..

А тут же, поруч, висіла картина

когось із містечкових живописців.

Така собі,

всього у ній потроху,

а головне —

ім’я на видноті,

мале ім’я із літер величезних!

«Мандрівки серця», 1961 р.

ПРИТЧА ПРО РІКУ

Давно колись була ріка Діала.

І цар персидський на імення Кір.

І лотоси біліли, мов піали.

І берег грав вогнями, як факір.

То царське військо йшло на переправу.

Священний кінь з недогляду втонув.

І Кір порушив проти неї справу.

Судив ту річку. І таке утнув:

Він присудив, щоб не було Діали.

Він смертний вирок їй оголосив.

Звелів прорити у пісках канали,

Зрубав дерева й трави покосив.

Одвів ті води у всі боки сущі.

Ріка умерла. Не було ріки.

Пройшло по неї військо, як по суші.