що зронили в грозу вишняки,

я стою і дивлюся в далі

з-під своєї легкої руки...

«Вітрила», 1958 р.

"Не половіють в полі колоски"

*  *  *

Не половіють в полі колоски.

Не ходять люди. Мячики не скачуть.

В Чорнобиль повертаються казки.

Самі себе розказують і плачуть.

1991

«Мадонна перехресть», 2011

"Несе Полісся в кошиках гриби"

*  *  *

Несе Полісся в кошиках гриби.

За болотами причаїлись Охи.

І спорить тиша голосом гарби

із реактивним гуркотом епохи.

Село сосновий виверне кожух

і йде назустріч, як весільна теща.

Осінніх вогнищ кинутий цибух

мале дитя в долоньки переплеще.

Правічну думу думають ліси,

вгрузають в мох столітні дідугани.

Переметнеться заєць навскоси —

горить асфальт у нього під ногами.

Лункі октави дальніх голосів

запише обрій у вечірній простір.

І молодик над смужкою лісів

поставить позолочений апостроф.

"Не треба класти руку на плече"

*  *  *

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра – звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

"Не треба думати мізерно"

*  *  *

Не треба думати мізерно...

Безсмертя є ще де-не-де...

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

"Нехай підождуть невідкладні справи..."

*  *  *

Нехай підождуть невідкладні справи.

Я надивлюсь на сонце і на трави.

Наговорюся з добрими людьми.

Не час минає, а минаєм ми.

А ми минаєм... ми минаєм... так-то...

А час — це тільки відбивання такту.

Тік-так, тік-так... і в цьому вся трагічність.

Час — не хвилини, час — віки і вічність.

А день, і ніч, і звечора до рання —

це тільки віхи цього проминання.

Це тільки мить, уривочок, фрагмент.

Остання нота ще бринить в повітрі, —

дивися: Час, великий диригент,

перегортає ноти на пюпітрі.

"Нечутно ходить вітер по землі"

*  *  *

Нечутно ходить вітер по землі,

цілує ніжним яблуням долоні.

Які тепер ми добрі і сумні,

які тепер ми серцем безборонні!

Як знаєм все, як хочемо не знать,

які чужі нам вихватки і пози.

І як в душі не хоче проминать

і все, і всі, побачені крізь сльози!

11.05.2001

«Мадонна перехресть», 2011

"Німе кіно — оця моя стіна"

*  *  * 

...Німе кіно — оця моя стіна,

оця холодна, біла-біла-біла,

де за хрестом замерзлого вікна

стоїть зима, кошлата, як Сибілла.

Де тінь моя окремо при мені

по хаті ходить, кутається в хустку.

Веселий фільм, нівроку, на стіні,

сама від себе хочу у відпустку.

Лети, душа, у сонячні краї,

у вирій мислі, у країну слова.

А тінь моя — не візьмемо її,

нехай у пічку підкидає дрова.

Хай проводжає всіх моїх птахів.

Це тінь сумна, бо тіні всі черниці.

Отут спочину після всіх шляхів

і напою Пегаса із чорнильниці.

Ох, бідний кінь, гірке його пиття!

Жив на Парнасі і жував би квіти.

Нелегко, брат? Нічого, це життя.

А ми з тобою все-таки джиґіти.

НІЧ

Захлинаються м’ятою луки.

Мерехтять вересневі зорі.

Розметавши ріки, як руки,

спить земля в м’якому просторі.

Їй на коси випали роси,

трави-ковдри сповзли з постелі,

та й відкрилися ніженьки босі

і гаряче плече пустелі.

Місяць вирізав шпару в небі

ледь помітним серпом з латуні,

мов, ховаючись сам від себе,

задивився на сплячу красуню.

«Вітрила», 1958 р.

"Нічого такого не сталось"

*  *  *

Нічого такого не сталось.

Бо хто ти для мене? Сторонній.

Життя соталось, соталось

гіркими нитками іронії.

Життя соталось, соталось.

Лишився клубочок болю.

Нічого такого не сталось.

Ти просто схожий на Долю.

"Ніч одягне на груди свій старий медальйон"

*  *  *

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі —

                                      і мільярд,

                                                    і мільйон, —

а яка вона й досі ще гарна!

"Ніч повісила жовтий ліхтар"

*  *  *

Ніч повісила жовтий ліхтар над полями.

Зорі, ніби сніжинки,

косо падають вниз.

Осявають лице,

шарудять у нас під ногами

і пропалюють в полі

сніговицею витканий плис.

Ти не знаєш, чому

так зробилося гарно відразу?

Вчора так не було .

І ніколи так не було...

Просто, може, TOMV.

що сьогодні ми вперше разом

бачим сніг і зірки,

що горять у землі над чолом.

«Вітрила», 1958 р.

"Ні щастя, ні волі, ні чуда"