«Проміння землі», 1957 р.
ЛИСТО
ПАД
почервоніли яблука-циганки
високе небо проворонив дах
і вогнища мов кинуті цигарки
щоночі дотлівають по садах
сади стоять обдмухані вітрами
листки летять киваючи гіллю
і хто тут я статист цієї драми
згрібаю їх згрібаю і палю
вони горять нічого не питають
німим городам руку золотять
минуло літо от і облітають
а облетіли от і шелестять
ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ
Тінь чорна стрімко падає униз —
то білий голуб так злітає вгору.
Проспект пташиний, сонячний карниз
вінчає строгі лінії собору.
Строкаті ритми вулиць і юрби,
дахів похилих старовинні плечі.
Над містом розмовляють голуби.
Про що, не знаю. Про цікаві речі.
Про той собор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною.
А може, він голубці каже: — Ну,
як я літав, ти скучила за мною?
"Люблю легенди нашої родини"
* * *
Люблю легенди нашої родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселі, як Хуррем.
Вони в житті не сердилися й разу.
І діти гарні, й любий чоловік.
Але як що вважали за образу, —
тоді мовчали страшно і навік.
Що б не було там, будень чи неділя,
не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху
щезали всі, хто вельми їм допік.
— Та мамочко, та вийдіть з льоху! —
в душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні,
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні
в своїй великій німоті.
Коли ж вони відходили потроху
і вже од серця зовсім одлягло,
вони капусту вносили із льоху,
і більш про це вже мови не було.
"Люблю слова, їх музика іскриста"
* * *
Люблю слова, їх музика іскриста.
Мелодія пекуча і терпка.
Ця аскетична пристрасть гітариста,
коли він струни пальцями торка.
Це струми струн, він ними обпікається,
він сам струна, замовкнуть — упаде.
Всіх почуттів застиглий Апокаліпсис —
його обличчя дивне і бліде.
"Люблю твій степ і подих твого степу"
* * *
Люблю твій степ і подих твого степу.
Міраж кринички і міраж осель.
Поклавши крила на велику спеку,
стоїть над степом сірий журавель.
Тут всіх було — і половця, і грека.
Віки замкнула на басовий ключ
бандура степу, бурштинова дека
з голосниками гайдамацьких круч.
Громи рокочуть десь там на пониззі.
Люблю твій степ. Усе твоє люблю.
Мені самотньо, як в Червоній книзі
останньому у небі журавлю.
"Люблю чернігівську дорогу"
* * *
Люблю чернігівську дорогу –
весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
високі в сонці ясени.
Дівчата ходять, мов княгині.
Цвітуть смарагдові .луги.
Русявокосі Берегині
позолотили береги.
Там переходять шлях уповні.
Під осінь в кожному селі
немов димки димлять жертовні -
копають люди картоплі.
Бори стоять, такі соснові!
Ведмедів бачать уві снах.
Вінки цибулі бурштинові
там висять просто на тинах.
Від магістралі за два метри,
уся закутана в що є,
сидить бабуся, як Деметра,
у відрах моркву продає.
Шофер гальмує мимоволі,
стоять колеса в шелюзі, -
несе хтось яблука в приполі,
несе хтось груші в картузі.
І знову мчиш, як метеор ти.
І довго світяться в душі
оті розкішні натюрморти
уздовж доріг на спориші...
ЛЮБОВ НАНСЕНА
Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.
Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив’яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду,
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах.
«Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки...
Як вуста одірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
«Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя,
Все, що є найсвятіше, в мені називається — Нансен.
Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб’ю об «Фрамові» груди шампанське,
як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
«Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я.
ЛЮБОВ ПОТЬОМКІНА
Болить життя. А справи дуже древні.
Раби — як риби, замерзає кров.
Де були «потьомкінські дєрєвні»,
Там була й потьомкінська любов.
Як любив він ту Єкатерину!
