Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…
"І як тепер тебе забути?"
* * *
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.
"Йду в Карпатах крізь летючі хмари"
* * *
Йду в Карпатах крізь летючі хмари,
де світанки сонце надпили,
де на скелях пишуть мемуари
блискавки, століття і орли.
В золотих поземках звіробою,
на громів гуркочучій гарбі, —
маю тільки небо над собою,
маю тільки душу при собі.
КАЗОЧКА ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ
У чистім полі, в полі на роздоллі,
де колосочки проти сонця жмуряться,
Вернигора, Вернивода й Вернидуб —
три велетні —
зібралися та й журяться.
— Ми велетні, ми велетні, ми велетні.
Ми телепні, ми телепні, ми телепні!
І сила ж є, і серце не мізерне,
і сто віків ні вмерти, ні заснути, —
все вернем, вернем, вернем, вернем!
А вже пора було й перевернути.
"Калина міряє коралі"
* * *
Калина міряє коралі
А ти летиш по магістралі
Життя — це божевільне раллі
Питаю в долі
А що далі?
КАЛИНОВА СОПІЛКА
Ми з нею разом підем по гриби.
Вона мене ненавидить, я знаю.
Шумлять мені берези і дуби,
шумлять вітри Славутича й Дунаю:
- Ой, стережися, дівчино, її!
Вона той ніж взяла не для опеньків.
Там чорнолісся, там глухі гаї,
німі провалля і дощі сліпенькі.
Вона ледача бабина дочка.
А ти дочка ненависна, ти дідова.
Вона того лиш тільки і чека,
коли ви до гущавини підійдете.
Гей, озирнись!.. А ніколи мені.
Та й берегтись була б мені охота.
Ненависть їй висотує всі дні,
а в мене завжди є якась робота.
Спокійна я. Аж міниться вона.
Все між дерев скрадається у пущі.
Ножа виймає, а того й не зна:
такі, як я, беззахисні, - немрущі.
Коли ж мене в ялиннику густім
таки уб'є ота брехлива дівка, -
минуть віки... Калинова сопілка
всю правду скаже голосом моїм.
КАНАРЕЙКА
Плаття — під колір торішнього листя,
вицвіло мереживо на чепці.
Жінка спинилась.
Ні кроку з місця.
Палиця дрібно тремтить в руці.
Підходжу, дивлюся на неї зблизька.
Під руку беру — обережно ступа...
Лягла біля вуст їй болісна риска:
«Спасибі... Машини... А я сліпа...»
Слово за слово, розговорилась:
«Році в тридцятому, на Дніпрі,
донька єдина моя втопилась.
І я осліпла о тій порі.
Спасибі людям, в пригоді стали.
Поможуть завжди, лише звернись.
Я добре знала оці квартали».
І посміхнулась гірко: «Колись...»
Колись блукала тут вечорами.
З коханим проходила тут не раз.
Вгорі відчинялися вікна над нами,
і люди з вікон дивилися на нас.
«Це ж ми на якій?»
«А! праворуч звідси
стояла герань на високім вікні,
і ще там була канарейка в клітці...
А є тепер канарейка чи ні?»
І сумно, і радісно раптом стало,
що й досі герань на вікні не зів’яла.
І дивно було, що в моїй столиці,
де цілі квартали згоріли до тла,
жила канарейка, маленька птиця,
співала й жила, і згоріть не могла.
«Проміння землі», 1957 р.
"Карташинський лиман... Карташинський лиман..."
* * *
Карташинський лиман... Карташинський лиман...
Незастояне люстро свободи.
Тільки де ж те обличчя, що личило нам,
щоб дивитись на себе в ці води?!
Затули свої очі долонями сліз.
Занімай, наче знаки наскельні.
Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, —
ми тепер такі безшабельні!
Ми, володарі степу й баских табунів,
на місцях оцих заповітних
для вцілілої сарни і двох кабанів
спромоглися зробить заповідник.
Мені горло болить од печалі цих слів
з не моїми горбами покори.
Ти мілієш, лимане... Ти зовсім змілів...
В баговинні глухнуть мотори.
Твою славу щури розтягли по світах,
і немає у тебе Гомера.
Лиш застогне вночі недострелений птах
від заблуканих куль браконьєра.
КІНЬ КАЛІГУЛИ
Який закон? Феміда перекліпає.
Центуріон — кентаврові рідня.
Коли із Риму від'їжджав Калігула,
він замість себе залишав коня.
Стояв той огир в перах і в попоні,
стрункі раби одмахували мух.
Сенатори, запрагнувши супоні,
поштиво нашорошували слух.
Кінь бив копитом в римському сенаті,
у чорних шорах ніздрями дрижав.
І в тиші, од захоплень шелеснатій,
усі вставали, коли кінь іржав.
Ішли повз нього ритуальним кроком,
когось топтали, кидали груддя.
А він стояв, косив кривавим оком,
цей кінь-мислитель, зверхник і суддя.
І що цікаво, не вели до стайні.
Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.
Вони були на диво одностайні,
вони любили віжки і вузду!
Журились потай і вживали трунки,
у пишних одах прославляли хлів.
І мантії звисали, як натрумники,
під лаврами заплішених голів.
Коли ж тиран не вдержався на троні
й на повен зріст простягся у труні,
вони кричали: «Коні — незаконні!
А де той кінь? Вся справа у коні!»
А хвора правда так і не оклигала.
Стратенці йшли небриті, як стерня...
Він був розумний вбивця, той Калігула.
Він знав, кому поставити коня.
