ІМА СУМАК

Було на світі плем'я - інки.

Було на світі - і нема.

Одних приставили до стінки,

а інших вбили крадькома.

Кого улещено дарами,

кого утоплено в крові.

І тільки храми, древні храми

стоять по груди в кропиві.

І тільки вітер, вітер, вітер...

І тільки сонце, сонце, сон...

над нерозгаданістю літер

на скелі дикій, як бізон.

І місто, вгвинчене в могили,

гібрид валторни і кота,

напнеться нервами тугими

на звук священного щита.

Удар. І ще раз. Бевхне глухо

в кубло чужинців і заброд.

Асфальтами залите вухо

не знає імені: Народ.

Нащадки вбивць і товстосуми,

священних рік повзучий пляж...

        Ти де взялася, Іма Сумак?!

        В оцей блюзнірський камуфляж

        як проросли твої молитви,

        той клекіт древнього жерця?

        Чи плем'я, знищене для битви,

        помстилось голосом співця? –

Щоб він сопрано, меццо, басом

усіх немислимих октав

ячав, метався диким барсом

і нот ні в кого не питав!

Йому під силу велич опер,

врочистий гімн чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить!

Співає гімни смертна жінка.

А в ній - чи знає і сама? -

безсмертно тужить плем'я - інки.

Те плем'я, котрого нема.

"Літературна Україна", 4 червня 1962

"І натовпом розтерзана Гіпатія"

*  *  *

...І натовпом розтерзана Гіпатія,

і Галілей, осміяний не раз,

якась звичайна людяна симпатія,

а не канони поєднали нас.

1 просто сум. І просто вечоріє.

Ти розплітаєш мислі і косу.

А ти, Склодовська, змучена Маріє,

бувало й так, що не бувало й су?

Ти схуд, Джордано. Одіспався б трохи.

Ти ж був дитя, вони вважали — тигр.

Ти все віддав для людства, для епохи.

Чи ти хоч, хлопче, налюбитись встиг?

А ти, Домбровський, ти почав курити?

Ти так і вмер, Тарасе, в самоті?

Тебе ще різні викличуть спірити.

Пошли їх к чорту, бо це саме ті.

Це ті. Ті самі. Саме ті, которі

тебе вбивали. В тому весь і сміх —

перпетуум мобіле історії:

мої убивці — правнуки твоїх.

Худенький Гус... Вони його зв'язали.

їм не відсохли руки по плече.

А ти — блюзнір, подвижнику Везалій?

Тобі досадно? Це тебе пече?

А ти забудь. Страждати — некрасиво.

Будь оптимістом, он як наш Тарас.

Десь міцно спали прогресивні сили,

не врятували жодного із вас.

"І не дивуй, що я прийду зненацька"

*   *   *

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій — просто. На Сенатську.

А от до тебе — я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово — «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

"І не минає, не минає!"

*  *  *

І не минає, не минає!

І вже, напевно, не мине.

Тривога душу розпинає:

а що, як любиш не мене?

       Я по-латині: аморе, амо!

       Невже від цього рятунку немає?

              А море, мамо,

       а море, мамо, теж не минає.

А море, амо, аморе, амо,

Аморе, амо! А ти єдин.

Я обламаю хвилинам пальці,

Щоб не сплітались в печаль годин.

       Розпались хмари на міліграми,

       і всох колодязь каламаря.

       Куди забігти? Аморе, амо…

       На карті місяця теж моря.

Чманіє сад од квітучої рясності.

Іду, збиваю росу хвощів…

Море Кризисів.

                  Море Ясності.

                                 Море Дощів.

ІНКРУСТАЦІЇ

*  *  *

Мене сьогодні голуб розбудив.

Він прилетів і плакав на балконі.

Я не прошу поблажливості Долі

Хіба це мало — незабутня мить?

*  *  *

Художнику, ти пілігрим віків.

Йдеш по святих місцях людського духу.

Уздовж твоєї смертної дороги

зелені очі заздрості горять.

Непереможна безборонність —

твій меч єдиний і єдиний щит.

*  *  *

Ішов ночей повільний караван.

Мигтіли дні, як п'яти марафонця.

Слова уже не вірили словам

і мружились од правди, як од сонця.

Не переможе істина без нас.

Ой, скільки люду збіглось на Парнас!

Таке розвели тирло,

мені з моїм коником ніяк і підступитися.

Доведеться шукати гірське озеро.

Не люблю каламутного слова.

*  *  *

Не треба заздрити Шекспіру,

він жив у дуже темний час.

Кров з ешафотів бризкала на сцену.

Вони писали кожен свою п'єсу,

Шекспір — свою, а королева — іншу.

Протистояння генія і влади.

Слух королівський ласий на рулади.

*  *  *

Душа вертає на свої руїни.

Тим часом там уже виросла квітка.

Я слухаю нечутні голоси

              серед німої музики мозаїк.

Усе було на світі позавчора.

В зіницях Часу предковічний лід.

*  *  *

Людино, людино, людино, людино!

Збери себе всю у собі воєдино.

     Я втомлена, як квіти восени,

     котрі вже часом хочуть залишитись

    лише в далекій пам'яті дощів…

*  *  *

Стихії смутку і любові

Великий соя душі, не втілений у слові.

Гіркий міраж ілюзій і оман.

Силуети лицарів крізь туман...

*  *  *

Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими

Кожне покоління відкоркує своє шампанське.