В бабусині руки стрибала з полички
і говорила свистом свистячим:
— Своїх не чіпай! А стрінеш обидчика —
сама навчися давати задачі!
Ви сяєте вище смутної межі,
мої спасителі й оборонці!
Світає...
Крізь вітражі
просвічує сонце.
Над серцем бринить самоцвіття смуг —
синіх —
рожевих —
янтарних —
смарагдових, —
і білий голуб
описує круг,
програвши крилами гаму райдуги.
ІV. МЕСІЯ. БАЛАЧКИ ДІДА МУСІЯ
Програвши гаму, голуб зголубів...
Я райдугу продовжую торкати
руками слів, тривогами віків.
Гримить орган ліричної токкати —
Сумління мир мистецтво мудрість
музичні мускули краси
усмішку розум гідність мужність
спаси, Спасителю, спаси!
Примари мури муки мору
моря кривавої роси
тюрма юрма Содом Гоморра
спаси, Спасителю, спаси!!!
Отож і було достеменно так.
Спитайте Атланта діда Мусія:
— Оногди прийшов бородатий юнак
і каже:
— Драстуйте, я — Месія.
З лиця нетутешній, кучері — в німбі.
І Богові родич. І людям брат.
А що вже панькався довго з ними!
Грішних багацько було акурат.
Служили Мамоні,
були прокажонні,
перелюб чинили,
ближніх чорнили,
землю загидили! —
отакі гидоли.
Взяли собі прямо таки за науку —
ніхто нікого спасати не мусить:
— А що, як подати ближньому руку,
а він за те тобі пальця відкусить?
Тони — потопай,
стогни — потерпай, —
руки не подасть тобі!..
Отакі гаспиди.
Отож заходився Спаситель спасати.
Ділив хлібину. Лічив од сказу.
А щоб їм ліку того прописати,
котрий зціляє в душах проказу!
А він їх навчає: не согріши.
Не возжелай, нізя, не положено.
Ні тобі вбий. Ні тобі збреши.
Курку вкрасти — і то не можна.
І впікся він святістю людям зело.
Сіяч добра. Сіє та й сіє.
Його розп’яли. Щоб його не було.
Щоб знову помріяти про Месію.
VІ. 09. ШВИДКА ДОПОМОГА
Уявляєте?
Всі вже абсолютно здорові.
Ніде ні брехні, ані помислу чорного.
Душа у кожного — першої групи крови,
і кожен може бути всесвітнім донором.
І раптом — останнім спалахом епідемії:
Людина збрехала!
0-9! Швидку допомогу!
І лікар — студент суспільної академії —
хапає халат і мчить якомога.
— Рятуйте людину,
душа умирає в корчах!
— Спасайте, у нього страшна інфекція:
він зрадив!
Або —
він видихається творчо!
Або —
він шукає протекції!
Або —
лікаре, він кар’єрист, не віриш?
Одягни на нього божевільну сорочку!
Або —
він написав халтурний вірш,
зроби йому негайно примочку!
Чергування будуть цілодобові.
І в кожен виклик цілодобовости —
переливання душі,
переливання крови,
переливання совісти.
І, можливо, якийсь особливо живучий вірус
в останню хвилину
встигне убити лікаря.
Що ж,
лікар загине на посту великої віри,
білля підніжжя мети великої.
Прокреслить доля світлу траєкторію.
Веселий гнів нескорених горінь
змиває бруд із берегів історії
прибоями кипучих поколінь.
Марудна смерть, ґаздине домовита,
в твоїх коморах — невгасимий відблиск.
Якщо умрем —
то смерть динаміту,
який висаджує в повітря підлість!
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!..
В історичних льохах
відстояться вина істин.
Гірко вибродять кров’ю
правди пекучі меди.
VІІ. ВИЩА МАТЕМАТИКА
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле — майбутнє — живі і знищені,
правда — поезія — атомний дощ.
Дракон — Мусій — телефон — калина,
віра — вірус — мільярди — нулі...
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці — також малі.
Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія — найскладніша з наук —
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕҐРАЛ.
Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика віку:
з суми безконечно малих
виникає безконечно велике.
ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ (Уривки з поеми, за збіркою "Вибране")
ІІ
Зелений став жабами жебонів.
Стрибали сизі коники у гречку.
І жовтими зіницями вогнів
світилося моє сліпе містечко.
Моє глухе, воно тепер гуло.
Любило цеглу, як дитина — кубик.
І лепетало радісне "алло"
у погримушки телефонних трубок.
Був лоб у хлопця — сонячний зеніт.
І розум думку рухав, наче лопать.
Філософи пояснуювали світ.
Такі ось хлопці світ цей перероблять.
Хто їх вважає простими людьми?
Який це скульптор душу їм принизив,
наставив їх суцільними штаньми
над незугарним клечанням карнизів?
З яких жінок — бува, чи не своїх? —
він брав натуру для отих баберій,
що на фасадах стали, як на сміх,
на литки осідлаючи дебелі.
Вони дійшли — від плуга до ракет.
А він в житах мистецтва підпадьомкав.
Зробив своєї ницості портрет
для іронічного вдумливих потомків.
Потомки розберуться. Їм видніш
крізь кришталево-об’єктивну призму —
хто був митцем, а хто ховав фетиш
простацтва за щитом соцреалізму.
Простацтво — це іще не простота.
Шукання форми — це іще не поза.
Лиш фанатичний пошук дороста
до простоти митця і віртуоза.
Скінчився вік робочого тягла.
Уже немає репаних чухонців.
Цим простим хлопцям розум пройняла
енергія розплавленого сонця.
— Спадковість?
— Совість.
— Мрія?
— Інститут.
— Любов?
— Життя.
— Зненависть?
— Трутні.
— Минуле?
— Труд.
З таким минулим — можна і в майбутє!
Якби я робила горельєфи в пам’яті
або скульптури з бронзи, з порцеляни,
то в мене був би ось такий музей.
Оце його батьки.
Селяни.
Мати. Каріатида з божої глини.
