над жовтим вогнищем кульбаб.
...А часом вийде вовк з урочищ,
очима обрії мацне.
Верблюд високий — не доскочиш.
Верблюд силенний — як хвицне!
Тож вовк паде на хижі лапи.
у нього план свій в голові.
Вповзе на череві у злаки,
скавчить, качається в траві.
Та так ласкаво, так облесно
хребет лукавий вигина.
І так верблюду інтересно —
це що в траві за очмана?
Тваринна добра, неледача,
ще й голову нахилить вниз.
Цікавість — хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНЬКА (Другий варіант)
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий — як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде — як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Заходить сонце. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб,
і вечір гріє сині руки
над жовтим вогнищем кульбаб.
Червоний гребінь горизонту…
Кирпатий босий бедуїн…
Чомусь верблюда звали Зонька.
Він був з далеких десь країн.
Тварина добра, неледача
на все дивився зверху вниз.
Цікавість — хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Ох, Зонька, Зонька, тигр — це краще.
А вовку хитрість в голові.
Підкрався, хижий, скімлив, лащивсь.
Вищить, качається в траві.
Отак він Зоньку й заморочив.
Цікаво Зоньці: що воно?
Верблюд схилився — вовк доскочив…
Все так недавно, так давно!..
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"300 поезій"
ЗОРІ
В холодні ночі звужуються зорі,
немов зіниці божевільного.
Моторошно й пильно
дивиться Всесвіт – Великий Маг, –
піднявши над землею рукав Чумацького Шляху…
А в ночі теплі, в ночі бірюзові,
стрекочуть кастаньєтами цикади.
І над землею розцвітають зорі,
солодкі й жовті, як цукати.
Зорі мають гіпнотичну силу.
Люди зіркою з давнини
називають жінку вродливу,
яхти, квіти й ордени.
Кажуть: зірку щасливу має.
Провідною зірку зовуть.
Кажуть: з неба зірок не знімає.
І по зорях знаходять путь.
– Хтось умер, – говорили строго,
коли впала з неба зоря.
Гадали по зорях астрологи.
І на зорі молились моря.
І недарма у сотнях вір
сподівалось – душа воскресне,
полетить десь туди, до зір,
бо між зорями – царство небесне…
А в ночі буйні, в ночі горобині
палають зорі грізної краси…
Ти побувала зіркою, людино!
Хто ж має право людство погасить?!
"Літературна газета", 26 січня 1962
ЗОРЯНИЙ ІНТЕҐРАЛ (З незначними скороченнями)
(Поліфонічна поема)
І. ПЕЧАЛЬНИЙ ТРАНЗИТ
Дня розпечені вулиці —
я зриваю стоп-кран —
смугляво сміється вулиця —
на весь білозубий паркан.
Проїздом — проїздом — проїздом —
мигтять полустанки хвилин —
з приїздом — з приїздом — з приїздом —
у край журавлів і калин!
Ти чий же такий небритий —
Іван, Грицько чи Семен —
ідеш по землі — розритій
для різних залізних вен?
Траншеї — траншеї — траншеї —
у вас тут великий бій —
на бронзовий стовбур шиї
одягнуто кабель-сувій.
— А що — не впізнала — здрастуй —
воно таки маратон —
на наше містечко в наступ
іде Вода й Телефон!
— Штанці на благенькій шлейці —
мале чорняве хлоп’я —
оте що тонуло — по Цельсію
п’ять градусів вище нуля?!
Років течія і заметі —
щетиною ти заріс —
В музеї моєї пам’яті —
дитинства рожевий ескіз.
Проїздом — проїздом — проїздом —
мигтів бузиновий перон —
оте що трьохпалим свистом
шугало з верби ворон?
Таки розбишацьки босе —
сорочечка дибала —
із кладки у річку шубовснуло —
а я його добула.
— Ну як виростало — виросло —
чи маєш в душі іржу —
скажи мені все по щирості?
— Я тільки одне скажу.
Потрапиш в лиху годину —
спіткнешся десь об біду —
гукни на весь світ —
Людино! —
і я звідусіль прийду.
— Спасибі —
спасибі —
спасибі —
— Спасибі —
спасибі —
спаси...!
що другом моїм красивим
у мислях своїх єси.
В краях каганця і свічки
ти кабель співучий прядеш —
бо я тебе витягла з річки —
до цього причетна теж.
На серці у мене садна —
в долонях твоїх мозолі —
над вишнями нашого саду
дзвенять голоси землі.
Проїздом — проїздом — проїздом —
увечорі зробиш візит —
транзит із дитинства — з приїздом! —
печальний — веселий транзит. —
II. МАРМУР. ДЕРЕВО. ГОРЕЛЬЄФ
Років течія і заметі...
Різець осягає натуру.
В музеї моєї пам’яті
