Повіяло крижаним холодом. Праворуч, біля моторів, ритмічно гули поршневі насоси електричних холодильників. Браун відчув, що його мокрий одяг починає замерзати. У трубах холодильника температура становила мінус 250 градусів. Тільки така температура могла зберегти в кожусі бомби тритій і дейтерій у рідкому стані. Це було дуже важливо, бо з підвищенням температури тритій і дейтерій почали б розширюватися і розірвали б кожух бомби.

Хрісу Брауну стало дуже холодно, здавалося, що в нього замерзають нутрощі. Побачивши велетенську бомбу, він знову втратив мужність. Усім єством відчув цілковиту самотність. Чи є взагалі у всьому Тихому океані, між Аляскою й Антарктидою, ще хоч одна людина, крім нього?

Ось поруч страховисько, яке має вибухову силу, еквівалентну п'ятнадцяти мільйонам тонн тринітротолуолу. Це значно більше від тих шести мільйонів тонн вибухового матеріалу, які було скинуто за всю війну на Німеччину і Японію разом.

Зовнішній кожух бомби був густо обплетений охолодними трубами — змійовиками. Всередині кожуха містився метал X, з допомогою якого Кальман, на основі аналізів, що їх сфальсифікував Ватфілд, хотів зв'язати нейтрони. Браун знав, що ця реакція перетворить і небо, і воду в пекельне вогнище радіоактивних променів. Це страховище знову кине в атмосферу величезні маси радіоактивного пилу — того стронцію 90, який роз'їв його, Хріса, кістки і ось уже багато років щодня пожирає людей в Японії. Крім того, в атмосфері з'явиться ще й небезпечний вуглець 14.

Є тільки одна можливість перешкодити реакції: вивести з дії мотори. Тоді важкий водень поступово нагріється, розшириться, розірве стальний кожух і витече з нього. А без важкого водню немає водневої бомби, в крайньому разі лишиться тільки невеличка плутонієва бомба запалу, в яку вмонтовано іскровий прилад для прийняття команди на вибух. До цієї маленької бомби він не добереться. Вона, якщо запал спрацює, теж викине в повітря радіоактивні промені, але тільки мізерну частину того, що могла б дати ця велетенська воднева бомба.

Браун підійшов ближче — він уже подолав страх і уважно оглянув пласку бомбу. Виблискуючи сріблом, метал, здавалося, всміхався до нього.

Хріс усе більше мерз. Очі його нишпорили по системі охолодних труб, а мозок працював цілком тверезо, роблячи підрахунки. Під тиском газів, що почнуть розширюватися, металевий кожух протягом п'ятдесяти-шістдесяти хвилин розпадеться. Отже, Брауну лишиться година для того, щоб вибратися з трюму, завести мотор на катері, дати повний газ і вийти з небезпечної зони. Запальна плутонієва бомба неодмінно зруйнує корабель. Але є й інша можливість. Осколки розірваного кожуха ще до вибуху зроблять діри у дні корабля. Тоді плутонієва бомба вибухне під водою, викликавши щось на зразок підводного землетрусу.

Коли Хріс добувся до моторів, його раптом сильно штовхнуло. Права стіна трюму наскочила на нього. Втративши опору під ногами, він, мов мішок вати, впав на труби охолодження і застогнав від болю. По «Урагану» вдарила височенна хвиля, піднята вибухом контрольної бомби, яка опустилася надто низько. Від повітряної хвилі корабель мало не зірвало з якорів. Тепер на судно з гуркотом навалилися морські хвилі. Вони підхопили його і шарпали з боку на бік. Качка була така сильна, що Хрісу довелося вхопитися за крижані прилади, інакше його, як м'ячик, кидало б по всьому трюму. Важко було дихати. Від холоду і качки Хрісу стало зовсім погано. Він закричав, почув, як його крик відбився луною на другому кінці трюму, і знепритомнів.

Брауна знову розбудили холод і біль. Здавалося, ніби його тіло прилипло до розпечених колосників. Поступово Хріс зрозумів, що його ліва рука примерзла до крижаного страховиська. Напруживши всі сили, Браун відірвав її од холодних труб, залишивши на них шматки своєї шкіри й м'яса. Переборюючи страшенний біль, Хріс, ледве дибаючи, почвалав до моторів. Удари хвиль, здається, вже послабшали.

Браун усе робив машинально. Якби він почав думати, то, певно, втік би з трюму. Вчений заспокоював себе тим, що виконує звичайне наукове завдання: йому доручено знешкодити бомбу. Адже в Брекдорпа нерідко виникали дуже дивні ідеї, які він доручав здійснити своїм працівникам. Браун бачив себе на трубі реактора, де боровся з шлангом, який ніяк не хотів пролізти в трубу. Ні, зараз він не на трубі, а в трюмі і копирсається пальцями в дротах системи запалу. Брекдорп міг би доручити цю справу здоровій людині. Як він, Хріс Браун, обідраними руками, пальцями, що ниють від нестерпного болю, витягне дріт з гнізда? Може, це зовсім не його руки…

Брауна трусило, як у лихоманці. Раптом у трюмі стало зовсім тихо і темно. Припинився шум моторів. Чому не чути мелодійних, ритмічних звуків руху поршнів у насосах, як і коли згасло світло? Браун широко розплющив очі, затамував подих і прислухався. Нічого не чути, трюм заповнила сіра темрява. Тиша і темрява почали гнітити Брауна, наче душили. Він сидів у череві корабля, який об'якорився десь між Аляскою і Антарктидою, біля найжахливішої з усіх будь-коли вигаданих людиною бомб.

У Мехіко-Занді на випадок аварії завжди було запасне автоматичне освітлення. Тоді, на трубі реактора, він хоч бачив сонце…

У темряві почулося легке шипіння, потім до нього приєдналися якесь дзижчання і скрегіт корабля, що гойдався на хвилях. Шипіння то припинялось, то знову виникало.

Браун повільно опустився навколішки, сперся ліктями на підлогу. Дзижчання, що скидалося на сичання отруйної змії, свердлило йому мозок. І чого він приїхав сюди? Нехай би все робилося так, як було намічено.

Він пригадав героїв з прочитаних книжок. Які ж то були сильні люди! Вони не стогнали й не скиглили! А він?

Хріс, напруживши сили, поповз далі і раптом побачив на підлозі перед собою тонесеньку смужку світла. Браун засміявся мов божевільний. Світло! Поряд був трап на палубу, по якому він зійшов униз. На протилежному боці сходів світить сонце, там блакитне небо, там тепло і там падає сніг Кальмана!

— Просто дивно, Хріс, що ти все витримуєш, — сказав він сам собі. — Твої скалічені кістки, певно, гумові. Мабуть, професор Едвард Теллер має рацію: радіоактивність створює нову людину — людину з гуми…

Браун знову засміявся. Потім почав важко підніматися вгору, сходинка за сходинкою, глибоко вдихаючи свіже повітря. Заражене воно радіоактивністю чи ні — байдуже. Це не мало тепер ніякого значення, йому треба зберегти лише стільки сил, щоб вдержати в руках кермо катера і дотягти до острова. Ще одна година, тільки одна-єдина година, і він зустрінеться з Барном і Біт. Ні, ні. Біт на острові нема. Хріс підвів голову над останньою сходинкою і виглянув на палубу, його очі побачили жахливу картину, але в нього вже не було сил реагувати на неї. Важкі морські хвилі не залишили на палубі жодного предмета цілим — усе було побите, поламане, вщент зруйноване.

Браун зробив останнє зусилля і видерся нагору. Було приємно відчути ласкаве тепло сонячних променів. Він ліг на палубу, глибоко дихаючи. Хвилі, певно, добре помили палубу, сполоснувши сніг Кальмана в море. Його пожеруть риби. На рибних базарах Японії знову продаватимуть радіоактивну рибу. В Індії знову падатиме радіоактивний дощ — корови жуватимуть радіоактивну траву, а діти питимуть радіоактивне молоко…

Хріс Браун проліз крізь навалені на палубі дошки й балки. Тепер він відчував себе значно дужчим: може, то сонце додало йому сили. Смерть лишилася позаду. Браун ішов назустріч життю. Як довго він ще протягне — не має значення. Поки що зараз він переміг!

Хріс почвалав уздовж поручнів до того місця, де висів трап. Глянув униз і спочатку не зрозумів», що сталося. Трап десь на половині висоти поламали і знесли хвилі. А де ж катер? Нема!

Браун повільно сів на палубу, його очі, немов у божевільного, блукали по морю. Солоні бризки били йому в обличчя. Обома руками він учепився в поручні і не відчував гострого болю в покалічених руках.

Його обсипало то жаром, то морозом. Тепер він не може покинути «Ураган». Порятунку нема. Браун упав непритомний.