Не минуло й місяця, як білі золотошукачі вже стояли навколішках біля маленького струмочка, що витікав з печери, і промивали пісок. з сухого русла струмка. Обливаючись потом і лаючись, вони гребли в коритця для промивки лопату за лопатою піску, щоб дізнатися про вміст в ньому золота. Маукі сів осторонь і здивовано спостерігав незрозумілі дії білих.

— Золота мало, — нарешті вирішили обидва. — Сам пил, крупинки попадаються зовсім рідко. Ми можемо сидіти тут роками і не покрити своїх витрат. Ей, Маукі, навчився, ледарю, як мити золото? Завтра вранці за роботу! Зрозумів?

— Тут нема золота. Золото в горах. Там можна збирати руками.

Золотошукачі поглянули на зубчасті стрімкі скелі. Ні, з старим джипом туди не вибратися. А пішки йти в гори дуже важко, особливо в період засухи, коли так нестерпно палить сонце.

— А там є вода? — спитали білі.

— Води багато, — гаряче запевнив їх Маукі. — Я знаю джерело, з якого вода тече сюди в струмок.

Увечері біля багаття вирішили: вранці вирушити в дорогу. Як тільки Маукі згриз три сухарі, його примкнули стальним ланцюгом до заднього колеса машини. Він вирив собі в піску яму і ліг спати. Проте хлопець довго не міг заснути, обмірковуючи кожен свій майбутній крок там, у горах.

Два дні золотошукачі пробирались серед диких скель. Нарешті, Маукі повідомив, що вони в золотій долині. Товнтон кинувся у вузеньку смужку тіні біля підніжжя гори, недовірливо оглянувся довкола і спитав:

— А де ж джерело?

— Дайте бурдюк. Я принесу води.

Білі були настільки втомлені, що забули про всі перестороги. Та й Маукі поводився весь час розумно. Здавалося, він змирився з своєю долею. Повернувся хлопець не скоро, але з наповненим водою бурдюком. Коли білі напилися, Маукі поклав перед ними свій кисет, у якому давно вже не було тютюну.

— А ось і золото! — сказав юнак.

Товнтон гарячково витрусив усе з кисета на долоню: це були злитки, друзи, з — яких найменший важив понад грам, а найбільший — десять грамів. Білий підхопився на ноги.

— Де ти взяв? Глянь-но, старина, ми все ж добралися! За такий короткий час стільки назбирати руками! Якась казкова золота жила! Айда, бушмене, покажи, де ти знайшов золото!

— Завтра вранці, — по-бушменському, приклацуючи язиком., відповів Маукі. — Я покажу золото і стану вільною людиною. Тоді я піду в країну Кай-Кай. Дайте мені відпускну, баасе!

— Ти одержиш її, як тільки ми все заберемо звідси, місяців через три-чотири. Зрозумів?

Маукі похитав головою.

— Ви запевняли: «Покажи золото, і тоді ти вільний!» Баас казав сам так.

— Ах ти, негіднику! — схопився Товнтон за шамбок. — Я спущу з тебе шкуру, якщо ти негайно не поведеш нас! Давай сюди лапу! — І стальний браслет клацнув на лівій руці Маукі.

Маукі, зітхаючи, рушив попереду. Так вони дійшли до дна ущелини. Пісок був розпечений, наче вогонь, скелі випромінювали сухий жар, хоча сонце вже схилялось за обрій. Маукі присів, підняв кілька золотих крупинок і показав на ущелину.

— Тут скрізь золото. Дивіться!

І білі на власні очі раптом побачили, як блищить у піску золото, жовте і червонувате. Вони впали на коліна і, повзаючи, просто в кишені збирали золоті злитки. Товнтон навіть випустив ланцюг, на якому тримав свого наймита. Та Маукі тільки пересів у затінок під високу скелю і крізь примружені повіки стежив за своїм хазяїном. А той тріумфував.

— Коли ж ми все це перемиємо! На мою думку, тут десять тисяч унцій чистого золота!

— Більше! — заперечив його компаньйон. — Вистачить для обох. Глянь, ось шматок телуриту, він ще в кварці. Отже, вихід жили десь зовсім близько. Маукі знайде його!

— Маукі! Маукі! — гукнув Товнтон. — Де ти сховався, поганцю? йди сюди! Хутко! Чи, може, схотів шамбока?

Але Маукі не було, зник і шамбок.

— Певно, пішов на стоянку, — втішили себе обидва, продовжуючи збирати золото.

Вони рилися в піску, поки смеркло і вже не можна було відрізнити гальку од золота.

На стоянці Маукі теж не виявилося. Там лежали бурдюк, до половини наповнений водою, сумка з харчами, важкий рюкзак, що його ніс бушмен, мисливські рушниці. Все лишилося на місці. Не було тільки вірного помічника, який щовечора збирав колюче гілля для багаття, приносив воду.

— Прийде! — заспокоював себе Товнтон. — Де він подінеться у цій дикій пустині. Ще й радітиме, коли дамо сухаря…

Маукі провів ніч у печері біля джерела. Вранці він вибрався звідти, тихенько замостив камінням вихід і, з повним бурдюком вилізши на стрімку скелю, влаштувався в затіненій ніші, звідки добре було видно дно ущелини. На руці в нього дзвенів ланцюг.

— Слово є слово, брехня є брехня, — говорив сам до себе бушмен. — Білий баас сказав: «Маукі, покажи золото — і ти вільний». А коли прийшли до Могили білої людини, бааси кричали: «Ми спустимо з тебе шкуру шамбоком! Ще три повних місяці!» Ні, я не лишуся з білими ні двох, ні навіть одного місяця. Сьогодні піду геть. Так, як мені пообіцяли. Нехай вам золота долина, а мені — воля!

З своєї схованки він чув уранці, як білі гукали його:

— Маукі! Маукі! Ах, ти клятий пес! Нам треба води! Не вистачає на чай! От бридка мавпа. Ну, почекай, скуштуєш шамбока, так що тижнів два і не сядеш!

Бушмен дивився на руду ящірку, що злізла на його темну руку, і не зганяв її.

— Багато води є для тих, хто знає, де вона тече, — тихо сміявся він. — А для сліпих слимаків нема жодної краплини. Вибивайте шамбоком воду з каміння і піску, а не з моєї спини.

Але тут він із здивуванням побачив, що білі знову повзають по піску під пекучим сонцем і жадібно збирають у мішки жовті зернята.

— Дурніші, ніж корова, — вилаявся Маукі. — Вона й то знає, скільки їсти. Лежить потім у затінку і ремиґає. Білі бааси великі, а дурні, дуже-дуже дурні!

Раптом над ущелиною знялася хмара піщаного пилу. То компаньйони придумали новий спосіб промивати пісок. Вони провівали його, підкидаючи в коритцях угору. Вітер зносив легкий пісок, а важкий метал падав до ніг золотошукачів. Вони аж ревли, радіючи багатій здобичі.

— У Гротфонтейні чи Тсумебі найдорожче за все золото, — задумливо похитав головою Маукі. — А тут, у Нгам-Нгам, — вода! — Він дістав із затіненого кутка ніші бурдюк і випив ковток.

Маукі сидів і думав. Бушмен знав закон пустині, який зобов'язував подати допомогу кожному, хто потребував її. Однак юнак знав і інше: досить йому спуститися з повним бурдюком униз до тих жадібних на золото, як вони відшмагають його шамбоком по вкритій рубцями спині за те, що він утік.

— Бідний бушмен і багатий білий баас стали чужими, коли хороше слово стало поганою брехнею! — пробурмотів хлопець, спостерігаючи, як все більше наповнювалися золотом мішки шукачів.

Настав полудень — час найбільшої спеки. І тут Маукі помітив, що білі на дні ущелини вже шукають не золота, а щось інше. Вони, переповзаючи з місця на місце, пробивали киркою чи лопатою глибокі ями і час від часу гукали його, Маукі, то благаючи, то лаючись:

— Маукі, друже, принеси води! Слово честі, ми відпустимо тебе! О, клятий виродок!

Нарешті білі перестали рити і деякий час стояли, зігнувшись під вагою своїх мішків, безтямно втупившись у розпечені кам'яні стіни. Потім сіли у затінку під навислою скелею і в гарячому, як піч, повітрі знову залунали крики про допомогу:

— Маукі! Маукі! Води! Води!

Проте бушмен був таким же невблаганним, як і скелі гір Нгам-Нгам, хоч і вболівав, що не може спуститися вниз і напоїти спраглих. Коли сонце вже повернуло на захід, Маукі помітив, що між білими зчинилася бійка. У фляжці одного з них виявилося кілька краплин води, та він не захотів поділитися з своїм товаришем. Маукі бачив, як шалено звивався в повітрі нагай з шкіри нільського бегемота, чув, як він з посвистом розсікав повітря.

— Страшна-страшна спрага!.. — промовив Маукі, коли серед ночі до нього долинув знизу солодкуватий трупний запах. — Так-так, баасе Товнтон, і той, другий, у вас більше нема шамбока. Кінець.