Місто, про яке йтиме мова, не надто велике, його велич таїться головно в історії, непорушних традиціях та особливій ментальності мешканців. проте воно таки досить просторе, бо, крім старовинного урбаністичного центру зі схожою на шахову фігуру ратушею й двома паралельними вулицями, заставленими крамницями, книгарнями, офіційними установами, школами й музеями, двома готичними костелами й п’ятибанною церквою візантійського стилю, – оточене зусібіч супутниковими передмістями, кожне з яких має своє неповторне обличчя, характер, історію, та щонайважливіше – специфічну психологію й усталені звичаї мешканців. Й називаються вони: то Мнихівкою з каштановими алеями та аристократичними, з гостроверхими вежами, віллами, то Багінсбергом, Маріянгільфом та Віцентівкою зі схожими між собою, мов близнята, ошатними домиками, що їх побудували колись німецькі колоністи, то Королівщиною з громіздким гмахом міського шпиталю й підхмарними димарями газовні, електровні й пивоварного заводу, то Косачівкою над Чорним потоком, яка набрала нині провінційно-цивілізованого вигляду збудованими без смаку і найпростішої архітектурної мислі будинками новітніх багатіїв і яка в пам’яті містян і досі залишається чорною ямою єврейського гето, то надпрутськими Воскресінцями, то Дятьківцями із солодовим заводом, то шепарівщиною із моторошним лісом, до якого бузувіри із свастиками на рукавах вели на розстріл євреїв, то…

Та найцікавішим з усіх передмість є надпрутський поділ – Торговиця – і як хтось конче хоче знати правдиву сутність Міста, то мусив би досліджувати саме цей квартал подібно, як вивчав би чужинець, коли б йому це спотребилося, марокканську касбу.

Отже, події нашого роману відбуватимуться переважно на Торговиці… Заходь сюди зі мною, дорогий читачу, не пошкодуєш… Й коли спустишся від ратуші зарослим гігантським борщівником, головатими будяками й залізнолистою кропивою крутосхилом і виберешся із нетрищ, захаращених гаражами й схожими на курники повітками, невість для чого призначеними, й опинишся у видолині, з якої ратуша видається набагато вищою, ніж насправді, коли станеш біля криниці, названої чомусь Кляштором, захованої в подібну до каплички будівлю, з котрої вистовбурчуються три залізні важелі старозавітних помп, що ними чи не всі мешканці кварталу помпують тут до відер воду, й повернешся спиною до піднебесної ратуші, то побачиш перед собою дбайливо впорядковане поселення, обступлене з двох боків магістралями, які, минаючи запущені і вже не чинні млини, прямують до пруту, – ці вулиці тутешні мешканці, незважаючи на перейменування, й досі називають – Скупневича й Сєнкевича, а вузькі провулки, немов нью-йоркські стрити, що єднають обидві авеню, майже всі ніяк не називаються, бо не вистачило б назв для тих викладених тротуарними плитами стежок і квадратових обступлених яблунями та вишнями майданчиків, що заповнюють шахову долину Торговицького передмістя аж до надпрутського зарінку, над яким пишається барокова вілла «Ядвіга», що її побудував для своєї коханої Зіти останній австрійський імператор Карл Франц-Йосиф.

Однак гостеві Міста, який забрів на Торговицю, навіть невтямки, що його доконче вчепиться тут блуд, коли він ітиме до пруту вузькими вуличками, минаючи замаєні бузком майданчики – гість несподівано для себе втрапить у дільницю, де його покине будь-яка орієнтація й він марно шукатиме виходу з неї. То на обгородженій дощаним парканом площі, заставленій ятками й крамничками, запрудженій сільськими возами, галасує багатолюдний ринок, де безладно метушиться заклопотаний тлум. Зануривши в опалки морди, форкають й іржуть тут коні, й гуцули біля парканів, завішаних килимами й ліжниками, мовчазно пропонують свій товар; ключівські господині в чистеньких намітках ласкаво припрошують покупців до збанків з гуслянкою й пряним молоком; полонинські ватаги розкривають бербениці й тицяють перехожим дерев’яні ложки, щоби покуштували бриндзу; найбідніші продавці розстеляють на землі зношену вберю, запевняючи, що вона лише раз торкана; ковалі дзеленькають в’язками кінських підков, римарі хвалять кінську збрую, а міщанки тарабанять ложками в мідний посуд, ніби у дзвони… І все тут для покупця знайдеться: від чайників, мисок, мідних мидниць, порцелянових філіжанок й невідомо звідки привезених самоварів – до шевських кілків, амбарних колодок та плугів, від космацьких вишиванок до буковинських байбараків з волічковими байорками й кутасами, від дерев’яної тачки до старого мотоцикла. Тут оглухнеш від гамору й глузливого сміху перекупок, котрі заблуканого чужинця, який допитується, як пройти до ратуші, справляють кожна в інший бік, – й він довго блукатиме поміж ятками, аж поки не побачить, що до ратуші рукою подати, але це станеться тоді, коли йому вдасться знайти в паркані проломину й він знову опиниться в ошатному кварталі, який через ярмарковий содом весь називається Торговицею.

І як уже знову гість або ж блудний син, який дістався до рідного Міста просити прощення за розлуку, опиниться в тій геометрично спланованій передміській тісноті, – тоді явиться йому справжнє диво, задля якого варто було сюди прийти: за буйноліссям Студентського парку невпинно шумить прут, а за ним у піднебессі синім візерунком підмальовується небокрай – то дає про себе знати перша гряда Карпат.

Літнього недільного ранку мешканець Торговиці Олексій Шамрай, якого позаочі, а то й у вічі сусіди кличуть просто Олесем, вертався з рибалки без улову: на устєріччі пістиньки з прутом, де він звечора розсипав по плесі пахучу конопляну макуху для наживки, риба цього разу не клювала.

Та й добре: поплавець ліниво гуляв по тихій заводі, ніби й сам був сонний, як рибалка, він вряди-годи мілко занурювався й знову спливав і чапів у марній настороженості, немов призабута згадка, що враз проколюється й безслідно гасне у розлінивленому мозку.

Стан утихомиреності природи й пам’яті був цієї миті для Олеся потрібний: він радів, що спогади бодай на часину звільнили його душу й відпустили на волю, схожу на сон без сновидінь… А таки добре, що риба не клювала й не ментрежила його спокою: поплавець мертво застиг на повороненій вранішньою прохолодою водній гладіні, на яку з Воскресінецької гори почала вже виливатися блідота літнього ранку. Тихо війнув із ліщинових кущів, що закожушили гору, зачаєний у них поночі пахучий легіт, ще мить – і на прузі грушівської видолини з’явиться серпик червоно-золотої лави й почнеться спекотний літній день з його настирливими вимогами й суєтою.

Й немов для того, щоб ще на одну хоча б мить продовжити стан досвітнього спокою, Олесь вийняв з калабаньки зловлені перед досвітком дві верховодки й кинув їх на середину плеса, хай собі гуляють, а сам квапно змотав спінінг, підвівся й пірнув у серпанкову заводь вранішнього туману, якого ще не встиг розрунтати світанок, – щоб якийсь іще час побути без згадок у тихому й бездумному затишку.

Вулиця Сєнкевича, до якої й досі не прив’язалася назва Млинської, була безлюдна; Олесь проминув велетенську споруду перетвореного у товарний склад млина, що колись був власністю місцевого мільйонера Менделя Крупника й натужно тоді гудів, обертаючи важкі жорна, ще й лопотів лотоками так гучно, що луна відбивалася від Воскресінецької гори й була схожа на торохтіння кулеметних черг.

…Десь там, за ліщиновими кущами, сотенний Скиба заряджав міномет, спрямований на зайнятий облавниками «Червоної рубахи» млин; Скиба, кваплячись, укинув міну в дуло зворотним боком, і всі четверо мінометників разом загинули – нині вони спочивають біля боднарівської церкви на цвинтарі, а упівська сотня «Сурма», кинута на крупниківський млин, потрапила в кільце червонорубашників, упали майже всі, і з ними Юрко Сербин – Орлик, а Олесь Шамрай на псевдо Грім був спійманий живим.