«Навіть якщо нам не вдасться порішити його сьогодні,— міркував Вершник,— я знаю, що робити. Слід будити Мертага серед ночі — і так кілька діб поспіль... Навряд чи він зможе вправно битися, коли засинатиме на ходу».
Тунель був прямий, мов стріла. Загін ішов уже добрі півгодини, а на якісь повороти не було навіть натяку. Підлога під невеличким кутом пірнала вниз, хоч невдовзі знову починала йти вгору — каналізаційні канали в цих краях завжди будували за таким принципом.
Спливло кілька хвилин, і багно під ногами стало м’якшим, прилипаючи до черевиків, ніби глина. Зі стелі тут уже скрапувала вода, час від часу потрапляючи Ерагонові за комірець і скочуючись його спиною ледь не на поперек. Пройшовши ще метрів із десять, Вершник послизнувся й, щоб не впасти, зіперся рукою на вкриту огидним слизом стіну.
Відчуття часу поволі зникало. Можливо, загін провів у тунелі дві години, а може, й усі десять. У всякому разі, в Ерагона вже неабияк боліли шия та плечі, бо ходити зігнувшись було надзвичайно незручно.
Загін просунувся ще трохи далі, і юнак помітив, що луна стала не така гучна, а проміжок між повторенням звуків значно зріс. Невдовзі тунель вивів їх до великої квадратної кімнати з гострою стелею близько п’ятнадцяти футів заввишки. Кімната була порожня, як не брати до уваги якоїсь діжки, що самотньо притулилася в кутку. Кожна стіна мала невеличкі проходи. Куди вони вели, Вершник не міг розгледіти. Загін розгублено зупинився й затупцяв на місці. Ерагон нарешті з хрускотом розпрямив спину.
— Мабуть, у планах Ерста Грейбіарда цього не було,— зітхнула Арія.
— Ну, і куди нам тепер іти? — спитав Вірден.
— Це ж очевидно! — змахнувши руками, вигукнула знахарка.— Ліворуч. Треба завжди обирати ліву доріжку.
— Це з якого боку глянути,— зауважив Ерагон.— Якщо стояти спиною, то ліва буде...
— Правою,— урвала його Анжела,— а права буде лівою...— її очі звузились.— Іноді ти буваєш такий розумний, Шейдслеєре... Ну, гаразд, підемо твоїм шляхом. Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала! От побачиш, кілька годин ми будемо кружляти по колу.
Правду кажучи, найбільшу довіру у Вершника викликав середній тунель. Принаймні йому здавалося, що саме він виводить на вулиці міста. Але бажання сперечатися зі знахаркою Вершник не мав, тому він вирішив пристати на її вибір.
«Куди б ми не пішли,— резонно міркував він,— ми все одно рано чи пізно знайдемо сходи. Не може ж під Драс-Леоною бути мільйон кімнат!»
Тримаючи свій ліхтарик, Анжела пішла першою. Вірден і Арія понуро поплентались за нею, а Ерагон замикав процесію. Кімната, у якій опинився загін, насправді була куди більша, ніж могло здатися на перший погляд. Відстань між її стінами становила щонайменше двадцять футів. Наприкінці кімнати був коридор, у стінах якого виднілись ходи в безліч печер, а в них так само можна було побачити ще по три-чотири тунелі. «Хто й навіщо усе це набудував?» — з подивом подумав Ерагон.
Усі кімнати, що траплялися їм на шляху, були порожні. Лиш одного разу загін наштовхнувся на якийсь зламаний стілець та купу обплетених павутинням битих горщиків. Тим часом Анжела, не вагаючись, повертала в нові й нові коридори. Вершник кілька разів хотів її зупинити, але не наважувався, розуміючи, що сам він нічого кращого запропонувати не може.
Знахарка зупинилась аж тоді, коли вони зайшли в круглу кімнату із сімома однаковими коридорами.
— Поміть коридор, з якого ми вийшли, інакше будемо кружляти й кружляти,— сказала Арія.
Не гаючи ні секунди, Ерагон вийняв Брізінгр і провів на кам’яній стіні риску. Потім він пильно придивився до темряви позаду себе, але на Солембума не було навіть найменшого натяку Залишалося тільки сподіватись, що кіт-перевертень не заблукав у цих химерних лабіринтах. Вершник уже хотів знайти його подумки, але вчасно стримався, оскільки плин його свідомості могли помітити ворожі маги.
— Ах! — вигукнула Анжела й підняла свій ліхтарик так високо, як могла, розігнавши зловісні тіні.
— Що сталося? — прошепотів Вершник, кинувшись у центр кімнати, де вже були Вірден та Арія.
— Стеля, Ерагоне...— мовила Арія.— Поглянь на стелю!
Юнак звів погляд угору, але не побачив нічого, крім блоків старих, потрісканих і порослих мохом каменів. Дивним було те, що ця давня стеля ще й досі тримається.
— Що? — не зрозумів Вершник.
— Дивись уважніше,— відповіла ельфійка.
І тут Ерагон аж рота роззявив від подиву. Виявляється, лінії були не тріщинами, а рунами — рядами чітких невеличких рун. Час і пліснява знищили частину тексту, але решту ще й досі можна було прочитати. Вершник спробував їх розшифрувати, проте знайшов тільки три знайомі слова — усе інше прочитати він неміг.
— Що тут написано? — спитав юнак.— Це мова гномів?
— Ні,— заперечно похитав головою Вірден.— Це мова твого народу, точніше, один з її старовинних діалектів. Його використовував фанатик Тоск.
Ерагон здригнувся.
— Коли ми з Рораном рятували Катріну,— сказав він,— ми чули, як священики Хелгрінда згадували книгу Тоска.
— Так,— кивнув Вірден,— ця книга — джерело їхньої віри. Тоск був не перший, хто запропонував для Хелгрінда молитви, але він перший занотував основи тієї віри. Багато хто користується його працями ще й досі. Прибічники Хелгрінда вважають його пророком. А це,— ельф звів руку вище,— історія Тоска, від народження аж до смерті, справжня історія, яку його послідовники не розповідають нікому, крім членів своєї секти.
— Ми б почерпнули тут безліч корисної інформації,— мовила Анжела, не зводячи погляду зі стелі,— якби в нас був час...
В очах знахарки спалахнули вогники завзяття, що неабияк насторожило Вершника.
— У нас є кілька секунд, щоб усе це прочитати,— сказала Арія, пильно роздивляючись входи в сім коридорів.
Доки Анжела й Вірден намагалися розшифрувати руни, ельфійка підійшла до одного з коридорів і почала шепотіти закляття, що мало допомогти визначити місцеперебування загону. Постоявши там якусь мить з опущеною головою, Арія рушила до наступного коридору.
Тим часом Вершник знуджено розглядав руни, а потім повернувся до коридору, з якого вони щойно вийшли, й притулився спиною до холодного каміння стіни. Ельфійка була вже навпроти четвертого коридору. Її м’який вкрадливий голос то лунав досить гучно, то нагадував легкий подих весняного вітру.
Кілька хвилин нічого не відбувалось. Із задуми Ерагона вивело слабке сюрчання, що долинало з-під його правої руки. За мить на шкіряну рукавицю Вершника стрибнув великий безкрилий цвіркун. Комаха була огидна — її масивна рогата голова переходила в чорне лискуче тіло з тонкими кутастими лапами. Вершник поморщився і скинув потвору з руки — та стрибнула в темряву, лунко приземлившись на кам’яну підлогу.
Огляд п’ятого коридору був так само безрезультатний. Тоді Арія минула коридор, на вході до якого стояв юнак, і зупинилася навпроти сьомого, останнього. Та перш ніж ельфійка встигла вимовити закляття, як з усіх проходів одразу долинув дикий скрик, а вслід за ним шипіння й звук кількох швидких ударів. Ці звуки були такі моторошні, що волосся на голові Ерагона стало дибки.
— Солембум! — крикнула Анжела. Усі як один схопили свої мечі.
Вершник прожогом кинувся в центр кімнати — його погляд блукав від одного коридору до іншого. Гедвей ігназія стала гаряча. Значить, небезпека була десь поруч, хоч юнак не міг зрозуміти, хто той нападник і звідки чекати його появи.
— Сюди! — гукнула Арія, показуючи на сьомий коридор.
— Ні-ні! — схвильовано прошепотіла знахарка, не зрушивши з місця.— Ми повинні виручити Солембума!
Вершник помітив, як у руці Анжели зблиснув короткий меч з дивним прозорим лезом.
— Якщо Мертаг дізнається, що ми тут...— закричала Арія, проте її голос потонув у неймовірному шарварку.
Десь глибоко в темних черевах коридорів розчахнулись невидимі двері, й звідти, оглушивши загін бойовими вигуками, вистрибнуло кілька десятків воїнів у чорному вбранні.
— Летта! — скрикнув Вірден, і всі нападники попадали на підлогу так, ніби врізались у прозору стіну.
