«Глаедре,— мовила Арія,— Ерагон каже правду. Наші вороги не мають у серці жалю... ти й сам це добре знаєш,— її голос став ледь чутний.— Зараз наш Вершник не так уже й добре б’ється, і йому треба будь-що вдосконалювати свою майстерність. Я зробила все, аби навчити його найхитріших прийомів, але досвід, як не крути, приходить із середини, а не ззовні».
Від цих слів у юнака потепліло на душі. Підтримка ельфійки була йому потрібна як ніколи.
Старий дракон відповів не відразу.
«Ерагон ще не дав ладу своїм думкам,— сказав він після паузи,— а сила без думки нічого не варта. Зрештою, як і думка без, сили. Битву не можна виграти тільки мечем або тільки розумом. Тіло й думка повинні стати єдиним цілим, і якщо ти стоїш перед вибором, що тренувати,— то тренуй ліпше розум. Аріє, Блодхгарме, ви ж знаєте, що я кажу правду. Чого ж ви ще й досі не взялись за Ерагонову освіту?»
Ельфійка, як мала дитина, винувато опустила очі. Тим часом Блодхгарм був явно незадоволений — у кутиках його губ зблиснули гострі білі ікла.
«Арія тут виступає в ролі посланниці нашого народу,— заговорив він бездоганною прадавньою мовою,— а я та моя команда повинні захищати життя Сапфіри й Ерагона. Повір, Глаедре, це нелегке завдання. Воно вимагає бозна-скільки сил і часу. Ми всі хочемо допомогти Ерагонові, але тренувати Вершника — не наша справа, тим паче тоді, коли один із його повноправних учителів ще й досі живий...»
У свідомості старого дракона заграла злість. Вона нависла над усіма, ніби важкі грозові хмари. Звісно, фізично Глаедр нікому не міг завдати шкоди, але він залишався надзвичайно небезпечним. Усі прекрасно розуміли, що варто лиш драконові втратити владу над собою, як сила його думки розірве їхню свідомість на дрібні клапті.
Правду кажучи, спершу Ерагон був прикро вражений зухвалістю й грубістю Блодхгарма — він ніколи не чув, щоб ельф говорив із Глаедром таким тоном... Утім, хвильку подумавши, юнак зрозумів, що Блодхгарм зробив це навмисно: він просто хотів урятувати для них дракона, не давши йому можливості вкотре зануритись у безмежні глибини власного горя. Але так чи інакше, це був доволі ризикований план...
Обурений Глаедр заборсався в морі своїх думок — грозові хмари ставали все більші й більші, аж поки між ними не з’явилися перші тріщинки блискавок.
«Ельфе! — гаркнув дракон, і собі заговоривши прадавньою мовою.— Чи не здається тобі, що ти перейшов усі дозволені межі! Те, що роблю я, тебе взагалі не стосується... Ти навіть уявити не можеш, що я втратив. Повір, якби в мене не було обов’язків перед Ерагоном і Сапфірою, я б уже давно з’їхав з глузду. Тому не смій звинувачувати мене, Блодхгарме, сину Ілдріда, якщо не хочеш помірятись силою з останнім серед старійшин».
Ельф зблиснув очима, знов оголив ікла, але вираз його обличчя був на диво задоволений. Схоже, він і не збирався миритися з драконом.
«Тоді й ти,— відповів Блодхгарм,— не звинувачуй нас у тому, що ми не виконуємо твоїх обов’язків, старійшино. Уся наша раса співчуває твоїй втраті, але навіщо аж так жаліти себе під час війни з найнебезпечнішим за всю історію ворогом? Тим ворогом, який винищив твою расу, тим ворогом, який убив твого Вершника!»
Здавалося, Глаедр ось-ось вибухне від люті. Хвиля драконової злості врізалась в Ерагона з такою силою, що свідомість юнака була тепер схожа на пошматоване ураганом корабельне вітрило. Люди, які перебували довкола майданчика, взагалі покидали зброю і, скривившись, похапалися за голови.
«Жаліти себе?!» — прогарчав Глаедр, вимовляючи слова так, що кожне з них лунало, ніби вирок долі.
Ерагон відчув, як темні згустки у свідомості дракона набувають дедалі чіткіших обрисів. Було ясно: якщо Глаедр дозволить своїй злості вихлюпнутись назовні, катастрофи не уникнути.
Ситуацію врятувала Сапфіра. Її голос розітнув скаламучений вир емоцій, ніби ніж масло.
«Учителю,— мовила вона,— я дуже хвилювалась за тебе. Мені надзвичайно приємно знати, що ти нарешті відновив свою силу. Жоден із нас не зможе зрівнятися з тобою, тому нам потрібна твоя допомога. Без тебе наше прагнення подолати Імперію залишиться тільки мрією».
Глаедр роздратовано гаркнув у відповідь, але його голос був уже не такий грізний, як раніше. Схоже, лестощі припали йому до душі. Сапфіра обрала вірний шлях. Попри суворий характер, дракони майже ніколи не могли встояти перед похвалою.
«Зараз у тебе немає власних крил,— вела далі Сапфіра, не даючи йому оговтатись,— тож дозволь запропонувати тобі мої. Небо чисте й спокійне.
Гадаю, тобі буде приємно здійнятись туди, куди бояться здійматися навіть орли. Ти провів у серці сердець безліч часу й, мабуть, дуже скучив за подувом вітру...»
Нестримний шторм у свідомості старого дракона почав поволі вщухати, хоч зловісна напруга спала не відразу.
«Було б непогано»,— пробурчав він примирливо.
«Тоді ми скоро полетимо. Але, вчителю...»
«Так, дитя?»
«Спершу я хотіла б дещо в тебе спитати...»
«Питай».
«Чи не погодився б ти допомогти Ерагонові краще опанувати меч? Він іще не дуже вправний, а мені не хотілося б утратити свого Вершника»,— Сапфіра трималася гідно, хоч у її голосі прослизнула нотка благання, через що в Ерагона підкотилась до горла грудка.
Тільки тепер грозові хмари нарешті розсіялись, залишивши по собі порожній і неймовірно сумний краєвид. Потім на сірому тлі зринули розмиті гігантські моноліти, мати справу з якими Ерагонові не так уже й хотілось.
«Гаразд,— урешті-решт згодився Глаедр.— Я зроблю для твого Вершника все, що зможу. Але будь готова — я вчитиму його так, як вважатиму за потрібне».
«Добре»,— відповіла Сапфіра.
Арія й решта ельфів полегшено зітхнули. Тим часом Ерагон був змушений на якусь мить відволіктись, бо на зв’язок із ним вийшла Тріанна й іще кілька магів, які перебували на службі у варденів. Переконавшись, що з Вершником усе гаразд, вони почали навперебій розповідати про те, як щойно відчули неймовірну тривогу.
«На тебе хтось напав, Шейдслеєре? — збентежено питала Тріанна — Це був Торнак?.. Чи Шруйкан?» — вона так панікувала, що Ерагон ледь не випустив із рук Брізінгр.
«Ні-ні, нічого такого...» — відповів Вершник, щоб хоч трішки заспокоїти магів.
Справа в тому, що майже для всіх варденів присутність Глаедра ще й досі була таємницею. Тріанна й маги так само про нього не підозрювали, тому Ерагон вирішив нічого їм не говорити. З другого боку, брехати він теж не хотів, тому відповів коротко й невиразно.
«Це ми з ельфами трохи займались магією,— сказав він.— Я вам розповім про це при нагоді. Але жодних причин для хвилювання немає».
Судячи з усього, маги були не надто задоволені такою відповіддю, проте набридати Вершникові не наважилися. Вони чемно попрощались, і їхні голоси розтанули так раптово, ніби юнак ні з ким і не говорив.
— Усе гаразд? — тихо спитала Арія, помітивши тривогу на обличчі Вершника.
— Так,— відповів Ерагон ледь чутно й кивнув на людей, що піднімали із землі свою зброю.— Мабуть, доведеться відповісти на деякі їхні питання...
— То ти не сказав їм, хто...
— Звісно, ні...
«Займіть свої місця»,— прогримів тим часом Глаедр. Ерагон та Арія розійшлися в протилежні кінці майданчика.
«Учителю, ти й справді зможеш мене навчити, перш ніж ми дістанемось Урубейна? Часу так мало...» — не втримався Вершник, хоч і розумів, що робить помилку.
«Якщо ти будеш слухати мене, я навчу тебе прямо зараз...— буркнув Глаедр.— Тільки тобі доведеться слухати мене уважніше, ніж ти робив це раніше».
«Я слухаю тебе, вчителю»,— відповів Ерагон, ще й досі не розуміючи, як дракон буде вчити його битися на мечах.
* * *
Ясна річ, Глаедр міг багато чого перейняти в Оромиса, так само, як Сапфіра набиралася знань від юнака, але ж ішлося про мечі, котрі той навіть тримати не міг.
«Мабуть,— подумав Ерагон,— із таким самим успіхом я розповідав би дракону, що робити зі стрімкими поривами вітру над гірськими вершинами. Звісно, я можу спробувати, але ніколи не поясню це краще за Сапфіру, бо я людина, істота, яка не вміє літати сама».
