Разом із гномами армія варденів стала вдвічі чисельнішою, і це значно збільшило їхні шанси дістатися Урубейна й поквитатися з Галбаторіксом. Залишалося тільки дати раду з Мертагом і Торнаком...
Пройшовши табором трохи далі, Ерагон помітив Катріну. Вона сиділа біля свого намету й в’язала одяг для майбутнього немовляти.
— Здрастуй, кузене! — гукнула жінка, привітно махнувши рукою.
Ерагон посміхнувся їй у відповідь, проте почимчикував далі. Треба було нагодувати Сапфіру й трішки перепочити самому. Невдовзі дракон уже ум’яв велетенський шмат м’яса й умостився на сонячній галявині під наметом Вершника. За наказом Насуади, цю галявину завжди лишали вільною, щоб Сапфіра мала достатньо місця для зльоту й приземлення. Саме тут дракон і згорнувся клубком, краєм ока спостерігаючи за тим, як Ерагон дістає із сідельної торби «Доміа абр Вірду». Юнак тим часом узяв стару книгу, заліз під ліве крило Сапфіри й примостився в западинці між її шиєю та мускулястою лапою. Сіючись крізь складки крила й відбиваючись від луски, світло вкривало сторінки книги яскравими візерунками. Це трохи заважало читати, але Вершник не ремствував — найголовніше те, що він буз разом із Сапфірою.
Так вони просиділи години зо дві, аж доки Ерагон не втомився розшифровувати вигадливі письмена монаха Гесланта. Потім, щоб хоч якось розвіяти нудьгу, вони знову почали тинятися між наметами, розглядаючи захисні споруди й перемовляючись із вартовими, що стояли по периметру варденського табору.
Аж раптом на східному кінці табору, там, де розташувалися війська гномів, Ерагон і Сапфіра помітили якогось гнома. Той сидів навпочіпки біля діжки з водою. Його рукава були засукані до ліктів, а сам він розкачував долонями невеличку кульку грязюки. Біля його ніг валялася маленька паличка. Цей гном займався такою дивною справою, що спливло кілька хвилин, перш ніж Ерагон упізнав у ньому Орика й підійшов ближче.
— Дерунданн, Ерагоне й Сапфіро,— мовив Орик, не підводячи очей.
— Дерунданн,— відповів Ерагон, повторюючи традиційне привітання гномів, і присів з другого боку калюжі.
Вершник доволі довго спостерігав, як Орик зачищає поверхню кульки, роблячи її гладесенькою за допомогою великого пальця правої руки. Час від часу Орик нахилявся й набирав жменю сухої землі, посипаючи нею жовтувату кулю, а потім обережно здмухуючи зайві грудочки.
— Ніколи не сподівався побачити короля гномів, який стоятиме навпочіпки й бавитиметься грязюкою, як мала дитина,— сказав Ерагон.
— А я ніколи не сподівався побачити Вершника й дракона, котрі будуть витріщатися на мене, доки я робитиму Ереткнурл,— відповів Орик так невдоволено, що в нього аж вуса настовбурчились.
— А що таке Ереткнурл?
— Тардсвергунднзмал.
— Тардсвер...— Ерагон повторив тільки половину слова, навіть не намагаючись запам’ятати його цілком.— А це?..
— Це щось таке, що виглядає не тим, чим воно є насправді,— сказав Орик, піднявши земляну кулю.— Приміром, ось це... Це камінь, зроблений із землі. Вірніше, він буде виглядати як камінь, коли я його дороблю.
— Камінь із землі... Виходить, це магія?
— Ні, це моє власне вміння й нічого більше...
— Навряд чи я щось розумію...— струснув головою Ерагон, коли Орик примовк і, здавалося, більше нічого не збирався пояснювати.
— Трохи терпіння, друже...— повернувся гном до розмови за якийсь час,— спочатку тобі потрібно знайти грязюку.
— Важке завдання...— гмукнув Ерагон і посміхнувся.
— Не все так просто. Одна грязюка краща, інша гірша,— вів Орик далі, суворо зиркнувши на Вершника зпід своїх густих брів.— Скажімо, пісок нам не годиться. Грязюка повинна складатися з кавалочків різного розміру, бо вони зазвичай міцніше склеюються між собою. Потім треба додати трохи глини, але найголовніше в цьому ділі,— гном поплескав рукою по лисому клаптику землі між прим’ятими кущиками трави,— побільше пилюки. Бачиш? — Орик підняв долоню, що вкрилась товстим-шаром пилу.
— А чому це аж так важливо?
— О! — вигукнув гном і продовжив катати кульку долонями, намагаючись надати їй симетричної форми.— Знайшовши хорошу грязюку, ти поливаєш її водою й замішуєш, як тісто, аж доки не утвориться густа суміш,— Орик кивнув на калюжу.— З грязюки ти формуєш кулю на зразок ось цієї. Потім треба вичавити з неї вологу й зробити кулю ідеально круглою. Коли грязюка почне застигати, слід робити те, що й я. Висипаєш на кулю пилюку, щоб вона витягла з неї рештки вологи. І так аж доти, доки куля не стане самостійно тримати форму. Головне — зайвий раз її не крутити, щоб не луснула... Мій Ереткнурл майже готовий. Коли він застигне, я залишу його під сонцем, аби світло й тепло випарувало рідину зсередини. Потім я знову посиплю його пилюкою й зачищу. Після трьох-чотирьох процедур поверхня мого Ереткнурла стане тверда, ніби шкіра награ.
— І все це тільки для того, щоб мати кульку із сухої грязюки? — спантеличено спитав Ерагон.
На морді Сапфіри так само з’явилася здивована міна.
— Ні, бо це ще не кінець,— Орик знову набрав жменю пилюки.— Поверхню Ереткнурла слід намазати зволоженим пилом, щоб той утворив гладесеньку кірку. Волога всотується в кулю, далі ти знову сиплеш пилюку, потім чекаєш, потім сиплеш...
— І доки це буде тривати? — урвав його Ерагон.
— Доти, доки до нього не пристане пилюка. Кірка надасть Ереткнурлу особливої краси, а за день-два він набуде діамантового блиску, так, ніби зроблений з мармуру. І жодної тобі магії — працюють серце, голова й руки. Погодься, тобі ніколи не вдасться зробити камінь зі звичайної землі... Ну, тобто ти його зробиш, але він буде крихкий. А так виходить справжнісінький камінь.
Здавалося, Орик усе пояснив, але Вершникові ще й досі не дуже вірилося, що можна зробити камінь із грязюки без допомоги магії.
«А все-таки, навіщо ти його зробив, королю гномів?
— спитала Сапфіра.— Тепер ти керуєш своїм народом, у тебе й без цього, мабуть, купа роботи».
— Зараз мені нічого робити,— буркнув Орик.— Мої підопічні готові до битви, а її все нема й нема. Не стану ж я з ними панькатись, ніби квочка. Я не хочу сидіти сам у наметі й дивитись, як росте моя борода... Саме тому я й вирішив зробити Ереткнурл.
Король замовк, та Ерагон добре бачив, що він чимось збентежений, тож вирішив потримати язик за зубами. Кілька хвилин спливло в цілковитій тиші. Потім Орик прокашлявся й заговорив знову:
— Були часи, коли я міг пити мед і грати з друзями в кості, а те, що я нащадок Ротгара, нічого не означало. Ми могли базікати й сміятись, не відчуваючи при цьому жодних незручностей. Я не вимагав ніяких почестей, але тепер усе змінилось. Мої друзі не можуть забути про те, що я король, а мені дуже важко не помічати того, як змінилось їхнє ставлення до мене.
— Цього й слід було чекати,— сказав Ерагон, добре розуміючи стан Орика, бо й сам переживав щось подібне відтоді, як став Вершником.
— Можливо... Але мені від цього не легше! — обурено вигукнув Орик.— Життя — дивна й жорстока штука... Я обожнював Ротгара, та часом мені здавалося, що він був надто стриманий у спілкуванні з тими, хто його оточував. Тепер я добре розумію, чому він так поводився,— Орик узяв кулю грязюки обома руками й глянув на неї, похмуро звівши брови.— Хіба грімстборіт Ганел не пояснив тобі в Тарназі, навіщо потрібен Ереткнурл?
— Ні, він ніколи про нього навіть не згадував.
— Гадаю, вам і без цього було про що говорити... І все ж таки, як члену Інгейтуму, тобі треба знати все про Ереткнурл, адже це не просто сувенір... Процес створення каменя із землі — священний ритуал. За допомогою нього ми зміцнюємо віру в силу Хельзвога. До цієї справи слід ставитись шанобливо й розважливо. Створення Ереткнурла — це жест поваги, а боги карають тих, хто виконує обряд легковажно... Від каменя — плоть, від плоті — земля, від землі — знову камінь. Колесо крутиться, та ми бачимо лиш невеличку часточку цілого.
Тільки після цих слів Ерагон нарешті зрозумів, наскільки Орик схвильований.
— Шкода, що ти не взяв із собою Хведру,— мовив Вершник.— Вона б склала тобі компанію й не дала б нудьгувати. Тоді, в Брег Холді, ти виглядав із нею просто щасливим.
