«Мабуть, це улюбленці Галбаторікса, яких він захистив магією»,— подумав Роран.

Коли його загін приєднався до решти армії, Роран помітив Джормандера, який гарцював серед своїх воїнів верхи.

— Привіт! — гукнув юнак. Джормандер кивнув у відповідь.

— Коли дістанемось он туди,— Джормандер показав мечем на масивну, багато оздоблену будівлю, що бовваніла за кількасот ярдів від них,— бери своїх людей і веди їх праворуч. Ти зачищаєш південну частину міста. А потім зустрінемось під цитаделлю.

На знак згоди Роран струснув своїм міцно стиснутим кулаком. Після того як загін приєднався до армії, юнак зітхнув з полегшенням, хоча тривожні передчуття все одно не полишили його.

«Ну де ж вони, де?» — не міг надивуватись ватажок, пильно вдивляючись у коридори порожніх вулиць.

Справді, усі чекали, що Галбаторікс збере основні сили саме тут, в Урубейні. Але вулиці й стіни були майже порожні, а ті солдати, котрих вони зустрічали, починали тікати значно раніше, ніж те мав би робити воїн, котрий себе поважає.

«Та він же заманює нас! — раптом зрозумів Роран.— Усе це вистава, влаштована для того, щоб нас надурити!»

— Щось тут не так! — крикнув юнак Джормандерові.— Де їхні солдати?

Джормандер насупив брови й повернувся, щоб перекинутись кількома словами з Орином та королевою Ісланзаді, на лівому наплічнику якої примостився білий ворон, міцно вчепившись кігтями в золоту броню. Вардени тим часом усе глибше й глибше просувалися в Урубейн.

— Що сталося, Міцний Молоте? — спитав Нар Гарцхвог, проштовхавшись до Рорана.

Юнак трохи роздратовано зиркнув на нього.

— Я не впевнений, але Галбаторікс...— договорити Роран не встиг, бо якраз у цю мить із нетрів найближчого кварталу долинув протяжний клич сурми. Він не стихав близько хвилини, змусивши озирнутися ледь не всіх варденів.

Серце Рорана недобре тенькнуло.

— Ну, ось і починається! — сказав він Альбричу й махнувши молотом своїм воїнам, повагом рушив до початку вулиці.

Позиція тут була не надто вигідна.

— Розійтись! Сховатися поміж будинками! — наказав Роран своїм воїнам.

Щоб покинути загальну колону, їм знадобилося значно більше часу, ніж для того, щоб приєднатись до неї.

— Швидше, швидше, кульгаві пси! Ворушіться!

усіляко підганяв їх Роран.

Сигнал сурми пролунав удруге, і тільки тоді Джормандер наказав усій армії зупинитися. На той час Роран уже встиг розкидати свій загін по трьох вулицях. Його солдати зайняли позиції й чекали подальших наказів. Сам Міцний Молот разом із Гарцхвогом і Хорстом стояв біля рогу будинку й намагався зрозуміти, що відбувається.

Сурма залунала втретє. На якусь мить зависла зловісна тиша, а потім почулися кроки тисяч ніг. Роран отетерів. Від цитаделі одна за одною швидко й організовано сунули шеренги солдатів, на чиїх обличчях не було й натяку на страх. Перед шеренгами хвацько вигарцьовував на сірому бойовому скакуні приземкуватий широкоплечий чоловік. Його нагрудник випинався вперед на цілий фут, ніби приховуючи великий живіт. У лівій руці вершник тримав герб зі зруйнованою вежею, що самотньо тулилася на височезній скелі. Його права рука міцно стискала древко помережаної шипами булави, підняти яку простий смертний навряд чи зміг би. Вершник тим часом вимахував нею з вражаючою легкістю.

Міцний Молот схвильовано облизав губи. Цей чоловік був не хто інший, як лорд Барст. І коли бодай половина з того, що чув про нього Роран, було правдою, то лорд Барст ніколи б не зважився виїхати назустріч ворогу, якби точно не був упевнений у тому, що розіб’є його в пух і прах. Картина була невтішна. Роран іще раз обвів очима ворожі лави й сховався за ріг.

— Ми не будемо чекати...— сказав він потому.— Повідомте всіх інших, щоб рушали за нами.

— Міцний Молоте, ти хочеш утекти? — прогарчав Нар Гарцхвог.

— Ні,— відповів йому Роран.— Я хочу зайти з флангу, бо тільки бовдур наважиться атакувати це військо спереду. Рушаймо!

Він штурхонув ургала й побіг уздовж вулиці, щоб зайняти місце на чолі свого загону. Пробираючись між будівлями, Роран та його люди невдовзі почули, як ворожі солдати дружно скандують: «Лорд Барст! Лорд Барст! Лорд Барст!» Куті чоботи ступали на землю в такт словам, а їм вторували удари мечів об щити.

«Краще й бути не може»,— з гіркою посмішкою подумав Роран, воліючи опинитися де завгодно, тільки не тут.

Вардени відповіли ворогу, скандуючи ім’я Ерагона. А вже невдовзі в місті залунали брязкіт металу й відчайдушні крики поранених.

Роран зі своїми людьми тим часом вичікував, аж доки навпроти них не опинилась середина ворожого війська.

— Тримайтесь купи! — скомандував тоді він.— Зробіть зі щитів стіну й, що б там не було, захищайте тих, хто накладає закляття.

Його воїни ледь встигли вишикувати щити, як на них пішов перший загін Імперії, озброєний списами. Нар Гарцхвог, Роран та інші відчайдушно закричали й кинулися в атаку. Передня шеренга ворожих солдатів почала панікувати. Вона подалась назад, тиснучи на своїх соратників, які намагалися знайти простір для бою.

Міцний Молот із криком налетів на ворогів. Варто було йому лише раз змахнути смертельною зброєю, як кров бризнула на всі боки. Звук металу, що гнувся під його ударами, й хрускіт поламаних кісток був для нього тепер найсолодшою музикою. Ворожі солдати стояли так близько один до одного, що були майже безпорадні. Роран на місці порішив одразу чотирьох, і тільки один із них зумів завдати удар мечем, але влучив у щит Міцного Молота.

Тим часом Нар Гарцхвог опинився на протилежному кінці вулиці й одним рухом своєї палиці поклав на землю відразу шістьох людей. Та дивна річ — вороги миттю скочили на ноги, ніби взагалі не відчували болю. Гарцхвог усе збагнув і почав бити з такою силою, що його палиця просто відривала бідолахам руки й ноги.

Роран не бачив перед собою нічого* крім ворогів. Тепер у всьому світі існували лиш він, його молот, слизька від крові бруківка й спотворені жахом обличчя ворожих солдатів. Він бив, трощив, ухилявся й штурхав, він горлав і сіяв смерть, аж доки, на свій превеликий подив, не помітив перед собою нічого, крім порожнечі. Вірний молот вислизнув йому з рук і гупнув об бруківку, викресавши невеличкий сніп іскор.

Бойовий запал Рорана поволі згасав. Озирнувшись назад, він побачив, що прорубав ворожі лави наскрізь. Більшість його людей тим часом продовжували бій, розділивши ворожі лави навпіл. Не можна було гаяти ані секунди. Тоді ватажок знов підхопив свій молот і, незважаючи на біль у руці, рушив назад. Поряд із ним одразу ж опинилось троє воїнів Імперії: два з них мали списи, а третій вимахував мечем. Саме його й хотів був спочатку атакувати Роран, але послизнувся, наступивши на щось м’яке й мокре. Та навіть падаючи, він замахнувся, намагаючись поцілити найближчого супротивника по колінах. Солдат спритно відскочив назад і хотів уже опустити на Рорана свій меч, як з-за його спини блискавично вилетів хтось із ельфів і швидкими відточеними рухами постинав голови всім трьом ворогам.

Придивившись, Міцний Молот упізнав ту саму ельфійку, з якою розмовляв за стінами міста. Заляпана кров’ю, вона різко відстрибнула вбік і вмить порішила ще кількох ворогів, перш ніж Роран устиг їй подякувати.

Бачивши ельфів у бою, Роран змушений був визнати, що кожен із них вартий щонайменше п’ятьох людей, та й то, коли не брати до уваги ельфійське володіння магією. Тим часом ургали виглядали якось пасивно й, здавалося, просто не хотіли заважати. Особливо куллам. А ті, у свою чергу, так захопилися боєм, що невдовзі перестали розрізняти чужих і своїх. Це було особливо небезпечно з огляду на їхні розміри. Краєм ока Роран помітив, як один із них розчавив свого ж таки солдата, котрий опинився між стіною та його велетенською лапою. А ще за мить хтось із куллів зніс своєму ж таки воїну голову необережним рухом щита, навіть не помітивши того.

Бій тривав іще кілька хвилин, аж доки всі ворожі солдати не полягли замертво. Витираючи піт із чола, Роран глянув у протилежний кінець вулиці й побачив, як рештки розбитого ними загону розбігаються між будинками, щоб приєднатися до інших частин армії Галбаторікса. Повагавшись якусь мить, він вирішив не переслідувати їх, бо основна битва точилася десь на окраїнах міста, а він неодмінно хотів атакувати ворога з тилу.