— Ні-ні, матусю,— сказала Арія.— Це якраз ти дозволяєш своїм почуттям затуманювати розум.— Вона рушила вбік Ісланзаді широкими граційними кроками— Ти права, є сильніші, мудріші й досвідченіші, ніж я. Але не хтось інший, а саме я переправила яйце Сапфіри в Алагезію. Саме я допомогла Ерагонові врятуватися від Смерка. І саме я за допомогою Ерагона вбила Варауга у Фейнстері. Тепер я, так само як Ерагон, Убивця Тіні, і тобі добре відомо, що я поклялася служити нашому народу багато років тому. Хто ще з нашого роду може сказати про себе таке? Навіть коли б я й хотіла, я все одно не відступлюсь від цього. Краще вже смерть... Я впораюсь із цим завданням не згірше за будь-кого зі старших, бо я присвятила цьому все своє життя.
— І це життя може обірватися,— сказала Ісланзаді, торкаючись рукою обличчя Арії.— Після того як не стало твого батька, ти присвятила себе боротьбі з Галбаторіксом. Але ти пізнала так мало радощів, які можна отримати від життя. І всі ці роки ми так мало були разом — дрібочка днів, загублених у часі. Та ми й почали спілкуватися як мати та донька тільки після того, як ти привела Сапфіру й Ерагона в Елесмеру. Я не хочу втратити тебе, Аріє.
— Не я вирішила триматися на відстані,— сказала Арія.
— Так, не ти,— відповіла Ісланзаді й прибрала руку.— Але саме ти вирішила покинути Ду Вельденварден — Вираз її обличчя трохи пом’якшав: — Я не хочу сваритись, Аріє. Я прекрасно розумію, що ти вважаєш це своїм обов’язком, але, будь ласка, заради мене, ти можеш поступитися цим завданням комусь іншому?
Арія опустила очі. На якийсь час запала мовчанка.
— Ні,— сказала після тривалої паузи Арія,— я не можу дозволити Ерагонові й Сапфірі піти без мене, так само як і ти не дозволиш своїй армії вступити без тебе в бій. Просто не можу... Ти ж не хочеш, щоб про мене казали, що я злякалась? У нашій сім’ї ніхто не відмовлявся робити те, що треба робити. Не проси мене вкрити себе ганьбою...
Ерагон помітив, що Ісланзаді ледь стримує сльози.
— Так,— мовила вона за мить,— але боротися з Галбаторіксом...
— Якщо ти так боїшся за мене,— сказала Арія вже значно м’якшим голосом,— тоді ходімо зі мною.
— Я не можу. Я повинна командувати своїми військами.
— А я повинна піти з Ерагоном і Сапфірою. Але обіцяю тобі, я не збираюся вмирати,— Арія торкнулася рукою обличчя Ісланзаді, так само як та торкнулася її лиця перед цим.— Я не збираюся вмирати,— ще раз сказала Арія, але вже прадавньою мовою.
Рішучість Арії вразила Ерагона — сказати прадавньою мовою те, що вона сказала, означало, що вона свято вірить у свої слова. Ісланзаді теж була вражена й сповнена гордості. Вона посміхнулась і поцілувала Арію в обидві щоки.
— Ну що ж, тоді йди,— сказала королева,— йди з моїм благословенням. Тільки будь обережна й не наражай себе зайвий раз на небезпеку.
— Ти теж,— відповіла Арія.
Мати й дочка обнялись. А потім Ісланзаді глянула на Ерагона.
— Бережи її,— сказала королева,— благаю тебе, бо в неї немає ні дракона, ні Елдунарі, які б могли її захистити.
— Неодмінно,— в один голос відповіли Ерагон і Сапфіра прадавньою мовою.
Нарешті, все було обговорено й з’ясовано. Військова нарада закінчилась, і всі її учасники почали розходитися. Тільки Сапфіра та Ерагон залишились на місці. Сапфіра хотіла причаїтися за пагорбом аж до початку атаки, а Ерагон мав намір дочекатися темряви, щоб потім непомітно відвідати табір.
Першим пішов Роран, за ним Орик. Перед тим як піти, гном міцно обняв Ерагона.
— Ех, як шкода, що я не можу бути з вами,— скрушно похитав він головою.
— Я б теж хотів піти з тобою,— мовив Ерагон.
— Ну та нічого,— поплескав його Орик по плечу,— побачимось, коли все скінчиться, і-хильнемо по барильцю меду на честь нашої перемоги. Ти ж не проти?
— Чекатиму з нетерпінням,— посміхнувся Вершник.
«Я теж»,— озвалася Сапфіра.
— От і чудово,— кивнув Орик.— На тому й порішили. Ні, забув... Іще одне: спробуй зробити так, щоб Галбаторікс не взяв над тобою гору, бо тоді я вважатиму справою честі піти вслід за тобою...
— Ми будемо обережні,— посміхнувсь Ерагон.
— Дуже сподіваюсь на це, тому що навряд чи я годжуся на щось більше, ніж посмикати Галбаторікса за ніс.
«Хотіла б я це побачити»,— сказала Сапфіра.
— Ну, що ж... Нехай боги охороняють тебе Ерагоне, і тебе, Сапфіро.
— І тебе, Орику, сину Тхріфка...
Орик іще раз поплескав Ерагона по плечу й рушив до свого поні, якого прив’язав іще перед нарадою до куща.
Ісланзаді й Блодхгарм так само пішли. Залишилися тільки Джормандер і Арія, які ще й досі про щось розмовляли. За кілька хвилин намет покинув і Джормандер. І тільки Арія не поспішала прощатися. Ерагонові здалося, що вона хоче поговорити з ними на самоті.
І дійсно, коли всі нарешті пішли, ельфійка пильно глянула на Ерагона й Сапфіру.
— Здається,— сказала вона,— ви не про все тут розповіли... З вами точно щось сталося. Признавайтесь, про що ви не хотіли говорити в присутності Орина, Джормандера... і моєї матусі?
— А чому ти про це питаєш? — здивувався Ерагон. Арія трохи помовчала.
— Тому що ви обоє змінились,— відповіла вона.— Це через Елдунарі чи через щось таке, що з вами сталося під час бурі?
— Та ні,— сказав Ерагон, вражений проникливістю ельфійки, а потім, перезирнувшись із Сапфірою, додав:
— Тепер ми знаємо наші справжні імена.
Очі Арії зробилися великі-великі:
— Правда?.. І ви... задоволені ними?
«Майже»,— відповіла Сапфіра.
— Тепер ми знаємо наші справжні імена,— повторив Ерагон.— Ми знаємо, що земля кругла. А ще під час польоту Умарот та інші Елдунарі поділилися з нами безліччю своїх спогадів,— він трохи сумно посміхнувся.— Не можу сказати, що ми зрозуміли геть усе, але завдяки їм речі стали здаватися нам... інакшими.
— Ясно,— тихо мовила Арія.— Ти думаєш, що ці зміни на краще?
— Думаю, так. Сама по собі зміна не є чимось добрим чи поганим, а от знання завжди знадобляться.
— А важко було відшукати справжні імена? — знову спитала ельфійка.
Ерагон розповів їй, як вони це зробили, а ще він згадав про всілякі дивні створіння, з якими їм довелося зіткнутися на острові Вройнгард. Здається, вони дуже зацікавили Арію.
І поки Вершник говорив про них, він раптом подумав про одну річ: а чи не сказати Арії своє справжнє ім’я? Ця думка збентежила Вершника, і він звернувся за порадою до свого дракона.
«Це конче необхідно?» — спитала Сапфіра.
«Гадаю, що так».
«Тоді роби, як знаєш, якщо тільки вона погодиться».
Отож, коли розмову про Вройнгард було завершено, Ерагон глянув Арії в очі й сказав:
— Хочеш почути моє справжнє ім’я? Мені б хотілося поділитись ним з тобою.
Якусь мить ельфійка мовчала, а потім тихо сказала:
— Ні! Тобі не слід говорити його ані мені, ані будькому іншому. Особливо тепер, коли ми так близько до Галбаторікса. Він здатен витягти його з мого розуму. А крім того, своє справжнє ім’я можна сказати лиш тому... тому, кому ти найбільше віриш.
— Я вірю тобі.
— Ерагоне, навіть ми, ельфи, обмінюємося своїми справжніми іменами тільки після багатьох-багатьох років знайомства. Знання, яке можна з них отримати, надто особисте, надто заповітне. Розповідати про нього — це надзвичайно великий ризик. Коли ти ділишся з кимось своїм справжнім ім’ям, ти вкладаєш у чужі руки всього себе без останку.
— Я знаю. Але, можливо, в мене більше ніколи не буде такої нагоди. Це єдине, що в мене є, і я хотів би віддати його тобі.
— Те, що ти пропонуєш, Ерагоне... Це найцінніше, що одна істота може дати іншій.
— Я знаю.
Арія здригнулась. Здавалося, десь глибоко всередині своєї душі вона боролася сама із собою.
— Ніхто ніколи не пропонував мені прийняти такий дар,— після тривалої мовчанки сказала вона.— Твоя довіра, Ерагоне, це честь для мене. Я розумію, як багато це для тебе означає, але ні... Я змушена відмовитись. Прийняти його тільки тому, що завтра нас можуть убити або взяти в полон,— це неправильно як стосовно тебе, так і стосовно мене. Небезпека не є виправданням безглуздих учинків, безвідносно до того, наскільки великою є загроза нашому життю.
