— Дякую,— прошепотіла вона в порожнечу.

Насуада ще довго розмірковувала про їхню розмову. Навряд чи Галбаторікс спеціально підіслав Мертага, щоб вивідати щось у неї, хоч і таку можливість не можна було виключити. А ще вона ніяк не могла збагнути, хто Мертаг насправді, добрий він чи злий. Спершу вона згадала короля Ротгара, який був для неї колись у дитинстві рідною людиною... Згадала, як Мертаг убив його на Палаючій рівнині. А потім вона згадала дитинство Мертага й ті злигодні, що випали на його долю, а також те, як він дозволив Ерагонові й Сапфірі звільнитися, коли міг би дуже легко привести їх в Урубейн.

Але навіть якщо Мертаг був колись давно чесний і надійний, вона знала, що роки неволі могли зіпсувати його.

Зрештою, Насуада вирішила, що вона не буде звертати увагу на минуле Мертага — треба судити про нього за його сьогоднішніми вчинками. Тільки так можна зрозуміти, хороший він чи поганий, а може, у ньому є і те і друге. Так чи інакше, він був її можливим спільником, і вона потребувала його допомоги, якщо лиш зможе отримати її. Якщо він тільки прикидається, то все одно гірше, ніж є, не буде. Але якщо ні, то вона зможе втекти з Урубейна. Заради цього варто було ризикнути... Із цими думками дівчина й заснула.

Оскільки біль зник, то Насуада спала довго й міцно, здається, уперше за весь час після її прибуття до столиці. Вона прокинулась, почуваючи себе значно краще, ніж до цього. Насуада лежала, розглядаючи візерунки на стелі. Тоненька синя лінія, котру вона собі обрала, привела її до кута плитки, де були якісь маленькі  білі плямки  — дивно, але раніше дівчина їх не помічала. Аж раптом вона все зрозуміла: ці плямки утворилися на місці шматочків, які відвалились від стелі. Це дуже втішило її. «Як гарно,— подумала вона,— виявляється, ідеальні камери Галбаторікса — не такі вже й ідеальні. Попри всі свої намагання, король далеко не все знає і далеко не все вміє».

Тим часом двері камери відчинилися. Прийшов її тюремник і приніс обід. Дівчина спитала його, чи можна їй попоїсти самій, без його допомоги, мовляв, вона дуже зголодніла. Зрештою, так воно й було.

Щоб зробити полонянці приємність, тюремник погодився. Щоправда, він не сказав ані слова, а тільки усміхнувся своєю огидною грубою посмішкою і сів на край плити. Тоді Насуада взяла ложку й почала їсти теплу кашу. І поки вона їла, її розум весь час працював — дівчина намагалася не втрачати ані секунди, бо розв’язка наближалася. Насуада добре знала, що в неї є всього лиш один-єдиний шанс на успіх.

Ясна річ, нічого особливого придумати вона не могла, але поки пила та їла, дещо вигадати таки вдалося.

Чоловік сидів, як завжди, біля таці з їжею, розташувавшись за кілька кроків від Насуади, приблизно там, де раніше сидів Мертаг.

Попоївши, дівчина трохи посиділа на кам’яній брилі, а потім легко зісковзнула з неї. Тюремник підвівся, щоб узяти її за руку, але вона привітно кивнула йому.

— Дякую,— сказала Насуада,— тепер я можу стояти вже сама.

Тюремник на мить завагався, а потім усміхнувся й двічі клацнув зубами, ніби кажучи: «Ну що ж, я радий за тебе!»

Треба було сходити в туалет. Насуада впевнено попрямувала вперед, та, зробивши три-чотири кроки, вона ніби підвернула праву ногу й почала падати. Чоловік скрикнув і спробував підхопити її, та він був надто повільний — його товсті пальці піймали саме лиш повітря, а Насуада тим часом таки впала на підлогу.

І впала вона прямісінько на тацю, розбивши при тому глечик, у якому було ще чимало вина. Дерев’яна миска покотилась по підлозі, а Насуада, тільки-но відчувши під собою тацю, одразу ж почала намацувати руками металеву ложку.

— Ах! — скрикнула дівчина, ніби їй і справді було дуже боляче, а потім обернулась і глянула на тюремника, намагаючись виглядати вкрай засмученою.— Мабуть, я ще не була готова до цього.

Насуада винувато посміхнулась, і саме в цей час її пальці торкнулись ложки. Вона спритно й непомітно затисла її в руці.

Тюремник мовчки глянув на неї і наморщив ніс, побачивши її заляпану вином одежу, потім зиркнув тудисюди по кімнаті, а поки він це робив, Насуада швиденько сховала ложку під одяг. Коли він знову повернувся до дівчини, та грайливо підняла руки, показуючи, що в неї нічого нема.

Чоловік гмукнув, обережно поставив її на ноги й відвів до туалету. Вона зайшла, зачинила за собою двері, а він тим часом повернувся назад до таці, бурмочучи щось собі під ніс.

Опинившись за дверима, Насуада витягла ложку, затисла її губами й, щосили смикнувши, вирвала пасмо волосся в себе на потилиці. Намагаючись робити все якомога швидше, вона поділила волосся на дві частини й зв’язала його докупи — вийшов тонюсінький мотузочок.

Вона приміряла його до ноги й ледь не похолола від жаху,  коли  зрозуміла,  що  він  короткуватий.  Тоді  дівчина видерла ще одне пасмо волосся й доточила мотузочок. Нарешті він був належної довжини. Насуада швидко стала на коліно й прив’язала ложку до лівої ноги, там, де край одягу прикривав її. Вона прив’язала ложку саме до лівої ноги, тому що Галбаторікс завжди сидів праворуч від неї.

Дівчина підвелась, перевірила, чи не видно ложки, зробила кілька кроків, щоб пересвідчитись, що та не випаде. Усе було гаразд. Вона полегшено зітхнула. Тепер її завдання полягало в тому, щоб тюремник нічого не помітив.

Коли Насуада відчинила двері туалету, тюремник уже чекав на неї. Вигляд у нього був похмурий і заклопотаний, так, що його рідкі брови зійшлися на переніссі, утворивши одну пряму лінію.

— Ложка,— сказав він, розминаючи язиком слово, так, ніби це був шмат вареного пастернаку.

Насуада підвела голову й кивнула вбік задньої частини туалету.

Він іще більше спохмурнів, зайшов у туалет, уважно оглянув стіни, підлогу, стелю, потім знову клацнув зубами й почухав свою величезну голову. Судячи з усього, він образився на Насуаду за те, що вона викинула ложку. Справді-бо, останнім часом дівчина була добра до нього, і цей вияв дрібної непокори був для нього загадкою і злив його.

Постоявши трохи ні в сих ні в тих, тюремник підійшов до Насуади, поклав свої важкі руки їй на голову й ретельно обмацав волосся своїми пальцями — ложки там не було. Обличчя чолов’яги стало сумне, він схопив Насуаду за руку й потяг до кам’яної плити, де знову надів на неї пута. Потім він узяв тацю й нарешті вийшов з кімнати.

Якийсь час Насуада чекала. Пересвідчившись, що тюремник уже пішов, вона випростала пальці лівої руки й сантиметр за сантиметром відкотила край одягу.

Широка усмішка освітила її обличчя, коли вона відчула під вказівним пальцем ручку ложки.

Тепер у неї була зброя.

КОРОНА ІЗ КРИГИ ТА СНІГУ

Перші бліді промені світла лягли смугами на блакитну поверхню моря, відбиваючись на гребенях хвиль. Хвилі зблиснули, немов коштовне каміння. Якраз у цей час Ерагон прокинувся. Він глянув на північний захід — світло то тут, то там пробивалося крізь купи хмар.

Те, що побачив Вершник, неабияк його збентежило: хмари заполонили ледь не половину неба, а найтемніші з них були високі-високі, немов піки Беорських гір, надто високі навіть для Сапфіри. Чисте небо було тільки позаду, та якби шторм накрив їх, не стало б і його.

«Нам доведеться пролетіти крізь них»,— сказав Глаедр, і Ерагон відчув, як Сапфіра здригнулась.

«А чому б не спробувати їх обійти?» — спитала вона.

Глаедр мовчав — Ерагон розумів, що він вивчає структуру хмар.

«Просто я не хочу, щоб ти летіла аж так далеко,— відповів нарешті золотий дракон— Летіти нам іще бозна-скільки, і якщо в тебе раптом не вистачить сил...»

«Тоді ти зможеш позичити мені свої, щоб утримати нас у повітрі»,— перебила його Сапфіра.

«Так-то воно так, але, мені здається, треба бути обережнішими. Колись я вже бачив шторм, схожий на цей. Він куди більший, ніж ти гадаєш. Щоб його обійти, тобі доведеться летіти далеко на захід, за Вройнгард, і це, можливо, займе цілий день».

«Відстань до Вройнгарду не така вже й велика»,— заперечила Сапфіра.