Коли Арія запропонувала йому флягу вдруге, він зробив великий ковток і розреготався, не в змозі стриматись.

— Чого це ти раптом так розвеселився? — глянула на нього ельфійка і втішено, і здивовано водночас.

— Бо... ми... ми ще й досі живі, а вони,— юнак махнув рукою вбік Драс-Леони,— вони — ні. Я радий, що живий, хоч смерть увесь час отирається поруч.

— Добре бути живим,— підсумувала Арія.

Так вони й продовжували передавати флягу одне одному, аж доки та не спорожніла. Ерагон спробував її закрутити, але з першої спроби нічого не вийшло. Власні пальці здавались йому товстими й незграбними, а лежак під ним гойдався, ніби палуба корабля під час шторму.

Сяк-так упоравшись, він простягнув флягу Арії, а коли та взялася за неї, несподівано схопив її за правицю й повернув до світла. Її шкіра знову стала гладесенька, мов у немовляти: від потворної рани не лишилося й сліду.

— Виходить, Блодхгарм зцілив тебе? — спитав Ерагон.

Арія ствердно кивнула й відсмикнула свою руку.

— Майже... І рука знову в нормі,— на підтвердження своїх слів ельфійка поворушила пальцями.— Але біля великого пальця лишилась діляночка, яка нічого не відчуває.

— Тут? — Вершник простягнув руку й легенько торкнувся її долоні.

— Ага,— підтвердила вона й трохи посунула його руку праворуч.

— І Блодхгарм нічого не зміг із цим зробити?

— Він перепробував добрий десяток заклинань, та нерви так і не зрослися,— похитала головою Арія й вивільнила свою руку.— Але це дрібниці. Головне, що я знову можу тримати меч і напинати тятиву лука.

— Знаєш... я дуже вдячний тобі за те, що ти зробила. Шкода, що через це на твоїй руці лишилась вічна відмітина. Якби ж то я міг цьому запобігти...— тихо сказав Ерагон, трохи помовчавши.

— Не звинувачуй себе. Життя воїна неможливе без ран. Я б навіть сказала, що рани потрібні нам, бо саме біль допомагає краще засвоювати помилки.

— Щось подібне Анжела казала про ворогів. Мовляв, якщо їх у тебе немає, то ти боягуз...

— У цьому є часточка правди,— кивнула Арія.

Ніч спливала повільно. Вони продовжували розмовляти й сміятися. Дія фаелнірва в поєднанні із загадковою рослиною не слабшала, а, навпаки, ставала дедалі сильніша. Ерагон відчув легке запаморочення і з подивом помітив, що тіні в наметі почали кружляти, ніби в танці. Перед ним замерехтіли дрібні зірочки-вогники, схожі на ті, що він їх бачив уночі, заплющуючи очі. Кінчики вух палали, немов у лихоманці, а шкіра на спині почала просто нестерпно свербіти: здавалося, що по ній метушаться сотні мурашок. Його слух дивовижно загострився, тож він чув ритмічне сюркотання комах на озері й потріскування факела біля входу в намет. Ці звуки поступово вийшли на перший план, перекривши всі інші.

«Невже мене отруїли?» — злякано подумав Ерагон.

— Що сталося? — спитала Арія, помітивши схвильований вираз його обличчя.

Юнакові так пересохло в роті, що він насилу зміг розповісти ельфійці про свої відчуття. Арія знову захихотіла й відкинулась назад. Її погляд був замислений, а очі напівзаплющені.

— Так і повинно бути. До світанку минеться. А поки що розслабся й насолоджуйся цим дивовижним відчуттям.

І все-таки кілька хвилин Ерагона не полишала настирлива думка прояснити свій розум за допомогою заклинань. Щоправда, з огляду на його стан, ця затія була вкрай небезпечна — найменша помилка, і невідомо, як спрацює магія. Трохи повагавшись, юнак вирішив не експериментувати. Краще було довіритись Арії.

Світ довкола нього поменшав, і він чомусь не міг збагнути, які з речей справжні, а які є витвором його захмелілої уяви. Аби остаточно не втратити відчуття реальності, Вершник продовжував говорити з ельфійкою, але їхня розмова поступово втрачала зв’язність і сенс. Та попри це, Ерагон був переконаний: усе, що вони обговорюють, надзвичайно важливе. Оце відчуття важливості не покидало його навіть тоді, коли він забував слова, вимовлені кілька секунд тому.

Час спливав. Аж раптом до юнака долинув низький хриплуватий звук труби. Спочатку він не звернув на нього уваги, гадаючи, що це йому примарилось, проте Арія теж насторожено звела голову.

Хто міг вигравати на трубі в цю пізню пору, Ерагон не знав, більше того, зараз його це мало цікавило. Самотня дивовижна мелодія немовби сочилася з густої темряви. Він слухав її, відкинувши голову назад й напівзаплющивши очі. В його уяві метушилися фантастичні образи, породжені дією музики й фаелнірва.

Мелодія поступово пришвидшувалася й змінювала настрій. її безмежний сум став обертатись на поклик. З’явилися нотки наполегливості й тривоги. Принаймні тривога була настільки відчутна, що Ерагонові почало здаватися, ніби невидимому музиканту загрожує небезпека. І попри те, музика була пречудова.

Напруга зростала, аж доки не досягла такого рівня, що Арія не витримала й розреготалась. Потім вона скочила на ноги й застигла, здійнявши догори руки. Те, що відбувалося далі, взагалі не вкладалося Ерагонові в голову. Ельфійка притупнула ногою, кілька разів плеснула в долоні й закружляла в нестримному, шаленому танці.

Музика стихла так само несподівано, як і залунала. Запала мертва тиша. Сяк-так оговтавшись, Вершник відчув нестерпний свербіж у правій долоні. Здавалося, ніби хтось намагається попередити його про небезпеку.

Спливла мить, друга — і над їхніми головами пролунав оглушливий рев дракона, від якого Вершника обдало крижаною хвилею страху.

Це була не Сапфіра.

СЛОВО ВЕРШНИКА

Ерагон вихопив Брізінгр і слідом за Арією легко вискочив із намету. Утім легкість рухів виявилась оманливою — уже на другому кроці юнак спіткнувся й упав на одне коліно. Йому здавалося, ніби земля під ногами розхитується в якомусь дивному, непередбачуваному ритмі. Довелося вчепитися за жмут трави й триматись за нього, немовби за якір, аж доки запаморочення не минуло.

Роззирнувшись навкруги, Вершник зрозумів, що зір його теж підводить. Світло від факелів було таке яскраве, що в очах, нагадуючи полохливі зграйки рибок, попливли мерехтливі вогники.

«Я втратив рівновагу,— думав Ерагон.— З очима теж казна-що. Треба прояснити розум. Треба...»

Та вже наступної миті його увагу привернув якийсь рух. Вершник інстинктивно пригнувся, і за кілька сантиметрів над його маківкою пролетів хвіст Сапфіри, що зрівняв намет із землею, переламавши жердини, мов тонкі трісочки.

Дракон звівся на ноги, загарчав і збентежено завмер.

«Малий, що...»

Його слова увірвав звук, схожий на завивання вітру, і з непроглядної темряви небес з’явився Торнак. Його червоне, мов кров, тіло виблискувало мільйонами зірок. Коли він приземлився неподалік від намету Насуади, земля задвигтіла, як під час землетрусу.

Охоронці Насуади переполошено закричали. Торнак недбало махнув правою лапою, і половина криків одразу ж ущухла. За якусь мить із велетенських корзин, які були в дракона на спині, вискочило кілька десятків воїнів. Вони почали трощити намети й убивати вартових, які кидались їм назустріч.

По всьому табору залунали тривожні сигнали ріжків, які заглушав наростаючий шум бою. Судячи з усього, північний бік табору атакував другий загін ворогів.

«Скільки ж їх є? — подумав юнак.— Невже вони нас оточили?»

І раптом його охопила така паніка, що він насилу втримався, щоб не чкурнути навмання в темряву. Лиш одна світла думка не дозволила йому це зробити. Якимось дивом Вершник збагнув, що причиною його страху є фаелнірв.

Не марнуючи ані секунди, він швидко прошепотів цілюще закляття. Утім воно не подіяло. Тоді розчарований Вершник обережно звівся на ноги, підняв Брізінгр і став пліч-о-пліч з Арією. Ворог не примусив довго себе чекати — уже за мить на юнака та ельфійку кинулось п’ятеро солдатів Імперії. А впевненості в тому, що вони зможуть відбити їхню атаку, не було жодної — у надто вже химерному стані перебувала варденська парочка.

І тут на поміч прийшла Сапфіра. Коли між нападниками й варденами залишалося якихось п’ять кроків, вона спершу оглушливо загарчала, а вже наступної миті різко змахнула хвостом і звалила ворогів із ніг. Ті навіть не встигли звестися, як з лабіринту наметів уже вистрибнули Блодхгарм і його помічник Лауфін. Блискавичними змахами мечів ельфи постинали ворогам голови так швидко, що ті навіть не встигли скрикнути. Слідом за Блодхгармом і Лауфіном з’явився невеличкий ельфійський загін.