— Ми гадали, що всі Дотдаерти давно вже знищені,— сказав Блодхгарм,— та, як бачиш, помилялися. Мабуть, Ніермен потрапив до рук родини Валдгрейв і вони переховували його тут, у Белатоні. А коли ми увірвалися через стіну, лорд Брэдбери наказав дістати магічний спис зі сховку, щоб зупинити тебе й Сапфіру. Так чи ні, але Галбаторікс оскаженіє від люті, коли дізнається, що Брэдбери спробував тебе вбити.
Попри те що Ерагонові слід було пильнувати, цікавість не дозволяла йому покинути цю небезпечну місцину.
«Хай йому грець, цьому Дотдаерту,— думав він.— Та я все одно не розумію, чому Галбаторікс так боїться, що він опиниться в наших руках». Ерагон іще раз підійшов до магічної зброї.
— Значить, Ніермен іще небезпечніший, ніж Бріз...— в останню мить юнак вирішив не вимовляти назву свого меча,— ...ніж мій меч?
Цього разу йому відповіла Арія:
— Його не можна знищити якимось звичним способом,— пояснила ельфійка.— Не можна спопелити вогнем. Та й магія на нього майже не діє, ти ж сам бачив. Дотдаерт не боїться магії драконів і Вершників. Тож якою б сильною магією Галбаторікс не захистив себе і свого Шруйкана, спис усе одно пройде крізь нього, як крізь повітря.
Аж тепер Ерагон збагнув, у чому річ.
— Нам треба...— радісно вигукнув він. Та в цю мить його голос несподівано заглушив чийсь пронизливий крик, змішаний з ударами й скреготом, так, ніби хтось шкрябав металом по камінню. Ерагон затулив вуха руками й озирнувся, намагаючись знайти джерело цього неймовірного шарварку. Сапфіра й собі звела голову — навіть крізь оглушливий шум було чути її болісний стогін.
Юнак кілька разів пробіг поглядом по внутрішньому двору й нарешті помітив стовп пилюки, що здіймався вздовж невеличкої тріщини, яка утворилася під чорною дірою вікна, там, де Блодхгарм порішив мага. Шум ставав дедалі сильніший, та Ерагон усе-таки наважився прибрати руку від вуха й показати нею вбік тріщини.
— Глянь! — гукнув він до Арії.
Та кивнула у відповідь, й Ерагон знову затулив вухо. Шум стих так само раптово, як і з’явився. Перечекавши ще хвильку, юнак повільно опустив руки. Він мало не шкодував, що має аж такий чутливий слух. Аж раптом вежа здригнулась. Щілина виросла до кількох футів і стрімко-стрімко поповзла вгору по стіні. Вона ніби блискавкою розколола велетенську брилу, вмуровану над брамою. Замок загрозливо затріщав. Більша частина його відкололась і почала повільно падати.
— Тікайте! — закричав Ерагон, хоч вардени вже й так кинулися тікати з-під стіни, що стрімко хилилася до землі. Юнак тим часом намагався розгледіти серед них Рорана. Врешті-решт він його помітив. Той опинився в пастці й сипав прокльонами, хоч слова тонули в загальному шарварку. Іще мить — і поруч із ним упало кілька велетенських уламків. Рорана відкинуло назад, та він усе ж таки знайшов у собі сили, щоб скочити на ноги, їхні очі зустрілися. Погляд Рорана був сповнений жаху. Він ніби змирився з тим, що вибратися звідси йому вже не вдасться.
Роран гірко посміхнувся — і в цю мить стіна накрила його.
МОЛОТ ПАДАЄ
Ні! — крикнув Ерагон, коли стіна головної вежі з оглушливим тріском упала, поховавши під уламками Рорана й іще п’ятьох солдатів.
Внутрішній двір поринув у сіру хмару пилюки. Юнак крикнув так гучно, що зірвав собі голос. Він почав задихатися, а в роті відчув смак крові.
— Ваетна...— прохрипів Ерагон, змахнувши рукою. Густий сірий стовп пилюки вмить розвіявся, ніби за наказом. Думаючи тільки про Рорана, Ерагон навіть не помітив, яку силу вклав у закляття.
«Ні, ні, ні!.. Роран не може померти... Не може, не може!..» — повторював він так, ніби слова могли щось змінити. І з кожним разом вони все більше її більше нагадували молитву.
Арія й решта варденів стояли поруч. Вони теж задихалися від кашлю й намагалися протерти очі. Уламки стіни розлетілися по всьому двору, і кілька кімнат на другому та третьому поверхах, зокрема й ту, де в жахливий спосіб розпрощався з життям маг, можна було розгледіти до найменших дрібниць. При яскравому сонячному світлі вцілілі меблі виглядали якось гнітюче й занедбано. Тимчасом углиб вежі, штовхаючись і панікуючи, відступали озброєні арбалетами ворожі солдати.
Ерагон пильно глянув на уламки — ті важили сотні фунтів, якщо не більше. Сапфіра й ельфи могли б об’єднати свою енергію, щоб спробувати зрушити їх із місця, та це, мабуть, виснажило б їх ледь не до смерті. А крім того, довелося б витратити дуже багато часу.
Якоїсь миті Ерагон згадав про Глаедра — золотий дракон мав достатньо сили, щоб підняти всі ці уламки, але знов-таки — часу було обмаль. Тим паче, юнак чудово розумів, що з драконом навряд чи вдасться навіть поговорити, а на те, щоб умовити його визволити Рорана й решту воїнів, марно й сподіватися.
У пам’яті юнака ще раз зринув образ Рорана, який стояв перед брамою вежі за хвилину до того, як уламки й хмари пилу поховали його під собою. І в його голові блискавично народився план порятунку.
— Сапфіро, допоможи їм! — крикнув Ерагон і стрибнув уперед.
В останню мить він почув, як Арія щось вигукнула прадавньою мовою. Мабуть, її коротка фраза означала «Сховай це!». А потім, вимахуючи готовим до бою мечем, ельфійка порівнялася з юнаком.
Опинившись на насипі, Ерагон підстрибнув так високо, як тільки міг. Він здирався вгору, перестрибуючи з каменю на камінь. Ця затія була вкрай небезпечна, але тільки так він міг якнайшвидше дістатися до мети.
Останній стрибок — і Ерагон на другому поверсі. Пробігши через кімнату, він штурхнув двері з такою силою, що ті тріснули й зірвалися із завіс. Далі вниз по коридору. Власні кроки й дихання здавалися юнакові такими тихими, ніби в його вухах було повно води.
За кілька секунд Ерагон зупинився перед прочиненими дверима. У кімнаті було п’ятеро озброєних чоловіків, що розглядали карту й голосно сперечалися. Суперечка була дуже палкою. Принаймні жоден із них не звернув на Ерагона ані найменшої уваги.
Просуваючись далі, Ерагон в одному з коридорів ненароком наткнувся на якогось солдата. Точніше, не наткнувся, а налетів,— бо в нього аж іскри з очей посипались, коли він грюкнувся лобом об ворожий щит. Не придумавши нічого кращого, юнак ухопився за щит і потягнув солдата по коридору. Зовні вони нагадували двох танцюристів напідпитку.
Воїн отетерів від несподіванки й брутально вилаявся.
— Що це ти робиш, покидьку? — загорлав він, але за мить побачив обличчя Ерагона і його очі ледь не повилазили з орбіт.— Ти?
Юнак тим часом стис кулак і щосили вдарив чоловіка в живіт, прямо в сонячне сплетіння. Удар вийшов такий сильний, що солдат підлетів ледь не до стелі.
— Я,— відповів Ерагон, коли ворог замертво впав на підлогу.
Дорога була вільна, і юнак знову помчав коридором. Серце аж вистрибувало йому з грудей, калатаючи швидко-швидко.
«Де ж воно, це місце?» — у відчаї думав він, зазираючи в іще якісь прочинені двері. Але там була порожня кімната. Урешті-решт Ерагон помітив наприкінці коридору кручені сходи. Він кинувся по них угору, перестрибуючи по п’ять східців за раз і час від часу скидаючи вниз ошелешених лучників, котрі аж ніяк не чекали нападу з тилу.
Коли сходи закінчились, юнак опинився у велетенській залі з височезною стелею, що нагадувала собор у Драс-Леоні. Він роззирнувся навкруги: на стінах висіли щити, різна зброя й червоні знамена. Під самісінькою стелею в кілька вузьких віконець линуло мляве світло, тож по периметру зали палали смолоскипи. Каміни хапали своїми беззубими пащами запилене повітря, а вздовж двох головних стін стояли важкі темні столи. Прямо посеред зали, спираючись на стілець із високою спинкою, стовбичив закутаний у мантію бородань. Праворуч від нього, майже під дверима, які вели до брами, скупчилось із півсотні воїнів. Побачивши Ерагона, вони здивовано заметушилися, виблискуючи своїм золотим вбранням.
— Убийте його! — наказав чоловік у мантії швидше злякано, ніж владно.— Тому, хто вб’є, я обіцяю третину своїх скарбів!
