— І що ти будеш робити тоді, коли дістанешся до того місця, куди зібрався?

— Знайду пагорб або скелю й побудую на вершині будинок, досить великий будинок, щоб умістити всіх драконів і гарантувати їм безпеку... А ти?.. Коли ти відбудуєш селище, що буде потім?

Легка посмішка заграла на обличчі Рорана:

— Та щось таке... Я хотів би побудувати замок на вершині тієї гори, про яку ми з тобою часто говорили. Невеликий замок, прошу взяти до уваги... просто кам’яну споруду зі стіною, яка зможе стримати будьяких ургалів, котрі б вирішили напасти. На це піде, мабуть, кілька років... Зате потім ми зможемо добре захистити себе, на відміну від тих часів, коли разак прийшов із солдатами,— він скоса глянув на Ерагона:

— У нас знайшлося б місце і для дракона...

— А в тебе знайшлося б місце для двох драконів? — Ерагон кивнув униз на Сапфіру й Фірнена.

— Навряд чи... А як Сапфіра ставиться до того, що доведеться його покинути?

— їй це не подобається, але вона знає, що інакше бути не може.

— Егеж.

Бурштинове світло призахідного сонця впало на обличчя Рорана. Ерагон здивувався, коли побачив на чолі свого двоюрідного брата й довкола його очей глибокі зморшки. Невблаганний час залишив свої сумні сліди. Як швидко летить життя!

Тим часом Катріна поклала Ізміру в колиску. Потім вона теж підійшла до них, стала біля вікна й торкнулася долонею плеча Ерагона:

— Ми будемо сумувати за тобою, Ерагоне.

— А я за вами,— сказав він і взяв її за руку — Але нам іще рано прощатися. Я б хотів, щоб ви втрьох поїхали зі мною в Елесмеру. Гадаю, вам би сподобалось побачене. А крім того, ми могли б провести разом іще кілька днів.

Роран повернув голову до Ерагона:

— Ми не зможемо проїхати весь шлях до Ду Вельденвардена з Ізмірою. Вона ще дуже мала. Навіть повернутися до Паланкарської долини буде досить складно, а про подорож до Елесмери годі навіть мріяти.

— Навіть якщо подорожувати на спині дракона? — Ерагон засміявся, побачивши їхні здивовані обличчя.— Арія й Фірнен згодні віднести вас в Елесмеру, тимчасом як ми із Сапфірою перенесемо яйця драконів з того місця, де вони приховані.

— А скільки часу займе подорож до Елесмери? — спитав Роран, хмурячись.

— Тиждень... приблизно тиждень. По дорозі Арія хотіла б відвідати короля Орика в Тронжхеймі. Ви були б весь час у теплі й безпеці. Ізмірі теж ніщо б не загрожувало.

Катріна й Роран перезирнулись.

— Було б дуже добре провести Ерагона... Крім того, я багато чула про те, які чудові в ельфів міста...

— Ти впевнена, що зможеш витримати? — спитав Роран.

Вона ствердно кивнула:

— Тільки якщо ти з нами... Роран якийсь час мовчав.

— Ну, що ж,— нарешті сказав він,— я гадаю, що Хор 1| та інші зможуть знайти дорогу й без нас,— посмішка прозирнула крізь його бороду: — Я ніколи не сподівався побачити Беорські гори або побувати в одному з ельфійських міст. Але чом би й ні? Треба це зробити, доки є нагода.

— Добре,— сказала сяюча Катріна,— це ми владнали. їдемо до Ду Вельденвардена.

— А як ми повернемось назад? — спитав Роран.

— На Фірнені,— відповів Ерагон.— Або, я гадаю, Арія дасть вам охорону, щоб супроводити вас до Паланкарської долини, якщо ви раптом вирішите подорожувати верхи на конях.

Роран скривився:

— Ні-ні, не на конях. Якщо мені доведеться проїхати верхи ще хоч на якомусь коні, це буде катастрофа.

— Отакої? Тоді, я гадаю, Сніговій тобі більше не потрібен,— сказав Ерагон, лукаво підвівши брову.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я радий, що в мене є Сніговій, навіть якщо якийсь час я й не буду на ньому їздити.

— Угу.

Так вони простояли біля вікна ще майже годину. Сонце сіло, небо спершу стало пурпурового кольору, потім — чорного, на ньому з’явилися зірки, а вони все ще планували майбутню мандрівку й говорили про те, які речі треба буде взяти Ерагонові й Сапфірі, коли вони залишать Ду Вельденварден і вирушать у далекі землі поза межами країни. Позаду них мирно спала в колисці Ізміра, стиснувши ручки під підборіддям у крихітні кулачки.

* * *

Наступного дня рано-вранці Ерагон сидів у своїй кімнаті перед полірованим дзеркалом і намагався зв’язатися з Ориком у Тронжхеймі. Йому довелося зачекати кілька хвилин, доки нарешті обличчя Орика не зринуло перед ним. Гном розчесував гребінцем зі слонової кістки свою густу бороду.

— Ерагоне! — вигукнув Орик, явно задоволений.— Як справи? Багато часу пройшло з тих пір, як ми говорили востаннє!

Ерагон погодився, почуваючись трохи винуватим. Потім він розповів Орикові про своє рішення залишити країну та про причини свого від’їзду. Орик перестав чесати бороду й слухав, не перебиваючи. Його обличчя було серйозне.

— Я буду сумувати,— сказав він, вислухавши все до кінця,— коли побачу, як ти від’їжджаєш. Але я згоден: це саме те, що ти повинен зробити. Я й сам про це думав... Мене непокоїло питання: де можуть жити дракони? Але я тримав свої тривоги при собі, бо дракони мають повне право жити в тій країні, де живемо ми, навіть якщо нам не подобається, коли вони пожирають наших фельдуностів та спалюють наші селища. Одначе вирощування їх деінде — це дуже слушна думка.

— Я радий, що ти схвалюєш мій намір,— відповів Ерагон.

Потім він виказав Орикові свою думку щодо ургалів, бо вона стосувалася також гномів. Цього разу Орик поставив багато запитань. Ерагон бачив, що король має сумніви щодо його пропозиції.

Орик довго мовчав, пильно вдивляючись у свою бороду.

— Якби ти,— мовив він нарешті,— запитав про це в будь-кого з тих грімстборіт, що були до мене, то вони б напевно сказали «ні». Якби ти спитав мене до того, як ми вторглися в Імперію, я б теж сказав «ні». Але тепер, після того, як ми билися пліч-о-пліч з ургалами й на власні очі бачили, які ми безпорадні перед Мертагом, Торнаком, Галбаторіксом і тим чудовиськом Шруйканом... я почав думати інакше,— він підвів очі й глянув з-під кудлатих брів на Ерагона: — Це може коштувати мені корони, але від імені кнурланів я погоджусь — заради їхнього власного добра, навіть якщо вони й не зрозуміють цього.

Ерагон знову відчув гордість за свого зведеного брата Орика.

— Дякую тобі,— сказав він.

— Мій народ ніколи не хотів цього,— відповів Орик,— але я вдячний тобі за це. Коли ми дізнаємось?

— За кілька днів. Щонайбільше за тиждень.

— Ми щось відчуємо?

— Можливо. Я спитаю Арію. У всякому разі, я знову зв’яжуся з вами, як тільки це буде зроблено.

— Гаразд. Тоді поговоримо пізніше. Щасливої подорожі й міцного каменю, Ерагоне.

— Нехай Хельзвог наглядає за вами.

* * *

Наступного дня вони залишили Ілірею.

Це була приватна подія, без жодних фанфар, що дуже тішило Ерагона. Насуада, Джормандер, Джоуд та Елва зустріли їх за південними воротами міста, де Сапфіра й Фірнен сиділи поруч, притиснувшись головами одне до одного, поки Ерагон та Арія готували свої сідла. Роран і Катріна прибули на кілька хвилин пізніше: Катріна несла закутану в ковдру Ізміру, а Роран — два пакунки з ковдрами, харчами та іншими припасами, підвішені через плече. Міцний Молот віддав свої пакунки Арії, і вона прив’язала їх поверх сідельних сумок Фірнена.

Потім Ерагон і Сапфіра сказали своє останнє «прощавай», що було для Ерагона важче, ніж для Сапфіри. Але сльози стояли не тільки в його очах — Насуада й Джоуд так само схлипували, коли обнімали його й бажали йому та Сапфірі всього найкращого. Насуада попрощалася також із Рораном, іще раз подякувавши йому за допомогу в боротьбі з Імперією.

Аж раптом, коли Ерагон, Арія, Роран і Катріна вже збиралися сідати на драконів, вони почули жіночий голос:

— Агов, стійте!

Ерагон завмер, занісши ногу, щоб залізти на праву передню лапу Сапфіри. Він повернувся й побачив Бірджит, яка бігла до них від воріт міста. Сіра спідниця розвівалася на ходу, а її малий син Нолфаврел біг за нею з безпорадним виразом на обличчі. В одній руці Бірджит тримала оголений меч, а в другій — круглий дерев’яний щит.