Литмир - Электронная Библиотека

— Аріє, що з нами буде?

Вона здригнулась. Вершник добре бачив, що ці слова стривожили її.

— Я не знаю...— відповіла ельфійка, ретельно добираючи слова.— Я повинна була б сказати «нічого», але... Зрештою, ти ще такий молодий, а почуття — це плинна річ. Років за десять, а то й за п’ять ти можеш і не відчути того, що відчуваєш зараз.

— Ні. Мої почуття не зміняться,— впевнено відповів Ерагон.

Вона глянула йому в очі довгим уважним поглядом.

— Якщо не зміняться,— тепер її голос звучав тепло,— тоді... можливо, з часом...— ельфійка торкнулась рукою його обличчя.— А тепер ти не можеш чекати від мене чогось більшого. Я не хочу зробити помилку в наших стосунках, Ерагоне. Ти надто багато важиш і для мене, і для всієї Алагезії.

Він спробував посміхнутись, але вийшла радше гримаса.

— Але... у нас немає аж так багато часу,— тільки й сказав він.

Арія спохмурніла:

— Що ти маєш на думці?

Він потупив очі, намагаючись придумати, як розповісти Арії про свої плани. Так нічого й не вигадавши, Вершник сказав просто, немов говорив із самим собою. Спершу він пояснив, з якими труднощами вони із Сапфірою зіткнулися, розшукуючи безпечне місце для яєць та Елдунарі, потім розповів про намір Насуади створити групу магів, щоб установити контроль над кожним чарівником-людиною. А насамкінець Ерагон сказав:

— І з огляду на все це, ми із Сапфірою вирішили, що повинні залишити Алагезію й вирощувати драконів деінде, далеко від людей. Так буде краще і для нас, і для драконів, і для Вершників, і для всіх рас Алагезії.

— А Елдунарі?..— Арія була вкрай збентежена.

— Елдунарі також не можуть тут залишитися. Вони ніколи не будуть у безпеці, навіть в Елесмері. Доки вони залишатимуться в цій країні, завжди знайдеться той, хто спробує викрасти їх чи використати для здійснення власних задумів. Ні, нам потрібне інше місце, таке, як Вройнгард. Місце, де ніхто не зможе знайти драконів, щоб зашкодити їм, і де молодняк та дикі дракони, у свою * чергу, не зможуть зашкодити комусь іншому,— Ерагон знову спробував посміхнутися, і в нього знову нічого не вийшло: — Саме тому я й казав, що в нас немає часу. Ми із Сапфірою збираємось відлетіти, як тільки випаде нагода. І якщо ти залишишся... я не знаю, чи ми побачимо колись одне одного знов.

Арія глянула на фаіртх, який вона все ще тримала в руках. Здається, її тривога стала ще більша.

— Ти відмовишся від корони, щоб піти з нами? — спитав Ерагон, хоч і знав відповідь наперед.

Вона підвела очі:

— А ти відмовишся від Елдуйарі та яєць драконів?

Він похитав головою:

— Ні.

Якийсь час вони мовчали, прислухаючись до поривів вітру.

— Де ж ти знайдеш кандидатів у Вершники? — спитала нарешті ельфійка.

— Ми залишимо тут кілька яєць — гадаю, у тебе,— і тільки-но вилупляться дракони, вони разом зі своїми Вершниками прибудуть до нac, а ми відправимо вам іще трохи яєць.

T'a Арія, здається, не слухала його.

— Ні-ні,— сказала вона,— повинно бути інше рішення. Не може того бути, щоб ви із Сапфірою й усіма Елдунарі залишили нас!

— Якби інше рішення було, ми б його знайшли.

Але його немає.

— А як Елдунарі? Як Глаедр і Умарот?.. Ти говорив з ними про це? Вони згодні?

— Ні. Ми ще не казали їм... Але вони погодяться.

— Я знаю це напевно.

— Ти переконаний у цьому, Ерагоне? Чи справді один-єдиний вихід: покинути все й усіх, кого ти досі знав?

— Це — доля. Наш від’їзд був вирішений наперед. Анжела говорила мені про це ще тоді, коли гадала на моє майбутнє в Тейрмі. Просто в мене був час, щоб призвичаїтись до цієї думки,— Вершник підняв руку й доторкнувся до щоки Арії.— Отож, я й питаю: ти підеш із нами?

Сльози зблиснули в її очах, і вона притисла до грудей фаіртх:

— Я не можу.

Вершник кивнув і прибрав руку:

— Ну, що ж... Тоді наші шляхи розходяться.

На очі йому теж навернулися сльози, та він щосили намагався стримати їх.

— Але ж не зараз,— прошепотіла вона.— У нас іще є трохи часу, щоб провести його разом. Ти ж не відлітаєш прямо тепер?..

— Ні, не тепер.

Вони стояли поруч, вдивляючись у небо й чекаючи на повернення Сапфіри та Фірнена. Пройшла хвилина, друга... Рука ельфійки торкнулась його руки, і він міцно стис її. Це була невелика втіха, та вона тамувала в серці біль.

ЛЮДИНА СУМЛІННЯ

Тепле світло струменіло крізь вікна, що були з правого боку коридору. Воно хвилею падало на протилежну стіну, де між темними різьбленими дверима висіли прапори, картини, щити, мечі оленячі голови...

Широкими кроками Ерагон ішов до кабінету Насуади, поглядаючи у вікна на місто. Знадвору долинали звуки музики — бенкет на честь Арії все ще тривав. Це святкування почалося кілька днів тому, коли вона із Фірненом прилетіла до Іліреї, куди напередодні повернулися й Ерагон із Сапфірою. Тепер урочистості добігали кінця, і Вершник міг нарешті зустрітися з Насуадою.

Він кивнув охороні, яка стояла біля кабінету, і зайшов до кімнати.

Насуада сиділа, прихилившись до спинки м’якого стільця, а перед нею стояв музикант. Він грав на лютні й співав дуже гарну, хоч і скорботну, любовну пісню. На краєчку стільця сиділа заглиблена у вишивання Елва, а на стільці поруч — служниця Фарика, на чиїх колінах лежав, скрутившись, кітперевертень на ім’я Жовтоокий. Здавалося, що він міцно спить, та Ерагон був упевнений, що він усе чудово чує й бачить.

Вершник почекав біля дверей, поки музикант закінчив свою пісню.

— Дякую тобі,— сказала йому Насуада.— Можеш іти,— а повернувшись до Вершника, додала: — А, Ерагоне! Ласкаво прошу.

Він легко вклонився їй. Потім глянув на дівчинку:

— Здрастуй, Елво!

Вона зиркнула на нього спідлоба:

— Здрастуй, Ерагоне!

Хвіст кота-перевертня смикнувся туди-сюди.

— Що ти хотів зі мною обговорити? — спитала тим часом Насуада, тримаючи в руках кубок з якимось напоєм.

— А чи могли б ми поговорити наодинці,— сказав Ерагон і кивнув головою на двері зі скляними вставками, які вели на балкон, що виходив прямо на чотирикутний двір із садочком і фонтаном.

Якусь мить Насуада думала, а потім підвелася й велично попрямувала до балкона. Шлейф її пурпурової сукні зашелестів по підлозі.

Ерагон рушив услід за нею. Вони трохи постояли мовчки, дивлячись на струмені води у фонтані, що здавались холодними й сірими від тіні, яку кидала на них стіна будівлі..

— Який чудовий день,— сказала Насуада, глибоко вдихнувши. Обличчя королеви було значно спокійніше, ніж кілька годин тому, коли Вершник бачив її востаннє.

— Здається, музика підняла тобі настрій,— зауважив він.

— Ні, це не музика... Це Елва. Він хитнув головою:

— Як саме?

Легенька дивна усмішка заграла на обличчі Насуади:

— Після мого ув’язнення в Урубейні, після того, що мені довелось пережити... і втратити, після отих замахів на моє життя, мені почало здаватися, що світ втрачає кольори. Я майже не відчувала себе, і ніщо з того, що я робила, не могло розвіяти мій сум...

— Я багато думав про це,— перебрів Її Ерагон,— але так і не зумів нічого ані зробити, ані сказати, щоб допомогти тобі.

— Та не біда: Усе одно ти не зміг би ані сказати, ані зробити чогось такого, від чого б мені, полегшало. Це могло тривати бозна-скільки років, якби не Елва. А вона сказала мені... вона сказала мені те, що, я гадаю, мені конче слід було почути... Це було здійснення обіцянки, яку вона дала мені колись давно в замку Аберон.

Ерагон спохмурнів і глянув через плече в кімнату, де сиділа заклопотана своїм вишиванням Елва. Попри те, що вони вже багато чого пройшли разом, він і досі не знав, чи можна цілком довіряти цій дівчинці. Він побоювався, щоб вона раптом не стала маніпулювати Насуадою з якоюсь корисливою метою.

Насуада легко торкнулась його руки:

— Тобі не слід хвилюватися за мене, Ерагоне. Я знаю себе надто добре, щоб вона могла вивести мене з рівноваги, навіть коли б захотіла це зробити. Мене не зумів зламати навіть Галбаторікс... Невже ти гадаєш, що мале дівча може це зробити?

176
{"b":"262596","o":1}