І доки Сапфіра повільно спускалася до землі, Елдунарі це й робили. Те, що вони побачили, правду кажучи, не додало їм оптимізму.

«Галбаторікс,— сказав Глаедр,— багато чого набудував тут відтоді, як прогнав нас із цього місця. У наш час стіни були не такі товстенні й значно нижчі».

А Умарот додав:

«Коли наш рід воював з ельфами, Ілірея була не так сильно укріплена. Зрадник зарився дуже глибоко та ще й завалив свою діру горою каміння. Думаю, він не стане звідти вилазити за власним бажанням. Він схожий на борсука, який утік у свою нору й кусає за ніс будь-кого, хто спробує його відкопати».

Приблизно за милю на південний захід від оточеного стіною виступу, прямо біля підніжжя міста розташувався табір варденів. Він був набагато більший, ніж тоді, коли Ерагон вилітав. Спершу це здивувало Вершника, та потім він зрозумів, що, швидше за все, королева Ісланзаді зі своєю армією нарешті таки приєдналася до варденів. Ерагон полегшено зітхнув — навіть Галбаторікс побоювався могутності ельфів.

Коли вони із Сапфірою були десь за лігу від наметів, Елдунарі допомогли Ерагонові розширити свідомість так, що він міг відчувати думки людей, гномів, ельфів і ургалів, які зібралися в таборі, тимчасом як дотик його розуму був такий легкий, що навряд чи хто-небудь зміг би його помітити просто так. Але зараз Вершникові був поки що потрібен лише Блодхгарм.

«Блодхгарме,— подумки сказав він.— Це я, Ерагон». Після того що відкрила йому столітня пам’ять драконів, Вершникові чомусь здалося, що таке стримане звернення буде найбільш природним.

«А, Убивце Тіні! З тобою все гаразд?.. Твій розум якийсь незвичний... Це Сапфіра з тобою? її часом не поранено?.. Чи, може, сталося щось із Глаедром?»

«Ні-ні, з ними все гаразд... І зі мною так само».

«Тоді...» — Блодхгарм був явно збентежений. Та Ерагон не дав йому договорити.

«Ми вже недалеко,— сказав він,— але я поки що приховаю нас від сторонніх поглядів. Ілюзії Сапфіри та мене все ще видно?»

«Так, Убивце Тіні. Сапфіра ніби кружляє над наметами вгорі десь на відстані милі. Іноді ми ховаємо її за хмарами або робимо так, щоб виглядало, нібито ви з нею ненадовго рушили кудись патрулювати. Зараз ми змусимо ваші відображення полетіти, і тоді за якийсь час ви зможете приєднатися до нас, не викликавши жодних підозр».

«Ні-ні, Блодхгарме. Ліпше потримай свої закляття ще трошки».

«Убивце Тіні...»

«Ми повернемося в табір, але не відразу,— перебив його Ерагон і мигцем глянув на землю: — Приблизно за дві милі на південний схід є один невеликий пагорб. Знаєш, де це?»

«Так, я його бачу».

«Сапфіра сяде прямо за ним... Попроси Арію, Орика, Джормандера, Рорана, королеву Ісланзаді й короля Орина, щоб вони прибули до нас туди... Тільки нехай вони не покидають табір усі разом. А було б іще краще, якби ти зміг якось сховати їх. Ти теж, будь ласка, приходь».

«Як скажеш... Убивце Тіні...»

«Ні-ні! Не питай нічого. Думати про це небезпечно. Приходь, і там я розповім тобі все... Я не хочу, щоб про це, крий боже, дізнався хтось сторонній».

«Ясно. Тоді ми прибудемо до вас так швидко, як тільки зможемо. Але на те, щоб правильно спланувати цей візит, знадобиться трохи часу».

«Звичайно. Не сумніваюся, що ти зробиш усе як слід».

Ерагон закінчив розмову й випрямився в сідлі. На його губах грала ледь помітна посмішка — він уявляв собі вираз обличчя Блодхгарма, коли той дізнається про Елдунарі.

Нарешті, здійнявши цілий вихор, Сапфіра приземлилася у низині біля підніжжя пагорба. При тому вона добряче налякала отару овець, що паслися поруч, і ті, жалібно бекаючи, розбіглися хто куди.

Сапфіра склала крила й зиркнула вслід вівцям.

«Поки вони мене не бачать,— сказала вона й облизнулася,— ловити їх буде значно легше».

«Ясна річ. Але яка ж у цьому розвага?» — спитав Ерагон, розв’язуючи ремені на ногах.

«Розвагою ситий не будеш».

«Хіба ти голодна?» — здивувався Ерагон, бо енергія Елдунарі, за ідеєю, мала вгамовувати і спрагу, і відчуття голоду.

Сапфіра досить гучно зітхнула:

«Та ні, не дуже...»

У них іще було трохи вільного часу. Тому Ерагон спершу добряче розім’яв отерплі від тривалої нерухомості руки й ноги, а потім трохи пообідав тим, що лишилося від їхніх припасів. Попри те, що Вершник не бачив Сапфіри, він добре знав, що дракон розлігся на всю довжину прямо біля нього. Його присутність виказувало тільки якесь неясне відчуття, що на зім’ятих стеблинках трави, нагадуючи западину незвичайної форми, лежить щось дуже-дуже велике. Не знати чому, Вершникові стало весело.

Попоївши, він оглянув поглядом привітні поля, що оточували пагорб. Легенькі подуви вітру ворушили стебла пшениці та ячменю. Поля були розділені складеними з каменю довгими низькими стінами.

«Мабуть,— подумав Ерагон,— місцеві фермери витратили сотні років на те, щоб викопати з-під землі таку силу-силенну каміння».

Та не встиг він про це подумати, як перед ним зринув один зі спогадів драконів. Тепер Вершник точно знав, скільки років було цим кам’яним стінам. Вони були зведені ще в той час, коли люди прийшли жити на руїни Іліреї після перемоги ельфів над військом короля Паланкара. Ерагон бачив усе так, ніби сам був там, між тими чоловіками, жінками й дітьми, які йшли через нещодавно оброблені поля й несли знайдене каміння до того місця, де мали бути стіни.

За деякий час цей яскравий спогад почав поволі згасати й Вершник відкрив свій розум для того розмаїття енергії, яке буяло навколо нього. Він уважно прислухався до думок мишей у траві, черв’яків у землі й птахів, які пролітали високо в небі над його головою. Робити це було досить ризиковано, бо Ерагон міг виказати свою присутність будь-якому ворожому заклинателеві, вле він вважав за краще знати, хто перебуває поблизу, так, щоб жодна душа не змогла напасти на них зненацька.

Саме тому Вершник відчув наближення Арії, Блодхгарма й королеви Ісланзаді. Принаймні, коли їхні тіні ковзнули до нього від західного боку пагорба, це не стало жодною несподіванкою.

Повітрям, немов по воді, пройшли легкі брижі, а слідом за ними перед Вершником зринуло троє ельфів. Попереду, як завжди велична, стояла королева Ісланзаді. Вона була одягнена в золотий корсет із лускатої броні, на голові мала прикрашений коштовним камінням шолом, а на плечах — червоний плащ з білою облямівкою. Довгий тонкий меч висів на її вузькій талії. В одній руці вона тримала спис з білим наконечником, а в іншій — щит у формі березового листка.

На Арії теж були вишукані обладунки. Свій звичайний темний одяг вона змінила на корсет, такий самий, як і в матері, тільки що в Арії він був не золотий, а зі звичайної сірої сталі. Шолом на її голові прикрашали вирізьблений орнамент біля брів і носової стрілки, а також пара стилізованих орлиних крил, загнутих назад від скронь. Порівняно з осяйною Ісланзаді Арія виглядала похмуро, але від цього ще більш загрозливо. Мати й донька були, наче пара ретельно підібраних клинків, один з яких призначався для показу, а другий — для битви.

Як і обидві жінки, Блодхгарм мав на собі сорочку з лускатої броні, хоч його голова була непокрита. Зброї в нього також не було, якщо не брати до уваги невеликого ножа на поясі.

— Покажи себе, Ерагоне, Убивце Тіні,— мовила Ісланзаді, дивлячись прямо на те місце, де стояв Вершник.

Ерагон розвіяв закляття, яке приховувало їх із Сапфірою, і ґречно вклонився ельфійській королеві.

Вона пробігла по ньому дуже уважним поглядом, вивчаючи так, ніби перед нею був виставлений на продаж кінь-ваговоз. Та, на відміну від колишніх зустрічей, Вершник витримав її погляд без жодних видимих зусиль.

— А ти став значно досвідченіший, Убивце Тіні,— трохи помовчавши, сказала королева.

Ерагон іще раз поштиво вклонився.

— Дякую, ваша величносте,— звук голосу Ісланзаді, як завжди, сповнив його душу трепетом. Здавалося, ніби той голос був піснею, зітканою з магії та музики, а кожне слово лунало, мов узяте з рядка епічної поеми.— Чути цей комплімент із вуст такої мудрої й прекрасної людини, як ви, важить для мене надто багато.