бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в

поліціянтів, хурделиця ще местиме.

– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський,

аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий

тон.

Хурделиця справді крутила, але наручники отцю

Павлові не встигли приміряти. Вересневої ночі Пащевського

розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов

до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.

Польська армійська колона мовчки пересувалася

безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи

командирське:

– Увага, увага, хлопаки…

 113

А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже

не безкоштовна туристична подорож в арештантському

вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза

нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки

не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися

людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що

одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської

опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку

німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола

вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна

світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала

землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів

його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів

зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’

ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.

Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці.

А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки

– архієпископ Олексій двічі їздив в Москву каятися і

спокутувати свій гріх автокефальний, але те мало чомусь

помогло. Сперш викинули його речі і самого владику з

архієрейських покоїв, бо новій владі вони для себе приглянулися,

тоді відібрали автомобіль.

– Попові так треба авто, як гармоніка, – весело продавав

два рядки зубів, що тримали цигарку, молодий офіцер

і всівся на шоферське сидіння та взявся його під себе припасовувати.

А в ніч на двадцять третє червня, коли в темені

небесній натужно гули німецькі бомбардувальники,

архієпископа арештували і повезли в Тернопіль.

– Пишіть, що шифровано з німцем через Варшаву

листувалися. І щиросердне розкаяння не забудьте, – наказав

начальник тамтешнього НКВС.

У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому

дитинстві, коли ненароком зірвався і з розмаху впав

Іван КОРСАК114

головою з гойдалки, почепленій на сусідській старезній

яблуні-дичці, – неважко було здогадатися, чого після зізнання

йому очікувати.

– Не хочете – і не треба, – кинув кривого погляда начальник

на в’язня, що затинався, силувався, але так і не

зміг повернути у роті неслухняного, немов перевареного

і вже задубілого, свого язика. – Обстригти негайно.

Нечуваний глум над архієреєм вернув тяму владиці,

він не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра

миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третій.

схопивши зі столу ножиці, взявся карнати бороду – те в

конвоїрів не вельми ладилося, неприловчені руки плуталися

і нервували, а ще владика сіпався та виривався, то

ж врешті начальник не витримав:

– Як діти малі, канцелярськими ножицями бавляться.

Марш у завгоспівський кабінет по баранячі.

Наступного дня, бо до Тернополя німець стрімко

підходив, бранців погнали у напрямку Підволочиська.

Поміж невистиглих ще хлібів, курною дорогою рухалася

величезна колона, владика Олексій, знищений і

обезсилений, чалапав разом з усіма, падав в пилюку, як

налітали раптово німецькі літаки, знімався по окрику

конвоїрів і знову ішов. Але як черговий раз налетіли ті

літаки, то владика не здужав звестися, він було поривався

судорожно, та марне – конвоїр націлив на нього

гвинтівку, лайнувся, але чомусь передумав:

– Околієш і так, а куля ще знадобиться, – він глянув

у небо, де віддалялися зловіщі залізні птахи з хрестами

на крилах.

Сподівання енкавеесівського охоронця не справдилося:

владика не околів серед поля, а дорачкував-таки до

найближчого села, де потроху оклигував, доки його не

перевезли тихенько підводою в Кременець.

 115

До отця Пащевського у Варшаву приїхав Іван Власовський

– він би й ще перепочивав собі у Березі-Картузькій,

та війна нагодилася, розмела колючі дроти.

– Змінилися обставини, а цілі наші у розбудові церкви

лишилися ті ж, – повагом в’язав думки Іван Федорович

у невидимий ланцюжок, інколи спиняючись на

мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжкові ланки не

розпадаються. – Підмурівком для нас має стати закон

про автокефалію від 1 січня 1919 року, виданий урядом

УНР, той закон дає непідлеглість і Московській патріархії,

і Варшавській митрополії, наступним кроком буде

скликання Собору. До того часу, гадаю, слід нам утворити

тимчасову адміністрацію Української церкви.

– Що від німця можна очікувати? – навпростець перепитав

отець Павло.

– Тільки не добра, – навіть часу не потратив Власовський

обміркувати відповідь. – Тилові служби зараз

нагадують тетерюка, захопленого своєю піснею в час токовища,

ще побідні реляції п’янять голови, та, здається,

вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують

наші виступи, шпигувати непомітно починають – і дивуються,

чом не бачать дяки їм, визволителям…

В отця Пащевського були свої підстави прийти до

схожої думки. З оточення німецької верхівки у Варшаві

йому розказували, як з олівцем вельми ретельно вичитували

й підкреслювали окремі місця в архіпастирському

листі єпископа Полікарпа. А найретельніше придивлялися,

прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу:

«Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця

сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща

будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті

князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами,

нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною

Іван КОРСАК116

кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну

Українську Державу. Відроджена у вільній Українській

Державі, Українська вільна Православна Церква

буде з народом одною нерозривною цілістю… В цей великий

час всі українці мусять об’єднатися, всі мусять

працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність

мусімо показати на ділі… Нехай Господь Милосердний

допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати

Самостійну Українську Державу, а моя молитва за

всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди»…

– Я на власні очі мав змогу пересвідчитися, – вів далі

Іван Власовський, – щo чекати від німця. Як приїхав Кох

з цілим виводком адміністраторів у Рівне, стояв якраз я

біля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним

якимось поглядом, видалося, з презирством,

окинув людей, не відповів на привітання і промарширував

собі у двері. Якщо наша перша задумка не пройде,

то нав’язуватимо контакт з Діонисієм, ставку робитимо

на архієпископа Олексія… Сподіваюся, йому пам’ятний