його велику ідею на європеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням Великого Богдана, зв’яжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарст- вом...»

Виразний соціологічний аналіз фактів минулого, кон- цептуальне їх осмислення, глибоко емоційний і справді артистичний стиль викладу думок — усе це В’ячеслав Липинський, який, бувши в історії, по суті, аматором, народив цілу плеяду істориків, що їх називають його духовними учнями (Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Василь Кучабський, Степан Томашівський, Олександр Оглоблин, Микола Василен- ко, Лев Окіншевич). За визначенням І. Лисяка-Рудни- цького, Липинський був антиподом Михайла Грушевського. Попри те, що Грушевський — і старший віком, і розпочав свою наукову діяльність раніше, і пере- жив Липинського, останні томи «Історії України-Руси» позначені слідами впливів Липинського і полемікою з ним. Михайло Грушевський вважав Липинського над- звичайно авторитетним опонентом; Липинський і притя- гав його, і відштовхував. Ця полеміка була науково плід- на, бо вона збагачувала думку Грушевського новими вимірами.

На переконання І. Лисяка-Рудницького, «за останні сто років Україна дала двох великих політичних мисли- телів — Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки — лівий і правий, соціал-демократичннй і консервативний». Але нам ще належиться по-справжньому відкрити для себе й зрозу- міти Липинського.

Зусиллями Ярослава Пеленського, невтомного популяризатора, біографа й дослідника Липинського, в Україні з’явилася друком основна його праця, власне, політичний заповіт мислителя — «Листи до братів-хлібо- робів». У передмові до неї Я. Пеленський наголошує, що

твір цей «не можна вважати виключно теоретичним тво- ром в академічному сенсі. Його зміст, включно з полеміч- ною передмовою, має актуальне значення й сьогодні, зокрема — у зв’язку із сучасним будівництвом українсь- кої держави. Усі найважливіші питання, порушені в творі, як, наприклад, побудова української національної держави, аналіз політичних систем і політичної культу- ри, функціонування еліт, їх кругообігу та переходу колишніх еліт у нові державні структури, концепція гро- мадянства не на етнічно-культурному, а на територіаль- но-політичному принципі, співвідношення між держа- вою, суспільством і громадянином та між корінним наро- дом і національними меншостями, у сфері економіч- ній — справа приватної власності, зокрема, земельної як підстави цивілізаційного та культурного розвитку дер- жави і суспільства, організація аграрної системи тощо, яскраво віддзеркалюють сучасні проблеми українського державного будівництва».

Ця книга писалася в умовах кипіння політичних при- страстей, вихорі подій, під гул канонади (перші дві частини «Листів до братів-хліборобів» створено в 1919–1920 роках); на словах про українську революцію лежить вогненний відблиск цієї революції. Вже робота над третьою частиною дала змогу авторові дистанціюва- тися від подій, заспокоїтися після тяжких розчарувань і конфліктів із тими, кого вважав послідовними однодум- цями. Згодом спокійніше (хоч слово це не дуже пасує, коли говорити про вулканічний темперамент автора) писалася четверта частина «Листів...». Тут — квінтесен- ція ідей В’ячеслава Липинського, найпослідовніше і найґрунтовніше вираження його політичної філософії.

Липинський пристрасно обстоює принципово важли- ву тезу про плюралістичність майбутньої української держави. Здавалося б, а як же інакше? Адже це саме собою зрозуміло. Принаймні, так думаємо ми сьогодні, вже на другому десятилітті існування української дер- жави, яка, щоправда, ще не може похвалитися виробле- ним плюралістичним устроєм. Однак це мало справді принципово важливе, радикально важливе значення.

Народницька історіографія любила потрактовувати народ, саме українське суспільство як однорідність, як більш-менш одноманітну соціальну масу і принципово не помічала того, що виходило поза межі цієї однорідності й одноманітності. Все те, за словами І. Лисяка-Рудниць- кого, народники гнівно засуджували як «паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське своєю суттю. На- родницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ста- вилися до державотворчих зусиль українських   еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеоло- гія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багать- ма оглядами був реакцією на народництво та його анти- тезою. Але політична філософія інтегрального націона- лізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замі- нила поняття нездиференційованого «народу» поняттям монолітної «нації». І народництво, й інтегральний націо- налізм дотримувалися концепції однорідного суспіль- ства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.

На думку Липинського, самостійна українська держа- ва матиме політично зрілу націю, яку утворюватимуть усі, хто населяє Україну, незалежно від етнічного поход- ження; він вірив у силу «територіального», «географічно- го» патріотизму, коли всі почуватимуться дітьми України й усі добровільно візьмуть на себе відповідальність за неї. Липинський багато роздумував над проблемою легі- тимності влади у майбутній українській державі, виразно бачив, що саме відсутність монархічного елементу в Гетьманщині дуже послаблювала державу, почасти внося- чи хаос і випадковість у діяльність верхніх ешелонів влади. На його гадку, невдача Богдана Хмельницького у спробі зробити гетьманство спадковим негативно вплину- ла й на долю козацької держави. Таким шляхом Липин- ський ішов до ідеї монархічного ладу у формі спадкового гетьманату, вбачаючи в цьому єдино ефективний політич- ний варіант майбутнього України. Це не мала бути абсо-

лютистсько-монархічна держава на взір царської Росії, де безперешкодно владарював деспотизм; Липинський бачив перед собою взірець Англії — конституційної монархії.

У тій же «Релігії і церкви в історії України» він — і це так характерно для нього — переводить розмову на тему держави, яка є для нього єдино природною формою існу- вання народу, гарантом збереження нації від жорстоких сил політичної ентропії: «Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щоб Україну можна було створити голосами плебісциту. Не вірю, щоб держава наша постала шляхом демократич- ним — «шляхом свобідного виявлення волі більшо- сті», — а не так, як поставали всі держави: шляхом завоювання чи відвоювання, при якому Українська дер- жава, як всяка держава, може бути створена для «наро- да», для більшості організованим, розумним і витрива- лим хотінням та зусиллям меншості». За Липинським, найвищими носіями державотворчих якостей є «войов- ники» (мілітарні сили) й «продуценти» (економічні). Інтелігенції ж він відводив другорядно допоміжну роль — сил, що формують ідеї в суспільстві.

Дотримуючись Арістотелевого принципу, він поділяв держави на три типи: класократія, демократія, охлокра- тія. Класократія — це відносна рівновага між владою та свободою. Демократія — порушення рівноваги між вла- дою і свободою. Охлократія — цілковите домінування непродуцентів із придушенням свободи. За його слова- ми, більшовики витворили хрестоматійний зразок охло- кратичної держави. І ніяких змін там не буде доти, «доки одна частина пануючих більшовиків не збунтується проти другої і не почне вимагати свободи «конституції». Одне слово, народ уярмлено під високими гаслами свобо- ди, різності й братерства цього народу; а зроблено це для блага більшовицьких «панів».