Щогодини кликали когось із камери конвоїри, й сер- дега вертався з допиту в червоне заюшеним чи ледве хитаючись переступав поріг, декого просто лантухом картопляним укидали. Того дня раніше забрали Василя Петрашкевича, земляка Олександра Філаре-товича, з яким разом ще в вагоні їхали, а через дві душі і його покликали. Допит недовгим був: спершу гумовий м’ячик якийсь у рот запхали, один слідчий ударив у пах ногою, а другий, як хилився Скоропис після удару правою, то зліва його виправляв.

— Ми покажемо тобі помсту!

Він вернувся у камеру, так і не втямивши, за що і про що його кликали, цього разу ще якось відбувся, хіба зуби зліва хитатися почали.

А через кілька днів прибув новий ешелон ув’язне- них, і новачків заганяли в камеру до Скорописа- Йолтуховського. Камера швидко виповнилася, коли ж не вдалося жодного більше втиснути, то вкидали їх просто поверх голів. Тої ночі після схожої лазні бранд- спойтів помирали стоячи, ворухнутися навіть ніхто не міг, це була особлива всенощна, без півчих і голосу дзвонів, де молитву шептали лише губами живі, а з ними заразом останню молитву вистояли покійні…

Наступного ранку, хто ще лишився, всіх вишикува- ли у стрій і, попри завірюху, погнали колоною — ніхто не знав адреси, дехто хіба подейкував, що чекає їх Темниківський табір.

Мели і крутили сніги, змією чорною в білу мліч рухалася колона, обабіч якої топтали замети автомат- ники з вівчарками, що враз загарчать і рватимуть повідки, ледве хто необачно заточиться і вбік який крок ступить.

Петрашкевич ішов зі Скорописом у колоні поряд, ішли вони мовчки, бо марне будь-яке слово, яке тут же загасить завивання дражливих вітрів. Вони йшли, наче в прострації, мов перенеслися в якийсь інший

світ, де нема конвоїрів і їхніх собак, що гарчать, аж слина піною скапує, де кривда на світ ще не зродила- ся, а зло просто не існувало, в тому світі ані бараків зі стінами в інеї, ні коротких попереджувальних черг автоматів, ні колючого вітру, що наждачним папером твоє лице тре болісно й злостиво; не було нічого, тіль- ки біла мліч і біле, дивне якесь забуття.

Вони йшли, стараючись потрапляти слід у слід попереднього в’язня, як зненацька Петрашкевич чи то об щось перечепився, невидиме у снігу, чи просто невдало ступив, як раптово, вже падаючи, два кроки вбік зробив — і тут же рикнула недалека вівчарка й поверх голів полоснула черга, але Скоропис якось підтримати чоловіка встиг.

Далі не можу, — швидше видихнув, аніж мовив той.

Скоропис мовчки закинув Василеву руку собі на плече, і вони тепер сніг топтали разом, на двох маючи три ноги, з колони, слава Богові, не вибилися, минув їх той ризик страшний, от тільки ступати слід у слід передніх стало куди складніше.

Вивихнув ногу чи, може, й зламав, — виправдо- вувався Василь, спираючись на плече старшого на доб- рих два десятки років Олександра Філаретовича.

Вони не здатні були йти таким самим кроком, як інші в’язні, відставати вже почали, та передні, час до часу озираючись злодійкувато, і собі, зрозумівши спра- ву, уповільнювали ходу, від чого колона розтягувала- ся. Ще для порядку конвоїр спробував прилякнути симулянтів посвистом нагайки, звивистим та закруче- ним матюком, та те було марним, зрештою, він і сам не вельми старався, йому теж топтати замети не з медом.

Облиште мене, — через якийсь час попросився несподіваним дитячим тоном Василь, якому в душі допікало більше, ніж біль у нозі.

Скоропис навіть не відповів, нічого на балачку тра- тити силу, її кожна крапелька ще знадобиться, от тільки від поту, який невідь-звідки взявся у висохло- му тілі, від того поту навіть сорочка мокріла та від морозу, що пронизував одяг нехитрий, швидко тут же ставала бляхою.

Киньте мене, навіщо я вам, самі рятуйтеся, — просився знову Василь.

Ідіть уже, бо вони ж на вас і патрона полінують- ся витратити, — врешті образився Олександр Філа- ретович, відкинув ті кілька слів навіть не йому, роз- кислому, а просто поперед себе у білі сніги.

Раптом Петрашкевич якось дивно схлипнув та закашлявся, наче хлібною кришкою похлинувся і оце ніяк не може ні ковтнути її, ні в інший спосіб прогна- ти, Скоропис відчув, як затряслися Василеві плечі — Олександр Філаретович здивовано повернув голову.

Простіть мені… — Василеве лице було мокрим, очевидно, від снігу, що танув на його обличчі. — Простіть, то я видав вас про оту… помсту.

Скоропис подивовано кліпав очима, ніяк не міг утя- мити, що таке каже йому чоловік і до чого в цій довгій колоні, мов жалобна процесія за знатним покійником, уся ота мова.

Як викликав із бараку слідчий, — провадив Василь, — то мордували й допитувалися про вас: з ким балакаєте і про що. Ні з ким, кажу, хіба з Господом, молитву про себе читає. «А яку?» Ну, «Отче наш», кажу, псалми там різні, не пам’ятаю всіх, щось про Бога помсти, здається, інші якісь. Простіть…

Ідіть уже, — тільки й мовив Скоропис. — Хай Бог вас прощає.

Він справді тримався після арешту хіба на молитві: і в товарняку для худоби, і в бараці з вишикуваними вздовж стіни вартовими-мерцями, крім звичних, при-

гадував знані ще в дитинстві псалми, дивом вони на пам’ять верталися через низку десятиліть — і серед них псалом дев’яносто третій.

«Бог помсти, Господь, Бог помсти з’явився, Піднесися, о Судде землі, бундючним заплату від-

дай!

Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні вті- шатися будуть?

Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки будуть пишатися злочинці?..»

Чи він має право, думалося Олександрові Філа- ретовичу, судити в душі цього чоловіка, що мимовільно навів на нього злобу слідчих, не зі своєї вини став Хамом? А чи не більшу рацію мав тут твій побратим, який спочив півтора вже десятиліття у віденському передмісті Віннервальде, той самий дивовижно неком- промісний, жорсткий і деколи навіть жорстокий В’ячеслав Казимирович, коли у завершальних рядках праці своєї казав: «І помолімося за брата нашого, за рід- ного, за Хама, щоб Бог Милосердний освітив його Милостю Своєю, щоб послав йому в серця покору і любов, щоб перемінив його в Яфета з Хама»?

— Ідіть уже, — повторив Скоропис-Йолтуховсь- кий. — Десь же є край снігів.

Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона, завивала протяжно собачими голосами зловтішна і люта віхола…

37

Збивалися  бусли  на  пожнивних  полях  у  табунці, кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливому танці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощаль- не коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками,

в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличем душі своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії, майстрували кубла нові чи старі підрихтовували на високих деревах або просто на облюбованих домівках затурцівських, а коли те діло звершували, то задирали угору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та пере- можно... І так було шість десятків разів.

На початку дев’яностих років століття двадцятого, над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях, на місці, де донедавна був смітник і шляховики щебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, руш- ником вишитим перев’язаний, і квіти біля хреста зацвіли. На скромній керамічній табличці перехожі могли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».

Він таки повернувся додому. Вдруге через шість десятиліть — і, гадається, тепер назавжди.

У тій дорозі мученій судилося бачити йому і діток Яфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вер- тався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труні металевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта». Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли ними дорогу, процесія багатотисячна в національних одно- строях і під національними прапорами, хоч діялося те під займанщиною польською, пішки й на конях про- воджала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочи- нок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.