сина, такий властивий в подібні хвилини Гарольдові,

почувся Єлизаветі в Олафових словах. – Але й ти

маєш виконати мою умову.

– Яку, дитино? – щось насторожувало матір,

раптовий острах легенькою колькою озвався у серці.

– Ти маєш вийти заміж за данського короля, –

видихнув син. І знову твердо, з металом:

– Тоді я буду спокійним королем, я матиму час

і можливість подбати про життя підданих.

Єлизавета аж відступила на крок і затулила лице

долонями.

– Гріх тобі казати таке… Жалоба по батькові ледве

минула.

– Умова – за умову, – метал у голосі залишався

таким же дзвінким.

– Сину добрий, мені про монастир думати, а не

про заміжжя…

– Не приймеш умови – і я не прийму… Батька,

знаєш сама, данці вважали не просто грозою, його з

жахом іменували «північною блискавкою».

– Я думатиму, сину…

Бучно гуляла Норвегія коронування юного Олафа,

не стомлювалися музики, витирали піт з чола дужі чоловіки,

що готували смаженину… А незабаром Єлизавета,

донька Ярослава Мудрого, таки вийшла заміж

за данського короля.

Мир і лад запанував на норвезькій землі на всі

двадцять сім років правління Олафа. І поки зимовими

2020

вечорами у віконних шибках спалахували вогні, ніхто

лякливо не біг перевіряти: чи не пожежа. То тихо вигравало

всіма кольорами північне сяйво, тішачи люд

всіма мислимими і немислимими кольорами. А в історію

цей король увійшов як «конунг Олаф Спокійний

». Може, то Бог почув мовлені ним слова під час

материного благословення?

21

ПРИХИСТОК

ВІЗАНТІЙСЬКИХ МОРНАРХІВ

В

В

дарили дзвони у Галичі, вдарили всі водночас, їх

лункий подзвін здіймався у синє безхмарне небо,

де лиш зграйки голубів зблискували під сонцем білими

крилами, розливався той подзвін містом і найдальшими

його околицями. Дзвони вдарили водночас, як

тільки на видноколі з’явився загін візантійського імператора

Ісаака ІІ Ангела.

Нечисленний загін імператора наближався до воріт

Галича. Зате зустрічав його неймовірно чисельний

люд, як і належить вітати одну з найзначніших

царствених персон цього суєтного світу – хиталися

на легкому вітрі хоругви, аж рябіло в очах від пишних

уборів бояр, виблискували на сонці латинські шоломи

багатотисячного війська, озброєного за найсучаснішими

зразками. Попереду – Роман Мстиславович,

самодержець усієї Русі, як іменують його в столицях

найпотужніших держав, удостоєний королівської корони

Римським Папою. Роман Мстиславович гідно

зустрічає свого іменитого гостя. Бо одружений він

з Анною, батьком якої якраз і є Ісаак ІІ Ангел, мама

– імператриця, донька угорського короля Бели ІІІ

Вид на місто Галич.

Гравюра

Наполеона Орди

2222

Роман Мстиславич

— засновник

Галицько-

Волинського

князівства

– родинні узи часто міцніші за будь-які міжнародні

угоди.

– Ваша імператорська величносте, – вклонився

Роман, – наша земля, наша держава, спадкоємиця

великої Київської Русі, що дала початок родинному

єднанню, наш люд увесь із великою приязню вітають

вас і весь ваш почет…

Та коли прийняв імператор хліб-сіль, то не побачив

Роман на обличчі тестя нічого, окрім безпросвітного

смутку. Він уже знав причину цього – похід

хрестоносців позбавив Ісаака ІІ Ангела імператорського

трону. Тим паче Романові хотілося, щоби повержений

монарх не відчував зміни ставлення, йому

хотілося не тільки прихистити тестя, а й зробити все,

аби відійшов той душею.

– Ваша імператорська величносте… тату, – тільки

й видихнула Анна, прихилившись до батькового

плеча, і сльози зблиснули в її очах, у яких не знати

чого відсвічувало більше – жалю чи радості від зустрічі.

– Ну й забралися ви на край світу, – після перших

хвилин зустрічі озвався нарешті тесть. – Стільки

намандрувався я Грецією, та ще й ваших степів відміряв.

Так далеко від Києва столицю свою переніс…

– Не на край, ваша імператорська величносте, а

в самісінький центр Європи. Саме тут відбуваються

головні події, тут, в осереді європейському, твориться

майбутнє народів. Тут наша доля… А Київ назавше

залишиться серцем Русі.

Ще Романові Мстиславовичу хотілося додати, що

його держава уже має земель не менше, ніж священна

Римська імперія, і ще прирізати можна дещицю, та

промовчав, лишивши на потім.

Вже під час бенкету на честь візантійського гостя,

де лунало багато здравиць справді щирих, без фальші

і принизливого співчуття – вірили-бо, Візантійська

імперія стоїть багато віків і ще стоятиме, Роман продовжив

мову.

– Зусібіч все обдумати треба… Ваш попередник

Андроник Комнин 1164 року теж втратив константинопольський

трон і знаходив прихисток на нашій

руській землі. Тільки тепер наша міць незмірно

більша.

– Я вдячний за розуміння, – похилив голову інмеператор.

– Але біда рідко ходить самотиною. Якщо

за Анну я спокійний, бо вона за тобою, як за міцною

стіною, то серце болить за іншу дочку – Ірину, що

за німецьким королем Філіпом ІV Гогенштауфеном.

Неспокійно там, крові багато ллється… А найгірше

те, що Римський Папа Інокентій ІІІ не на боці Філіпа.

Своєю чергою Інокентій ІІІ шанує тебе, королівську

корону он дарував…

Роман якось різко крутнув головою і пригладив

руками чорне і коротке волосся, мов при незгоді

воно наїжачилося.

– Ваша імператорська величносте, ви не знаєте,

що корону я не прийняв. Моя відповідь послам Інокентія

ІІІ була такою: «Я маю власний меч і звик добувати

усе, що маю, власною кров’ю, так само, як діди,

поширюю і примножую землю Руську». Отож перед

Папою Римським у мене боргу ніякого. І руки розв’язані,

якщо доведеться діяти.

– Ну і різкий же ти чоловік. – вперше за вечір

усміхнувся імператор, усмішка та проявлялася поволі,

відчинялась зі скрипом і опором, як відчинятися

можуть старі і мащені невідь-коли ворота. – Уявляю,

що напишуть літописці про тебе, якщо тільки не лукавитимуть

і не перебріхуватимуть.

Застереження візантійського імператора було

безпідставним, бо як спливе багато води у Дніпрі й

Дністрі, то літописці залишать про Романа Мстиславовича

хай і не завжди компліментарні, але доволі

об’єктивні рядки: «…На зріст хоча не вельми великий,

але широкий і надмірно сильний, лицем красний, очі

чорні, ніс великий з горбком, волосся чорне і коротке,

вельми яр був у гніві, косен язиком, коли сердився, не

міг довго слова вимовити, багато веселився з вельможами,

але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив,

але ні одна ним не володіла. Воїн був хоробрий і хитрий

на шикування полків, що наочно показав, коли

угрів велике військо з малим своїм розбив…».

Роман Мстиславович долив тестеві у келих вина,

що сяйнуло-заграло у скляних гранях витонченої