буркнув.

Сагайдачний завжди дивувався незмінній недружелюбності

до поляків рвучкого і гарячкуватого Неродича.

– Полковнику, в України немає добрих чи поганих

союзників, зате мусимо мати свою власну мету

і маємо глянути наперед, трохи далі власного носа.

В тебе ж око зірке, Якове…

Після спільної військової ради, як тільки смеркло,

об’єднане військо рушило на Москву. Колони рухалися

швидко, хоча і вживалися всі застережні заходи,

аби не виказати себе. Ледве зайшло за північ, як Сагайдачний

із передовими загонами вже був біля Арбатських

воріт.

Почався штурм, гримнули гармати, запалювальні

ядра спричинили пожежі і язики полум’я лизнули

густу темряву, іскри змішувалися з зорями. У проміжках

між гарматним гавканням сухо тріщали козацькі

мушкети, зав’язалася тяжка рукопашна. Хвилі атакуючих

союзницьких військ то набігали, то відкочувалися,

з різних кінців скакали гінці з донесеннями:

– Бородавка вже прориває оборону!

– Милославський просить ще підвезти гарматних

ядер!

– Гетьмане, підірвано Остроженську браму, прочищаємо

прохід у Москву!

Сагайдачний аж здригнувся, почувши довгоочікувані

слова «підірвано Остроженську браму». Він

собі твердо намітив, хоч нікому не обмовився й словом,

що як тільки вийдуть на цей рубіж – припинити

штурм. Добрі вісті гінців аж ніяк не вводили в оману

гетьмана, що облога буде легкою, він знав, що Москва

укріпилася міцно, опріч того, їм стало відомо через

перебіжчиків про початок нічної атаки. А довга облога

аж ніяк не входила в гетьманські наміри. Але не це

схиляло його до прийняття такого рішення. Основне

6060

завдання запорізькі козаки виконали – врятували

життя і честь королевича Володислава. Тепер же для

України надпотужна Польща невигідна, бо загрожує

козацькій землі, більш вигідно, аби московська держава

збереглася, тільки тоді може Україна зіграти

певну роль, саме свою роль, коли буде рівновага між

Варшавою і Москвою.

– Припинити штурм, усім відійти! – пішов у військо

наказ Сагайдачного.

Подив і нерозуміння, а то й відверте обурення –

як так, Москва під ногами! – прокотилося військом.

Але хто посміє не підкоритися слову гетьмана?

В селі Деуліно під Москвою, яке згодом перейменують

у Сергіїв Посад, королевич Володислав підписує

1 грудня 1618 року на чотирнадцять із половиною

років почесне для себе (ледве не згинув у пастці!) перемир’

я. За ним до Речі Посполитої додатково відходять

Смоленська і прилеглі землі. Війська розвертаються

і йдуть до своїх домівок.

А вже через рік і кілька місяців із Києва до Москви

вирушає цілком мирне посольство, яке московські

урядовці щедро обдарують грішми, дорогими сукнами

й іншими цінними речами. Та не так цікавили козацьких

послів коштовні подарунки, як перебування

на той час у Москві єрусалимського патріарха Фео

Панорама

Москви

з Кремлем.

Гравюра

фана ІІІ – з’явилася реальна можливість відновити

на Україні православну ієрархію. І коли в березні 1620

року Феофан ІІІ від’їжджає з Московської держави,

то на кордоні його урочисто зустрічає великий козацький

почет на чолі з Сагайдачним. У Густинському

монастирі тоді так описали монахи цю важливу

подію: «И отсюда идеше святейший патриарх во святый

град Киев, проводжаху бо его множество воин

Козаков, гетьман Сагайдачный Петр, муж зело воинственно

бяше й страшен бъ врагом всем; и поставиша

святейшого отца патриарху во братви церквы святих

богоявлений, средъ града Киевского, и обточиша его

стражбою аки пчелы матицу свою». Тут є одна неточність,

літописець без сумніву знав, що на той час вже

гетьманував на Україні Яків Бородавка, але авторитет

Сагайдачного був такий, що його і в ранзі полковника

продовжували іменувати гетьманом.

На подвір’ї Богоявленського монастиря на київському

Подолі, де зупинився єрусалимський патріарх,

давно не було такого жвавого руху – сновигали

ченці, як чорні мурахи, поміж них різнобарвні свитки

світського люду вкраплювалися лиш зрідка, зате до

монастирських воріт народу все прибувало. Бо окрім

патріарха до Києва прибули болгарський митрополит

Неофіт, грецький митрополит Авраамій і ще ряд високих

духовних осіб, від яких одержати благословення

було чимало охочих.

Але не тільки благословенними справами займалися

духовні ієрархи. Між ними і козацькими урядовцями

велися енергійні переговори про відновлення

на Україні митрополії. Після кількох перемовин,

що хоч і не дали якогось результату, принаймні з’ясувались

позиції. Патріарх Феофан виявився вельми

обачною людиною, його лякали як погрози, цілком

зрозуміло, аж ніяк не безпідставні, кліриків Польщі,

під якою юридично перебували козацькі землі, так

і гнів зі Сходу, бо ж щойно козацтво воювало проти

«одновірців», пройшовши гучним походом через усю

московську державу.

На чергові перемовини Петро Сагайдачний взяв

із собою ігумена Михайлівського монастиря з Києва

Йова Борецького, земляка і давно довірену особу, від

якої не мав таємниць.

6262

– Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем

добрим, не був би ти Христовим і Апостольським помічником,

якби преподобність твоя народові руському

митрополита і єпископів не посвятив і не зоставив,

заставши нас тут переслідуваних і без пастирів,

– говорив смиренно Йов Борецький.

Патріарху важко давалися переговори, кожне

слово, перш ніж вимовити, він подумки перекладав

то на один бік, то на інший, – йому й лукавити гріх

було, але й страх реальний і обґрунтований, навіть за

власне життя, незримо стояв за спиною.

– Козацька земля, гадаю, повинна мати власну

митрополію. Однак ви перебуваєте під скіпетром не

моїм, а константинопольського патріарха, – опустивши

голову, говорив Феофан.

– Ваша святосте, – не стримався Сагайдачний,

– ніщо не перешкоджає цьому. На Річ Посполиту,

як доносять вістуни, йде потужна турецька лавина,

хтозна, чи в цей час не знемагають польські війська,

борючись від захмелілої сили Османа ІІ. Зі Сходу

теж не доводиться поки чекати лиха, бо ще не весь

пил улігся, як ми підривали Остроженську браму

Москви і штурмували її. І нехай подякують козакам,

що залишили Московщину як державу, а не польську

провінцію.

Настав урешті день, коли сумніви і терзання полишили

душу патріарха, мужність його дозволила понад

усі ризики і страхи поставити інтереси вселенського

православ’я вище – він ухвалив рішення про висвяту

київських ієрархів. Богоявленський монастир того

вечора нагадував обложену фортецю. Багатотисячний

загін озброєних і готових до найгіршого козаків оточив

монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені

вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав

упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння,

а якесь дійство не на своїй землі, швидше на

неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу.