He йдеться про віру, не йдеться про релігію, не мається на увазі їхній соціальний статус чи їхня психічна неврівноваженість. Йдеться про життя, наповнене цими персонажами, йдеться про здатність пізнавати їх, пізнавати, розуміти і підтримувати, визнаючи за ними безпосередню перевагу в таких питаннях, як чесність, відданість і непродажність. Спробуй згадати все, що було з тобою в твоєму житті, спробуй пригадати всіх, хто траплявся на твоєму шляху, спробуй відтворити всі розмови і розповіді, назви всіх міст і марки всіх автомобілів, мелодії всіх радіостанцій і розкадровку всіх кінофільмів — життя тримається і рухається саме завдяки їхнім неправильним вчинкам, завдяки їхнім непрогнозованим рухам, вони своїми пальцями, зі слідами опіків і татуювань зчищають із грубої затвердлої поверхні життя, ніби зі старої афішної тумби, всі нашарування і все гівно, яким це життя обростає, вони не дають йому кінцево затверднути і відмерти, вони здирають своїми жовтими від тютюну і пороху нігтями стару хвору луску з жирних боків життя, вони б'ють своїми злими кулаками йому по ребрах і нирках, вони кричать йому — давай, рухайся, підіймай свою жирну задницю, навіть не думай про спокій, забудь про безтурботну старість, доки є ми, доки є наша музика, доки є наші серця і наші члени, ми не дамо тобі опухнути в тиші і спокої, ми кожного ранку будемо здирати з тебе всі нашарування, будемо змивати з тебе все гівно, всю коросту, весь бруд і стару масляну фарбу, і хай нас скільки завгодно вважають лузерами, хай із нами бореться комітет по роботі з релігійними громадами, хай ніхто не розуміє нашого відчайдушного камлання — ми все одно будемо переходити вулицю в недозволеному місці, тому що ми, як ніхто інший, знаємо точно й напевно — що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, недозволених місць просто немає!

Я пам'ятаю, як я вперше почув ці записи, мій дядямеломан закинув мені кілька їхніх дисків, таких дисків не мав ніхто із моїх друзів і знайомих, такі диски в тій країні слухали тільки такі божевільні меломани, як мій дядя. Я пам'ятаю той шок, який я відчув, вперше прослухавши ці записи, я не знав, хто такий цей Іггі Поп, але я розумів, що його диски потрапили до мене недаремно. Все моє дитинство укладається в моїй пам'яті в один пронизливий і щемкий літній день, воно нагадує довгий і ніжний секс завдовжки десять років, з того сексу, з тих спогадів я пізнаю запах меблів, запах килимів, запах черешень, запах теплої літньої води, запах бензину і запах розталого пломбіру, я пізнаю яскравий колір одягу, відблиски автомобільного скла, тінь від ран* кової вогкої зелені, від високих холодних дерев, котрі були старші за мене, котрим довелось народитись раніше за мене і, відповідно, померти теж раніше, я пам'ятаю голоси за вікном, пам'ятаю шум автомобільних коліс по теплому піску, пам'ятаю звук, з яким осипалися яблука і злітали з гілок птахи, я пам'ятаю все, я пам ятаю тишу своєі кімнати, літню розмірену тишу, котру ніщо не могло зрушити, така вона була густа і встояна, я добре, дуже добре, до тиску в скронях, до хрускоту пальців, до радісного серцебиття пам'ятаю, як у цій тиші, розколюючи її, мов дерево, рвучи її, як пачку газет, збиваючи ії з ніг, ніби корову на бійні, з'явилась моя музика, я пам'ятаю, як вона не поміщалась у моїй тиші, в моїх спогадах, в розміреності того літнього дня, як вона розвалювала його обриси, билась об його гострі акваріумні стінки, розбивала їх і вода важко вивалювалась назовні, заповнюючи собою все навколо, заповнюючи собою мою пам'ять, вибухала, вирвавшись поза відведені для неї межі, тому що пам'ять не може мати меж, тому ідо твоя музика робить твою біографію, виправляє її, ламає і калічить, тому що в цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду, тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць.

9. Jethro Tull. Locomotive Breath.

П'ятнадцять років тому, на початку дев'яностих, вони стояли перед брамою, за якою життя перетворювалось на свою протилежність. Вони були схожі на апостолів, в косухах і старих кедах, вони вже зранку збирались пити вино на «сквозняку» — на місці якого зараз побудували жлобський ресторан, і я розумів, що брама їхня десь тут і знаходиться, десь поміж Сумською і Дзержинського, зовсім поруч із кгб, що, зрештою, справи не стосується. На відміну від них, я так ні до чого й не наблизився, так жодного разу і не відчув, який він — цей чорний протяг із протилежного боку життя, котрий витягує за собою в солодку безвихідь свіже повітря, тополиний пух і душі депресивних апостолів. Чому мені це не вдалось, думаю я тепер? Можливо, я не надто вірив тому, чому вірили вони, можливо, я просто не міг зважитись і підставити свої долоні під пекучий потік отруйного кисню, яким наважувались дихати вони, який вони вдихали жадібно й нетерпляче, яким вони задихались і який вибльовували на сірі харківські панелі, під ноги патрулів. I неважливо, що я пив те саме вино довгими сонячними ранками на початку дев'яностих і що я, припустімо, мав такі самі старі кеди, навіть старіші, ніж у них. Мої старі кеди свідчили лише про те, що я мудак і нових кедів собі купити просто не можу. Жодного протягу зі зворотнього боку життя тут не було.

Я ніколи не міг посправжньому повірити в те, що відбувалось навколо мене, мені завжди видавалось, що це ще не початок, ще не справжнє життя, це лише хтось розповідає мені, як має бути надалі, як воно все буде виглядати, коли вони демонтують декорації і запустять всю цю машину в хід. На, відміну від них, тих, хто включався в фу, відчував кров і м'ясо часу, який минав, я не міг повністю, на всі сто прийняти умовність такого розкладу, я не вірив до кінця в їхню безумність, в їхню непрощеність, мені заважала та легкість, з якою вони псували життя собі й оточуючим, та легкість, з якою вони себе цього життя позбавляли. Мені завжди видавалось, що це доволі інтимне заняття — позбавляти себе життя, вони стверджували ж щось зовсім протилежне, вони намагались переконати всіх навколо, а головним чином все ж таки самих себе, що їхній хрест, їхню потворність, їхній рокнрол можна нести легко й весело і що найбільшою проблемою подібного хресного ходу може бути лише проблема з купівлею алкоголю. Я залишився при своїй думці. їх майже не залишилось в живих.

Ось, до речі, теж не зовсім красива ситуація, коли ти різко й надзвичайно болюче починаєш розчаровуватись у своїх героях, в апостолах, котрим, хоча й не вірив до кінця, але вірити, у всякому разі, так хотів, а тут раптом минув час, власне — для тебе минув я, а для них просто закінчився, і ти вже не відчуваєш до них нічого, крім ненависті, ненависті прямої, контактної, від якої, думаю, їхні душі по той бік брами тяжко виють і б'ються одна об одну. Насправді, її появу, появу цієї ненависті, легко було передбачити ще тоді — п'ятнадцять років тому, на початку дев'яностих, на всіх тих концертах із розйобаною апаратурою, на всіх тих хатах, по всіх тих кутках і норах, по яких нібито залягала потужна харківська контркультура, харківська рокшкола і з яких вона, в більшості своїй, так і не вибралась. Коли ти в сімнадцять років зустрічаєшся з апостолами і тягаєшся за ними з однієї таємної вечері на іншу, з одного гастроному до наступного, ти вже не пробачиш їм ні їхнього старіння, ні їхньої, цілком природньої, втоми, ти будеш вимагати від них, аби вони до кінця лишались із тобою і стояли на тому самому розпеченому вугіллі, на якому стоїш ти сам, ти будеш вважати за необхідне кожного разу нагадувати їм — я пішов за вами, пам'ятаєте, тоді, коли ви стояли і пили своє вино, зранку, п'ятнадцять років тому, я пішов за вами, хоча мені було лише сімнадцять, а ви вже мали своїх дітей, я повірив вам, коли ви сказали, що існує протяг, який можна відчути, якщо стати в потрібному місці, якoо триматись свого рок-н-ролу, я не міг не повірити вам, коли ви розповідали про зворотний бік життя, про чорне густе повітря, наповнене тополиним пухом і шумом рваних динаміків, я хотів вам вірити і я вам вірив, і тому не смійте тепер відмовлятись від усього сказаного, не смійте падати на сірі панелі, я просто не дозволю вам відійти вбік і залишити мене самого, на цьому розпеченому вугіллі, на яке ви мене завели своїми йобаними апостольськими посланнями, вставайте, вставайте і лишайтесь разом зі мною, навіть не думайте уникнути цього вогню, навіть не мрійте, суки, що я залишу вас у спокої, до кінця свого, блядь, життя, до того часу, коли вогонь повністю зжере моє серціе і мої легені, я буду розбивати ваші нирки своїми старими кедами, я вас дістану у ваших могилах^ до яких ви так швидко і так легко сховались, я витягну вас із ваших ям і склепів і стану тягати запиленими вулицями Харкова ваші мертві тіла, я нестиму на спині кожного із вас, ніби свій хрест, тому що мені не залишилось у цьому житті нічого, крім ваших мертвих туш, крім вашого апостольського гною на моїх пальцях, крім цього розпеченого вугілля під ногами, про котре ви, блядь, нічого не говорили, про існування якого ви забули мене попередити, ні словом про котре не обмовились, жодним словом, жодним, блядь, натяком!