8. Залишаючи назавжди палац піонерів,

Залишаючи назавжди палац піонерів, виходячи в жирний вечірній сніг із його залів та кімнат і навіть не розраховуючи повернутись сюди, принаймні в найближчі півроку, я собі думаю про дивне сполучення, химерну спайку понять — палац піонерів, знак, листівка з минулого, з колективного дитинства цієї країни, з її колективної пам'яті. Нова естетика не може до кінця збити літери на фронтонах, прибрати скульптури, поставлені на дахах мого міста, вона не може витравити написи і вивіски, як кислотою витравлюють наколки, їй не стає духу, не вистачає вміння, a головне — їй немає чим замінити виважений візуальний ряд, котрим користувалась колишня країна в своєму просуванні вперед, в жовті порожні піски забуття Дивні руїни лишились після всього, будинки з привидами повішених, маршрути для колективних занять секстуризмом, усі ці палаци культури, палаци одружень, палаци піонерів, недоречний мажорний дух юної соціалістичної моделі, котра, ніби нова парова машина, розірвалась від власного адреналіну, залишивши на пам'ять окремі деталі, на яких запеклась малинова кров дослідників.

Чим можна замінити палаци культури і палаци піонерів? Адже зрозуміло, що мова йде не про палаци як такі, навіть не про їхню функцію йде мова, мова йде про тисячі підлітків, котрі мають при собі щось більше, ніж просто паспортні дані, кожен із них має щось значно важливіше для себе, наприклад біографію. Хто наважиться позбавити їх усіх біографій?

I що він запропонує натомість?

Виростаючи, ти відкриваєш для себе необхідну тобі кількість речей і понять, предметів, будівель і цілих архітектурних ансамблів, вони постають перед тобою раптово і лишаються в твоїй свідомості надовго, якщо не сказати назавжди. Це так лише мовиться — палац піонерів, насправді за цим стоїть рубане м'ясо часу, його вивернуті кишки, на яких він повісився. Спробуй, згадай все до найменшої хвилини — лише почнеш, за тобою відразу потягнуться, ніби дим за підбитим винищувачем, теплі стебла твого дитинства, стиглі плоди твого вростання в життя, твого проходження крізь нього, твоєї в ньому загубленості.

Палаци культури, котрі утримували профспілки оборонних підприємств, актові зали з поганим освітленням і важкими лаштунками, котрі весь час заїдали і не відкривались, евакуаційні виходи за сценою, кімнатки, набиті самопальною, часто краденою апаратурою, репетиційні майданчики, кузні Кадрів, так би мовити — скільки по Харкову роздидано таких будівель, я з дитинства тягався по усіх цих палат цах, я й тепер люблю туди заходити, щоправда, там уже майже не лишилось божевільних мешканців; піонерів-героїв, котрі захоплювали осередки культури, і тримались в них до останнього, не дозволяючи викинути себе на вулицю.

Такий палац культури стоїть напроти універмагу. До нього завжди важко було добиратись, хіба що трамваєм. Раніше, в іншому житті, я часто ходив сюди на різні концерти, добираючись із кількома пересадками й сотнями однодумців, ми пхались через ціле місто, аби бути разом, триматися одне одного, радісне божевільне відчутгя ліктя, навіть якицо цей лікоть б'є тебе по нирках. Ми доїжджали до місця, трамваї зупинялись, ніби серця, палац культури стояв у тихих осінніх сутінках, в коридорах пахло гашишом і туалетом. Такі концерти варто було побачити, тим більше, що слухати їх було все одно неможливо.

I ось минає десять років, як скінчились усі самопальні концерти, як сюди провели нормальне метро, після чого сюди більше ніхто не приїжджає, і я випадково знову потрапив до цього палацу культури, дивна ситуація — мені потрібно було саме провести концерт, і все було б добре, за винятком невеличкої деталі — не було залу. Я не буду говорити зараз про опозиційні акції, про переляканих директорів, про йобнуте суспільство, котре боїться саме себе, оскільки, ну, що тут говорити, ви і так все знаєте, але проблема ускладнювалась тим, що концерт мав відбутись о сьомій вечора сьогодні, принаймні так було написано в афішах. О дванадцятій дня залу ще не було.

I тут я згадав про старийдобрий палац культури, як же так, подумав я, там ще за совка відбувались фантастичні за своєю асоціальністю речі, там ще в ті далекі часи, коли велика машина лише почала робити перші збої, панк переміг кінцево і незворотньо, не може бути, аби мене в цей зал не пустили тепер, саме вони зобов'язані це зробити, хоча би з огляду на наше спільне минуле. Я поїхав туди, нам було що висунути одне одному в якості звинувачень, скільки разів мене виставляли з цього залу охоронці, одного разу мене ледь не прибили тут за те, що я нібито кинув у переповпений зал запалену петарду, і хоч скільки я не говорив, що це не я, мене все одно ледь не прибили; скільки разів мене скидали зі сцени разом із музикантами, за яких я встигав схопитись, одним словом — якщо я й міг десь знайти порозуміння, то саме тут. Я зайшов усередину — перший поверх займав салон меблів, крім цього був кабак, ще якісь салони й магазини, збоку знаходився занюханий секондгенд. Гашишом більше не пахло, залишився лише запах туалету, дух совкової параші, який не зник звідси разом із рокнролом, в'ївся у стіни, в'ївся в секондгенд. Я розвернувся і поїхав назад.

Подібна історія трапилась і з палацом піонерів. На початку 90х тут репетирували друзі нашого спільного знайомого Німця. Німець тусувався відразу по кількох фронтах, поєднуючи на своєму життєвому шляху такі, здавалося б, несумісні речі, як пангерманізм (ну, це можна було списати хоча б на його поганяло) і українське народне поганство (а ось це вже ні на що списати не можна було, молодість, молодість, дорогі брати і сестри, що тут скажеш), і його друзі з палацу піонерів якимось дивним чином теж намагались у своїй творчості ці речі поєднати. Німець про них багато й захоплено розповідав, проте знайомити боявся, він мав гіркий досвід і чітко знав собі таку річ — якщо не хочеш втратити друга, ні з ким його не знайом. 3 бабами в нього була та сама ситуація, себто ситуація в нього була, а баб якраз не дуже.

Я добре запам'ятав із тих часів його захоплені розповіді про палац піонерів, як про таку собі гавань, до якої спливаються натомлені життєвими бурями українські народні погани, де на них завжди чекає тепла родинна зустріч — спирт в залізних кружках, на вибір різна фармацевтика, драп, тьолки і міньєт у жіночому туалеті, ну, як зазвичай і водиться серед поган, я підозрював, що десь воно не все так, як він розповідає, але що мені було до того — в якийсь момент нам довелось разом із Німцем переживати безкінечну затяжну осінь, ми спали в партійному офісі однієї правої партії, в колишній душовій кімнаті, місця там було саме стільки, аби двоє брудних тінейджерів, не скидаючи, ясна річ, одягу, могли розміститись спина до спини, лікоть до ліктя — на пакунках із фашистською літературою, поклавши в голови власні светри, викинувши в коридор власні черевики, тому що, по-перше, не було місця, а подруге — повітря, ми спали в душовій кімнаті, з вирваними зі стіни кранами, з сірими кахляними стінами, гріючи своїми тілами вогкі пачки газет, з надрукованими в них героями вермахту. Герої були холодними, фашизм не сподобався мені відразу.

Палац піонерів знаходився зовсім поруч, як жорстоке заперечення усіх наших дитячих наївних уявлень про світ — саме тоді, саме тієї осені я почав нарешті розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин на мене не чекає, немає жодної гавані, будь я хоч тричі поганином, будь я героєм вермахту, ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует, мені просто немає куди йти, єдине, що я направду можу вчинити — це лишитись, лишитись раз і назавжди там, де я є, там, де мені було так погано, там, урешті, де я вижив, не давши собі здохнути на жорстоких, вогких і чорних від фарби пачках із газетами, котрі пахли нічними страхами і типографським свинцем.