Краєвид, у якому я живу довший час, так чи інакше відкладається на моїй сітчатці, я розумію, що бачу світ з урахуванням виступів і западин всієї цієї державної промисловості, саме по них визначаючи для себе перспективу в забудові населених пунктів, що трапляються на шляху. Інтимність цих химерних споруд довкола мене, ревниве, емоційне ставлення до нумерації на під'їздах чи до старих, вже нечинних вивісок — жовтим на чорному тлі — на прохідних, насправді не мають стосунку до географічної чи топографічної прив'язаності. Це, скоріше, прив'язаність до самого себе, залежність від себе, від власного досвіду, котрий не відпускає ні на крок, при^ мушуючи знову і знову повертатись на місця, в яких мені було невимовно добре чи невимовно погано. Лише на перший погляд здається, що все залежить від спогадів, від асоціацій і рефлексій, чорта з два — жодних асоціацій у мене не викликають ці страшні числа на стінах будинків, жодних рефлексій. Просто так сталось, що саме тут, на цих вулицях і площах, мені пощастило провести останні п'ятнадцять років свого життя, саме під арками всієї цієї державної промисловості я йшов о п'ятій ранку теплої червневої неділі, коли в цілому місті не спав я один, і саме тому, що я це пам'ятаю, я буду знову і знову повертатись на це місце, просто так — без жодної мети, без жодного задоволення. Хоча, можливо, саме це і є асоціації.
Повертаючись у свою чергу до подій минулої осені, я пам'ятаю одну чудесну засніжену ніч, яка для нас тільки починалась, попереду було кілька годин в оточенні міліції і п'яних звечора мудозвонів, себто наших політичних опонентів, назовімо їх так. Ми з товаришом Гелікоптером саме пробили траву і пішли курити за пам'ятник іллічу. У вечірньому Харкові саме тут і потрібно займатись такими речами, ми стояли в зимових сутінках, з неба сипався/святковий сніг, щойно оголосили про перемогу наших політичних, назовімо їх так, опонентів, але кого це насправді обходило, це лише збоку все аиглядало таким чином, що нібито ведеться боротьба політичних програм і стратегій, насправді ж навколо нас там товклася така купа відбитої прикольної публіки, яка просто прогорала крізь шкіру власним драйвом і адреналіном, що нам було реально насрати па рішення будь-якого цвк. найменше, що для нас вежило тієї миті, так це якесь там цвк, перед нами стояв держпром, червоний напіврозвалений держпром, за нами під святковим снігом стояв ілліч, нас, разом із нашим драпом, охороняли десятки зденервованих міліціонерів, про які рішення якого цвк взагалі можна було говорити?
Я дуже люблю ці будинки, їхній стилістичний різнобій, пустки між ними, такий краєвид легко вгадується і важко забувається, мені, наприклад, цілком зрозумілі дії старого фюрера, який сюди прилітав — якби у мене був літак, я б теж прилетів до якого-небудь такого східного прифронтового міста, сів би посеред центральної площі, зістрибнув би на землю, розім'яв би ноги, поспілкувався з місцевим населенням, там, запитав би про побутові проблеми, про побажання, про що іще може говорити старий божевільний фюрер із місцевим населенням, подякував би за гостинність, врештірешт, узяв би хлібсіль і знову здійнявся в небо над сірими непереможеними кварталами цього міста, розйобаного напередодні моєю армією.
Ліворуч темнів університет, лише на горішніх певерхах світилось кілька вікон, очевидно, на якихось кафедрах, заняття давно закінчились, за кілька годин студенти підуть на першу пару, можна постояти і дочекатись їх, загалом якщо довго стояти тут, на цьому місці, можна дочекатись чого завгодно, особливо в такому стані. Територія прострілювалась і просвічувалась свіжим снігом. Зима обіцяла бути довгою і виснажливою, як будь-яка зима. Життя обіцяло бути так само довгим і захоплюючим. Душі померлих наркомів дивились на нас із чорних харківських небес, сніг заважав їм роздивитись наші обличчя. Ображений ілліч повернувся до нас спиною.
4. Провітрені аудиторії.
Всю зиму 2002-го року Віденський університет страйкував. Щось їм не додали з міністерства освіти, і продвинуті студентські страйкоми вивели з аудиторій радісну повсталу масу. Я так і не зрозумів, про що там ішлося, здається, про зменшення пільг, про скорочення навчальних фондів, якісь чергові вияви побутового фашизму, одним словом. У нас на подібні речі ніхто не звертає уваги, наш студент лінивий і скептично налаштований, їхній — довірливий і соціально зайобаний. Мені не надто вірилось, що питання скорочення навчальних фондів може зібрати кількатисячний мітинг, я бачив різні мітинги, я бачив, як важко вони збирались і як легко розсотувались. Але виявилось — можна. Університет у ті дні нагадував вокзал у прифронтовій смузі, де-небудь на прикордонній території поміж Україною і Угорщиною, або Угорщиною і Хорватією, коридори були заповнені п'яними анархістами, обкуреними лесбійками, циганками на теплому вранішньому кумарі, голомозими викладачами, котрі перейшли на бік повсталого народу, албанськими прибиральницями, котрі намагалисьдати усьому цьому лад, і просто випадковими лібералами,котрим традиційно нічого робити. Навчатись ніхто не хотів. Натовпи снували коридорами, сиділи в кав'ярнях, пили каву з автоматів, курили гаш в телефонних кабінках, ділились піцою з поліцейськими і співали революційних пісень. Навіть не знаю, чи їм вдалось відстояти свої права, очевидно, все ж таки вдалось, бо на якусь мить університет заспокоївся і студенти повернулись до аудиторій. Але всього лише на якусь мить — почалася американська окупація Афганістану і вони знову вийшли на вулиці. Аудиторіями гуляв свіжий весняний протяг.
Університет є для цього ідеальним місцем. Кращого місця просто не знайдеш, з огляду на адміністративну схему і почуття студентського братства, саме тут і має відбуватись найбільш героїчна й відчайдушна боротьба за виживання. Я часто думаю про це, дивлячись на Харківський університет. Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто — що вони думають. Адже вони щось думають, не може ж бути, щоби вони там покірно конспектували п'ять років різну лажу про квантову механіку, згадуючи потім із любов'ю все життя теплі й затишні аудиторії, в яких вони п'ять років пережовували тягучу, помірно дозовану жуйку вищої освіти. Чому вони завжди мовчать? їх же там десять тисяч. Десять тисяч! Десять тисяч — це районний центр, десять тисяч — це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м'ясо, виґаняти себе на мітинги і концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя.
Їх цьому ніхто не вчив, я розумію, але, зрештою, чому тут уч:ити? Річ нескладна: одного разу ректор виписує черговий драконячий указ, наприклад, указ про підвищення цін на харчування в університетській їдальні, або, скажімо, вводить талони на макарони, коротше, щось жахливе й антигуманне, він і робить це, власне, не з причин якихось особистих моральних недоліків, скоріше по інерції, одним словом президент нагинає міністра, міністр нагинає ректора, ректор вводить талони на макарони, так і зароджується диктатура. Зранку студенти приходять до їдальні і несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості — їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити і завдяки якій вони взагалі весь цей час тримались, виявляється, тепер за талонами! I тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить — послухайте, друзі! друзі, говорить він, послухайте, послухайте уважно — ви чуєте що-небудь? ні? правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки і навіть не заперечуємо, навіть не обурюємось, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо і навіть не заперечуємо, коли нас використовують як, гарматне м'ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, в той час коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою! I ось тут, після слів про квантову механіку, всіх прориває. Всі починають кричати і вимагати справедливості, для початку актив, бойова група, так би мовити, повністю захоплює їдальню, на крики прибігає охорона, але туттаки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (в нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам'ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину.
