88-й. Пивзавод.

Мій друг Джохар сидить на автовокзалі і тримає в руках поліетиленовий кульочок з пивом. В кульочок влазить літр. Перший літр він уже випив, прямо тут, на вокзалі, а другий вирішив узяти з собою, в дорогу. їхати йому потрібно 20 кілометрів у бік безкінечних колгоспних ланів, у невеличке містечко, майже в Росії. Джохара вигнали з нашої школи і він думає, де б йому продовжити курс навчання й самопізнання. Тут він лишатись не хоче, тут він на всіх ображений, зокрема на нас, його друзів і однокласників, хтось порадив йому цей варіант із Росією, сказав, що там нормальна середня школа і що там він зможе хоч негрів у параші вішати, ніхто йому нічого не скаже. Джохар погодився. Сьогодні в нього мала бути співбесіда, за кілька днів починався навчальний рік.

Я бачу його ще здалеку, думаю, шо за мудак сидить із пивом, невже Джохар, думаю я, підходячи, ми з ним не бачились ще з квітня, коли його, власне, й вигнали, він теж мене помічає і насторожено вітається.

Що робиш? питаю, нічого, каже він, пиво п'ю. Десь їдеш? не відстаю я, та ні, каже він, просто — пиво п'ю. Будеш? питає він мене простягає кульочок. Мені потрібно взуття в школу купити, кажу. Ну, потім купиш, каже Джохар, вип'єш і купиш — він обережно прокушує знизу кульочок, притримує його обома руками і дає мені. Я починаю пити, відриваюсь на мить, переводжу дихання і знозу прикладаюсь. Ми з ним швидко випиваємо його літр, давай ще, каже він, а автобус? питаюсь, який автобус? удавано насторожується Джохар, ладно, кажу, давай. Ми йдемо до бочки з пивом, вистоюємо коротку ранкову чергу і наповнюємо ще один кульочок. Ми сидимо на лавочках під автовокзалом і повільно п'ємо. Сонце починає прогрівати привокзальну площу, стає жарко, пиво б'є в голову, ми лише нещодавно почали пити, знаєш що, каже Джохар, тут жарко, пішли в кафе. Яке кафе? говорю я, мені взуття купувати, не сси, перебиває мене Джохар, купиш. I ми йдемо в кафе біля стадіону, це власне й не кафе, їдальня, це вони останнім часом називають себе кафе, у них тут кооперативний рух повним ходом, ми заходимо й беремо по літру мутного пляшкового пива, з товстим шаром осаду на дні. Ти встигнеш на автобус? питаюсь я, встигну, каже Джохар, ще встигну. Я не певен, що він мене зрозумів.

Через півгодини Джохар перевертає наш стіл, в тому віці пити ми ще не вміли, пляшки котяться підлогою, але переважно б'ються, з коридора вибігає якийсь кооператор, і хапає Джохара, котрий до нього ближче, але той ухиляється і валить кооператора на підлогу, просто на бите скло, кооператор кричить, ми з Джохаром вибігаємо з кафе, сонце заливає вулицю, до осені ще так далеко, і я кидаюсь бігти ліворуч, a Джохар — праворуч. Я перебігаю через вулицю, застрибую в парк, пробігаю до відеосалона, плачу рубль і сідаю на вільне місце. Показують фільм із Брюсом Лі.

У мого старого був дивовижний термос — місткий, покритий різними блискучими штуками, з кришкою на гумовій прокладці, в таких термосах потрібно тримати суп або чай. Але мій старий возив у ньому пиво, він його завжди купував, коли кудись їхав, і, пересвідчившись, що ніде немає даішників, зупинявся і пив, отримуючи від цього, як я міг зрозуміти, очевидне задоволення. В житті дорослих мені найбільш подобались їхні речі, сказати щось про стосунки чи відносини, про механізм цих стосунків і відносин я ще не міг, я собі погано уявляв причиннєвонаслідкову складову реальності, переважно я сприймав її на предметному рівні, на рівні недосяжних і невимовних речей і предметів, які наповнювали їхнє життя. Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в моєму дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було нецікаво, я їх ігнорував у свої вісімдев'ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній і моя увага повністю зосереджувалась на розкладних ножах, на викидухах, переданих із зони і прикрашених скляними трояндами, впаяними в руків'я, на шкіряних гаманцях, набитих купюрами, — в моїх вісімдесятих про фоші взагалі не йшлося, якимось чином грошей вистачало всім, на важких металевих карбованцях, котрі обтяжували кишені, на ручках і портсигарах, на ліхтариках врештірешт, це дивно, але зараз, коли я трішки молодший за свого батька в ті роки, я думаю, ну, о'кей, ось я виріс, ось я теж можу купувати собі пиво і мати доступ до всіх тих^речей, про які мріяв у своєму дитинстві, і що — виязилось, що це була ілюзія, виявилось, що речі, життя без котрих у семирічному віці мені неуявлялось, у ЗОроків мені зовсім не потрібні, справді — я і тепер нг маю розкладного ножа, у мене був колись швейцарський офіцерський, але я подарував його племіннику, я вже не говорю про викидухи, враховуючи мої стосунки з міліцією, я не маю гаманця, в мене був колись, але я подарував його письменнику Кокотюсі, монети я віддаю синові, ручкою я не користуюсь — не можу потім розібрати свій почерк, портсигар — ну, ви самі все розумієте, навіть ліхтарика в мене немає, навіть поганого ліхтарика! Життя з його спокусами виявилось фікцією, предметний світ виявився оманливим, а його принади — відносними. 3 куди більшим захопленням я згадую тепер не речі, котрі мене оточували, а людей, котрим ці речі належали, з моєї теперішньої перспективи вони мені видаються значно вартіснішими, а їхні вчинки — безумнішими.

Ось і пиво, я пам'ятаю, як ці чоловіки вивозили з пивзаводу, де в них були якісь свої зачіпки, цілі мішки пива, саме так — не відра, не бочки, а мішки, те, що нам із Джохаром пізніше наливалось до нещасного й 'немісткого кульочка, нашими батьками відмірялось великими двадцятилітровими мішками, двадцять літрів нефільтрованого пива! я й тепер переводжу подих, ця фактурність побуту ранніх вісімдесятих, вітальний овердоз тих тридцятисорокарічних чоловіків, які потім, всього через кілька років, поламаються разом із совком, мене й дотепер дивує й заворожує; вони носили на спинах коров'ячі туші, вони діставали десь ящики з горілкою і портвейном, коли потрібно було витягти з багна машину, вони робили це руками, в їхніх руках була сила, в їхньому житті була послідовність, в їхній запеклості було виправдання, вони могли навчити любові до життя, вони могли показати, як вони це життя люблять, хоча навряд чи могли пояснити за що.

Я розумію, ясна річ, всю дитячість подібних узагальнень, але мені подобається дивитись на своє минуле саме так — широкорозплющеними від захоплення очима, очима, вологими від різкого яскравого сонця, котре засліплює цих чоловіків у їхній переможній боротьбі за виживання, потім все зміниться, звичайно, вони дуже швидко постаріють, вже не буде мішків із пивом, не буде крові на руках, сонця на долонях, все зміниться, все зміниться в гірший бік, так буває — там, де тобі було добре й затишно, когось наступного просто роздавить випадковою балкою, яка колись та мала впасти, і головне, що ніхто не знає — коли.

Пару років тому я йшов трасою, приїхав додому, повз мене промчав дикий чувак на мопеді, раптом він зупинився, розвернувся і під'їхав до мене. Це був, ясна річ, Джохар. Він мав гусарські вуса і був п'яний. До керма його мопеду було прив'язано торбинку, звідти стриміла шийка пляшки. Ти? запитав він. Ну, сказав я. Додому? Додому. Як справи? спитався він. Нормально, відповів я, а в тебе як? Я тепер фермер, сказав він. Фермер? Ага, фермер. Ну і як? Та як, мовив він, подумавши, погано — член торчком (він так і сказав — торчком), а здоров'я немає. Я подумав, що! для фермера це, мабуть, не дуже добре. Пам'ятаєш, як ми з тобою кооператора завалили? спитгвся я. Hi, відповів він, не пам'ятаю. Будеш пити? він дістав пляшку. Hi, сказав я, не буду. Він випив сам, йому не пішло, але він не здавався. Заходь в гості якнебудьь, заговорив він, запхавшитаки в себе свою водку. Краще ти заходь, відповів я. Подаруй мені свою шапку, сказав він. Іди в жопу, відповів я. Ми знову розійшлись друзями.

89-й. Гуртожиток.