82-й. Агіт-пункт.
Мені вісім років. Я починаю цікавитись життям дорослих. Воно жахає мене своєю відвертістю — дорослі живуть відкрито й легковажно, вони почуваються впевнено в одному зі мною просторі, контролюють його, вони знають, на яку кнопку потрібно тиснути, аби відчинились таємні бокові двері, за котрими знаходяться двигуни й прожектори, дорослі регулюють освітлення й зміну декорацій, їхні стосунки між собою наповнені незрозумілою мені пристрастю й жагою, вони вміють посправжньому любити й ненавидіти одне одного, чим вони, зрештою, і займаються. Мене це захоплює.
Я не хочу бути дорослим — я боюсь втратити свою дистанційованість від їхнього життя, я боюсь, що, потрапивши до нього, втрачу здатність відчувати, наскільки фантастичними є запропоновані мені умови контракту. Більше того, в своєму теперішньому — восьмирічному — соціальному статусі я користуюсь небаченими пільгами й перевагами: дорослі не завважують з мого боку жодної загрози і тому легко підпускають до себе, дають мені можливість зблизька й безборонно розглядати всі непримітні деталі їхнього шоденного побуту, ритись у шафах із білизною, у письмових столах із неякісними радянськими презервативами, у шухлядах із любовним листуванням, у багажниках автомобілів із трупами і демонами; вони навіть не здогадуються, що я тримаю їх на прицілі, що я вже завів на кожного з них персональну справу і відвів кожному з них одиночну камеру в своїй дитячій пам'яті, і що вийти колинебудь із цієї камери, із цієї в'язниці, із моєї пам'яті їм просто не світить — моя пам'ять чіпка й витривала, як дикий виноград на стіні дому, вона не потребує жодного догляду з мого боку, вона харчується власними соками, перетруюючи жирні соковиті шматки минулого — мого минулого, чужого минулого, спільного минулого.
Моя пам'ять кровоточить, обрізавшись об гострі краї реальності, на ній лишаються знаки й зарубки, завдяки яким я завжди зможу пригадати цей дивний, повільний але неспинний рух вперед, рух вгору, по стіні будинку, чіпляючись за виступи й цеглу, за антени й віконниці — рухатись вгору, зазираючи у вікна і знаходячись разом з тим на безпечній відстані; моя пам'ять — одностороння, ніхто не помічає коло себе її присутності, ніхто не бачить, як вона обплітає стіну його будинку, пускаючи гостре й надійне ко ріння в западини й тріщини між цеглинами.
He треба було ігнорувати мене, не треба було так зневажливо ставитись до моєї присутності, разом зі мною завжди була присутня моя пам'ять, вона, слід завважити, розвивалась куди швидше й динамічніше, аніж, скажімо, моя сексуальність чи мій патріотизм. Частково вона їх замінювала — і мою сексуальність, і мій патріотизм; великою мірою знання про речі таємні, солодкі й заборонені довгий час сприймалось мною як статевий потяг, мені й тепер більше подобається секс у квамперфекті, аніж у футурумі. Я мав би народитись фетишистом, я ним і народився, просто ніхто мені про це не сказав, а сам я про це дізнався надто пізно — коли вже щось міняти було просто в лом. Те саме і з патріотизмом — коли мені говорять про любов до батьківщини, я, як правило, погоджуюсь, пригадуючи кожного разу якийсь окремий, конкретний випадок любові. 3 такої пам'яті вибратись дуже важко, я надто ретельно й регулярно роблю її інвентаризацію й капітальний ремонт, я боюсь утратити навіть найменші надбання, вирвані мною з боями і втратами в моєму постійному патрулюванні невідомого мені на той час дорослого життя. Просто не треба було мене ігнорувати.
Те, що ними сприймається звично й буденно, за відсутності переваг і пільг, котрими наділений я у свої вісім років, мною розуміється як откровення, як річ небачена, я переживаю справжній больовий шок, ось уже тридцять років я переживаю шок від найменшого контакту з дійсністю, вона мене просто вбиває своєю внутрішньою будовою, своєю структурою, котру неможливо відтворити штучно, просто так, без залучення речей сакральних, таких як любов, ревнощі, транквілізатори, контрацептиви.
Шок швидко минається, натомістьлишається ще одна зарубка на вені, ще один поріз, котрий я розглядаю через двадцять років, реставруючи для себе найменші деталі й обставини, так і не наблизившись за двадцять років до розуміння захоплюючої простоти цього сюжету.
Одного разу вони зустрічаються, цілком випадково, скажімо, біля агітпункту — в квітні мають відбутись вибори, їх примусили прийти на агітпункт за якоюсь інформацією, від них вимагають участі в суспільному житті, їм це, наскільки можна помітити, не подобається. На них смішний і претензійний одяг вісімдесятих — на ньому синя куртка, на ній легке пальто, весна холодна, але вона не зважає, вона вперше після зими одягла це пальто і старанно не реагує на холод. Він має проблеми з навчанням. кілька разів проходив свідком у справах, пов'язаних із дрібним хуліганством і порушенням громадського спокою; вона, як і належиться в подібних випадках, проблем із навчанням, та і взагалі проблем, не має, тож не дивно, що зустрівшись біля агітпункту, вони звертають одне на одного увагу.
Вона йому подобається, вона подобається його друзям, хоч його друзям, зазвичай, ніхто не подобається, але тут вони раптом говорять — вона нормальна, нормальна тьолка, давай, піди до неї, чого ти боїшся? Він сам не знає, чого він боїться, просто боїться, тому нервує і поводиться як даун, ну, але це ми опускаємо. Вона не знає, чи подобається він їй, у нього купа проблем, у нього дурацька куртка і рік умовно, він не подобається її батькам, він не подобається її подругам, котрі справедливо вважають його дауном. Вони зустрічаються ще раз у день виборів, над агітпунктом б'ються на вітрі прапори, в буфеті продають кремсоду, він пробує не помітити її, вона ж несподівано для себе починає з ним про щось розмовляти. Після цього вона йде додому і слухає якісь, як їй здається, кльові записи, ну, скажімо, вона слухає поліс, або аббу, хай краще аббу, так — після цього вона сидить вдома в теплому светрі й слухає аббу, а його перестріває на вулиці патруль і з метою профілактики дає йому по голові. В їхніх стосунках можна помітити відвертий прогрес.
Згідно із законами жанру далі настає пауза. Тут у його житті мала б з'явитись інша жінка — з меншими претензіями і більшим досвідом. Але вона не з'являється, в таких випадках чистоти жанру дотриматись важко, краще вже триматись достовірності, як вона мені тепер бачиться. Його друзі кажуть йому — добре, кажуть вони, ми знали, що ти даун, ти нас у цьому ще раз переконав, молодець, пішли бити вікна на кварталі, і він іде з ними. Але тут виникає несподіваний сюжетний хід — її молодший брат, який за всім цим мовчки спостерігає, в якийсь момент починає розуміти, що іще трішки і вони все зіпсують, ці двоє, вони вже обидвоє ведуть себе як дауни, так не годиться. I ось він підходить до нього і говорить — ти що, ти хіба не розумієш, що ти втрачаєш? Навіть якщо ви завтра розбіжитесь, каже він, навіть якщо ви потім вітатись не будете, навіть якщо ви повбиваєте одне одного — ти просто мусиш до неї піти, ти що — не розумієш цього? Спочатку він хоче брата придушити, потім він зізнається сам собі, ну, заодно і братові, що насправді так — він хоче ії, вона йому подобається, і друзям його теж подобається (в цьому місці брат перебиває його, говорить, що друзі тут ні до чого), і що взагалі він лише про неї і думає. Ну, так давай, говорить йому брат, батьків саме немає, батьки саме в Празі, де? перепитує він, в Празі говорить брат, в Чехословакії, знаєш таку країну? знаю, каже він, ну, то давай — іди до неї, іди, я дам тобі гандон. Він бере і справді йде до неї. Вона його, звісно, не чекає, але, знаєте, тут стається така річ — він залишається у неї до ранку і вона його не виганяє. He виганяє вона його і наступного дня, лише надвечір просить дати їй трішки відпочити, проводжає до зупинки, довго стоїть і не відпускае його. Після цього вони розходяться по домах, падають навзнак, кожен у своє ліжко і, засинаючи, дивляться на небо. Небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на них.
