– У неї, мабуть, красиві очі?
– Очі як море – і я потонув у них, як у морі. Повір, море Архіпелагу[86] не таке синє. Через хвилину прибіг синок Плавтія й почав щось запитувати. Але я не розумів, чого йому треба.
– О Афіно! – вигукнув Петроній. – Зніми в цього юнака пов'язку з очей, якою його нагородив Ерос, а то він розіб'є собі голову об колони храму Венери. – І, знову звертаючись до Вініція, продовжував: – О ти, весняний бутоне на древі життя, ти, перший зелений пагоне винограду! Та ти мусив наказати нести себе не до Плавтіїв, а в дім Гелотія, де розміщено школу для хлопчаків, які не знають життя.
– Чого ти з мене смієшся?
– А що вона креслила на піску? Чи не ім'я Амура, чи не серце, пронизане стрілою, або щось інше, з чого ти міг би зрозуміти, що сатири вже нашіптували цій німфі на вухо якісь таємниці життя? Як можна було не подивитися на ці знаки!
– Я надів тогу раніше, ніж ти думаєш, – сказав Вініцій. – Поки не прибіг маленький Авл, я уважно розглядав ці знаки. Адже знаю, що і в Греції і в Римі дівчата нерідко креслять на піску признання, котрі відмовляються вимовити їхні вуста. Але вгадай, що вона зобразила?
– Коли щось інше, я, мабуть, що не вгадаю.
– Рибу.
– Як ти сказав?
– Говорю, рибу. Чи мусило б це означати, що в її жилах тече така сама холодна кров, – не знаю! Але ти, хто назвав мене весняним бутоном на древі життя, – ти, сподіваюся, ліпше зможеш витлумачити цей знак?
– Любий мій! Про ці речі запитуй Плінія. Ото вже він розуміється на рибах. Якби живий іще був старий Апіцій, той, можливо, теж зміг би тобі що-небудь сказати – за своє життя він з'їв більше риб, ніж їх може вмістити Неаполітанська затока.
Але на цьому бесіда перервалась – їх тепер несли людними вулицями, й гамір натовпу заважав розмовляти. З Аполлонової вулиці вони повернули на Римський Форум, де погожої днини перед заходом сонця юрмився гулящий люд, аби потинятися між колонами, розповісти й послухати новини, полупати очима на ноші з відомими особами, відвідати міняльні ятки, книгарні, крамнички ювелірні, з шовковим товаром, бронзовими виробами та всілякі інші, котрих була сила-силенна в будинках, які оточували частину Форуму напроти Капітолію. Половина Форуму, біля самісіньких схилів Капітолійського пагорба, вже була занурена в тінь, тоді як колони храмів, розташованих вище, золотіли в призахідному промінні на блакитному небі. Колони ж, які стояли внизу, відкидали довгі тіні на мармурові плити, й так багато було цих колон, що погляд губився, мов у лісі. Здавалося, всім цим колонам тут тісно – вони тяглися хто вище, розбігалися праворуч і ліворуч, видиралися вгору схилами, тулилися до фортечного муру або одна до одної, схожі на стовбури дерев, – одні вищі, інші нижчі, товсті й тонкі, золотаві й білі, то розквітаючи під архітравами квітками аканта[87], то увінчані іонічними закрученими рогами, то завершуючись простим доричним квадратом. Над цим лісом блищали різнобарвні тригліфи[88], з тимпанів[89] випиналися скульптурні постаті богів, крилаті позолочені квадриги, здавалося, от-от злетять із високих дахів у повітря, у блакитне небо, що мирно огортало це місто незліченних храмів. Посеред Форуму та по його окружності рухався людський потік: натовпи людей проходили під арками храму Юлія Цезаря, інші сиділи на сходах храму Кастора та Поллукса[90] або снували навколо невеликого святилища Вести[91], нагадуючи на тлі всього цього нагромадження мармуру рої різнобарвних метеликів або жуків. Гігантськими сходами, що вели від храму, присвяченого «Jovi Optimo Maximo»[92], спускалися згори все нові людські хвилі: біля ростральної трибуни слухали випадкових ораторів, голосно кричали торговці фруктами, вином або водою, змішаною із соком смокв; тут були й дурисвіти, що вихваляли чудодійне зілля, і провісники майбутнього, й угадувальники закопаних скарбів, і відгадувачі снів. Подекуди серед гамору й вигуків чулися звуки систра[93], єгипетської самбуки[94] або грецьких флейт. Люди хворі, благочестиві або чимось заклопотані несли до храмів свої жертви. На кам'яних плитах збиралися, жадібно дзьобаючи жертовне зерно, зграйки голубів, які нагадували рухливі строкаті й темні плями; вони то раптом із гучним шумом крил здіймалися в повітря, то знов опускалися на не зайняті людьми місця. Час від часу натовп розступався, даючи дорогу ношам, із яких виглядали пещені жіночі обличчя або обличчя сенаторів і вершників із застиглим на них виразом байдужості й пересиченості. Різномовний натовп голосно повторював їхні імена, додаючи уїдливі або хвалебні прізвиська. Між безладними гуртами подекуди проходили карбованим військовим кроком загони солдатів або стражників, які спостерігали за порядком на вулицях. Грецьку мову було чути довкола так само часто, як і латинську.
Вініцій, що давно не бував у місті, дивився з деякою цікавістю на це скупчення людей і на Римський Форум, який панував над світом і разом з тим був настільки затоплений його хвилями, що Петроній, угадавши думку свого супутника, назвав Форум «гніздом квіритів – без квіритів[95]». І дійсно, місцеве населення тонуло в натовпі, що складався з представників усіх рас і народів. Тут можна було побачити ефіопів і рослих, світловолосих людей з далекої півночі, бриттів, галлів і германців, косооких серів[96], людей з берегів Євфрату й людей з берегів Інду, чиї бороди пофарбовані в цеглястий колір, сирійців із берегів Оронту[97] з чорними, млосними очима, юдеїв із впалими грудьми, єгиптян з незмінною байдужою посмішкою на обличчі, нумідійців і африканців, греків з Еллади, котрі нарівні з римлянами хазяйнували в місті, але хазяйнували завдяки знанням, мистецтву, розуму та шахрайству, греків із островів і з Малої Азії, з Єгипту, з Італії, з Нарбоннської Галлії[98]. В натовпі рабів із продірявленими вухами чимало було й вільних гулящих городян, котрих імператор розважав, годував і навіть одягав; були тут і прийшлі вільні люди, знаджені у величезне місто легким життям і можливістю розбагатіти; раз у раз потрапляли на очі рознощики дрібного товару, жерці Серапіса[99] з пальмовими гілками в руках, і жерці Ісіди[100], на вівтар якої приносилося більше жертв, ніж у храм Юпітера Капітолійського, і жерці Кбели[101] із золотавим колоссям рису в руках, і мандрівні жерці, і східні танцівниці в яскравих митрах, і продавці амулетів, і заклинателі змій, і халдейські маги, і, насамкінець, сила-силенна людей без будь-якого заняття, котрі щотижня приходили до зерносховищ на березі Тибру по свою частку зерна, билися за лотерейні таблички в цирках, проводили ночі за Тибром у будинках, які часто розвалювались, а теплі, сонячні дні – у критих портиках, у брудних харчевнях Субури[102], на Мульвійовому мосту або біля особняків багачів, де час від часу їм викидали недоїдки зі столу рабів.
Петронія натовп добре знав. До слуху Вініція раз у раз долітало: «Ніс est!» – «Це він!» Петронія любили за щедрість, але популярність його особливо зросла відтоді, як дізналися, що він висловився перед імператором проти смертного вироку всій фамілії, тобто всім, незважаючи на стать і вік, рабам префекта Педанія Секунда, за те, що один із них у пориві відчаю вбив цього недолюдка. Петроній, щоправда, запевняв, що його ця справа мало хвилює і що говорив він з імператором лише як приватна особа, як «арбітр елегантності», чиє естетичне почуття ображала така варварська бойня, що личила хіба що яким-небудь скіфам, але не римлянам. І все-таки народ, обурений цією різаниною, ставився відтоді до Петронія з любов'ю.
