– Ти вгадав, – мовив Вініцій. – Стріли парфян мене не зачепили, зате поранила мене стріла Амура… й зовсім несподівано, за декілька стадій[43] од воріт міста.

– Присягаюся білими колінами Харит[44]! Ти розкажеш мені про це на дозвіллі, – сказав Петроній.

– Я саме прийшов запитати в тебе поради, – заперечив Марк.

Але в цю мить з'явились епілятори й заходилися біля Петронія, а Марк, скинувши туніку, ввійшов до басейну з теплою водою – Петроній запропонував йому скупатись.

– Ах, я й запитувати не буду, чи тішишся ти взаємним коханням, – сказав Петроній, дивлячись на юне, ніби вирізьблене з мармуру тіло Вініція. – Бачив би тебе Лісіпп[45], ти був би тепер окрасою воріт Палатинського палацу[46] в образі статуї юного Геркулеса.

Молодик задоволено посміхнувся й почав пірнати в басейні, сильно випліскуючи теплу воду на мозаїку із зображенням Гери, що просить Сон приспати Зевса[47]. Петроній дивився на нього очима художника.

Та коли Марк вийшов із басейну й оддав себе в розпорядження епіляторів, увійшов лектор із футляром, який висів у нього на животі. Із футляра стирчали сувої папірусу.

– Хочеш послухати? – запитав Петроній.

– Якщо твір твій, то із задоволенням! – відповів Вініцій. – А якщо не твій, ліпше поговоримо. Поети ловлять тепер слухачів на кожному розі.

– Ще б пак! Біля кожної базиліки, біля терм, бібліотеки чи книгарні не можна пройти, щоб не зустріти поета, котрий жестикулює, як мавпа. Агриппа[48], коли приїхав сюди зі Сходу, помилково вважав їх за одержимих. Але такі нині часи. Імператор пише вірші, й усі наслідують його. Не дозволяється лише писати вірші ліпше за імператора, і з цієї причини я трохи побоююся за Лукана… Я ж бо пишу прозою – щоправда, не жаліючи ні самого себе, ні інших. А лектор збирався нам читати «Заповіт» бідолахи Фабриція Веєнтона.[49]

– Чому бідолахи?

– Тому що йому наказали зіграти роль Одіссея й не повертатися до домашнього вогнища без нового розпорядження. Ця «одіссея» виявиться для нього куди менш тяжкою, ніж колись для самого Одіссея, позаяк його дружина не Пенелопа. Словом, я не мусив би тобі говорити, що вчинили безглуздо. Та в нас тут ні про що особливо не замислюються. Книжчина доволі паскудна й нудна, її почали із захопленням читати лише тоді, коли автора вигнали. Тепер же навколо тільки й чути: «Скандал! Скандал!» Можливо, Веєнтон дещо вигадав, але я ж бо знаю місто, знаю наших отців-сенаторів і наших жінок та запевняю тебе, що всі його вигадки тьмяніють перед дійсністю. Ну, ясна річ, кожен в цій книзі щось шукає – себе з острахом, інших із задоволенням. У книгарні Авіруна сотня переписувачів копіюють її під диктовку – успіх забезпечено.

– Твої справи там не описано?

– Є й вони, але тут автор сплохував – насправді я й гірший, і не такий примітивний, яким він мене зобразив. Бачиш, ми тут давно втратили відчуття того, що пристойно і що непристойно; мені самому вже здається, що тут нема різниці, хоча Сенека, Музоній[50] і Тразея вдають, буцім її бачать. Мені на це наплювати! Присягаюся Геркулесом, я говорю, що думаю! Та я все-таки переважаю їх де в чому, я знаю, що потворно і що прекрасно, а цього, приміром, наш міднобородий поет, візник, співак, танцюрист і актор не розуміє.

– Одначе мені жаль Фабриція! Він добрий товариш.

– Його занапастило власне кохання. Всі це підозрювали, ніхто не знав достеменно, та він сам не міг стриматись і по секрету розбовкував усім. Історію з Руфином чув?

– Ні.

– Тоді перейдімо до фригідарію[51], охолонемо трохи, і я тобі все розповім.

Вони перейшли до фригідарію, посеред якого бив фонтан рожевуватої води, наповнюючи все навколо ароматом фіалок. Там, усівшись у встелених шовком нішах, вони заходились насолоджуватися прохолодою. Декілька хвилин обидва мовчали. Вініцій замислено дивився на бронзового фавна, котрий, несучи на плечі німфу, нахилив її голову та пристрасно припадав губами до її вуст.

– Він чинить правильно, – сказав Марк. – Це ліпше, що є в житті.

– Мабуть, що так. Але ти, крім цього, ще любиш війну, яка мені не до душі – бо в шатрах нігті псуються, тріскаються та втрачають рожевий колір. Загалом, у кожного свої захоплення. Міднобородий[52] любить спів, особливо свій власний, а старий Скавр – свою коринфську вазу, котра вночі стоїть біля його ложа й котру він цілує, коли йому не спиться. Вже вицілував на її вінцях виїмки. Скажи, а віршів ти не пишеш?

– Ні, я жодного разу не написав повного гекзаметра.[53]

– І на лютні не граєш і не співаєш?

– Ні.

– А колісницею правиш?

– Колись брав участь у перегонах в Антіохії[54], та невдало.

– Тоді я за тебе спокійний. А до якої партії на іподромі ти належиш?

– До зелених.

– Тоді я цілком спокійний, тим паче що, хоча статки твої чималі, проте ти не такий багатий, як Паллант чи Сенека. У нас тепер, бач, похвально писати вірші, співати в супроводі лютні, декламувати і мчати в колісниці по цирку, та ще ліпше, а головне, безпечніше, не писати віршів, не грати, не співати й не змагатися на перегонах. А найвигідніше – вміти захоплюватися, коли все це робить Міднобородий. Ти красивий юнак – отож тобі може загрожувати хіба лише те, що в тебе закохається Поппея. Та для цього вона занадто досвідчена. Коханням вона вволю насолодилася за першими двома чоловіками, а за третім їй треба чогось іншого. Ти знаєш, цей дурень Отон і досі кохає її безтямно. Блукає там по іспанських скелях і зітхає – він так утратив колишні свої звички й так перестав стежити за собою, що на завивку волосся йому тепер вистачає трьох годин на день. Хто б міг очікувати цього від нашого Отона?

– Я його розумію, – заперечив Вініцій. – Та я на його місці діяв би інакше.

– А саме?

– Я створював би віддані мені легіони з тамтешніх горців. Ібери – хоробрі воїни.

– Вініцію, Вініцію! Мені так і хочеться сказати, що ти не був би на це здатен. І знаєш чому? Такі справи, звичайно, роблять, але про них не говорять, навіть в умовній формі. Щодо мене, я б на його місці сміявся з Поппеї, сміявся з Міднобородого і збирав би собі легіони – та не з іберів, а з іберійок. Ну, щонайбільше, писав би епіграми, котрих, зрештою, нікому б не читав, на відміну від бідолахи Руфина.

– Ти хотів розповісти його історію.

– Розповім в ункторії.[55]

Але в ункторії увагу Вініція привернули красиві рабині, що очікували там купальників. Дві з них, негритянки, подібні до чудових ебенових статуй, заходилися намащувати тіла чоловіків найтоншими аравійськими запашними оліями, інші, фригіянки, вправні у причісуванні, тримали в ніжних і гнучких, як змії, руках шліфовані сталеві дзеркала та гребені, ще дві, чарівні, як богині, дівчини – гречанки з острова Коса[56], вестипліки[57], чекали хвилини, коли треба буде мальовниче укласти зборки тог[58] на обох чоловіках.

– Присягаюся Зевсом Хмарозбирачем! – сказав Марк Вініцій. – Який у тебе квітник!

– А я більше дбаю про якість, аніж про кількість, – відповів Петроній. – Вся моя фамілія[59] в Римі становить не більше чотирьохсот людей, і я вважаю: хіба лише вискочкам треба більше прислуги.