Ситуація, як бачимо, ясна; те що ми чули з козацької сторони, знаходить потвердження і в польських джерелах, часом виразне, часом явно недоговорене. Поляки попробували спихнути побор ясиру на козацьку територію, але хан рішучо відмовився з огляду на дану Хмельницькому присягу незайманости його володінь ⁹), і тоді вони дали згоду на побираннє ясиру з Львівської землі й сусіднього Побузького Полісся-як то оповідали Виговський і Хмельницький ¹⁰). Тільки се офіціяльно затаєно перед публікою, пустивши таку версію, що мовляв Татари зріклись сього за певні дарунки ханові і його комісарам ¹¹). Договорившися з ханом і давши йому закладнів король розпустив військо і дав змогу Татарам вибрати собі ясир без перешкоди. Хан одначе, для безпеки і вигоди, хотів, видно, щоб козаки ще помогли йому в сім-так як в 1649 році, і Хмельницький не мав відваги відмовитися, щоб не прогнівати хана, тільки мовляв козаки його наказу не послухали і з ханом не пішли, а розійшлися додому. Або як сам гетьман говорив ¹²)-він таки від того виразно відмовлявся, і хан за те погнівався, і він оден час боявся карних ексцесів з боку Татар. Тому вжив усяких заходів, щоб вони не могли грабувати, чи брати в неволю тутешню людність, властиво-щоб вони як найменше могли їй пошкодити, і для того також виразно уповажив старшину й козаків, які лишилися дома, громити напастників і боронити від них людність.

Кінець кінцем до розриву не прийшло, але гетьман посилаючись на умову, заборонив Орді затримуватись де небудь на козацькій території і вислав козацький полк, щоб слідкував за Ордою і не дозволяв їй грабувати і брати місцеву людність (нижче). Чи був се наслідок того обурення, що повстало на Україні против його політики в 1649 р.? чи усвідомленнє грізних перспектив правобічного спустіння і руїни, що ставали все грізнішим memento для всеї правлящої верстви? Але в кожнім разі се факт, що в 1653 р. Хмельницький і його військо досить старанно відмежувалися від татарської облави на українську людність, санкціонованої королем і сенатом Річипосполитої.

Тому трудно погодитися з думкою Костомарова-прийнятою потім Антоновичем і Драгомановим і Кубалею, що звісна пісня-прокльон Хмельницькому за татарський полон належить до 1653 р. ¹³); я висловив уже раніш гадку, що вихідним моментом сього прокльону треба вважати татарський полон після зборівського замирення 1649 р., і далі підтримую сю гадку ¹⁴). До наведених уже вище звісток про гетьманські накази всяко остерігати і боронити людність від татарського наїздництва- майже неминучого при повороті Орди, я додам іще оповідання Виговського Стрешневу і Бредихину при прощанню 29 с. с. грудня: “Хан і Орда вернулися з польських городів, набрали полону, і тепер стоять під “черкаським” городом Животовим. Хан вертається потиху, бо Татари стали голодні і потратили коней. А гетьман вертаючи до Чигрина з-під Межибожа післав уманського сотника Івана Зарудного і з ним 500 козаків, щоб пильнувати як Орда буде вертати, аби не руйнували черкаських городів і сіл і людей не брали в полон. А з-під Літина гетьман післав до хана буківського сотника Івана Бородатого з 5 козаками: аби він в їх городах не приставав (і їх не руйнував)-а коли він черкаські городи і села буде руйнувати, гетьман йому того руйнування не подарує. Хан того сотника прислав тепер до гетьмана з-під Межибожа з такою відповіддю, що Татари з загонів ще не всі прийшли (тому хан стоїть), а як зберуться з загонів, то він стояти не буде; тільки аби гетьман прислав йому всякої поживи, бо Татари голодні й нічого не мають” (с. 135).

Примітки

¹) Жерела XII с. 249.

²) Міхал. ч. 302.

³) Міх. ч. 303.

⁴) Memoriale-копія бібл. Осоліньских л. 199.

⁵) Частина III с. 109-111; Величко, переказуючи сю звістку, робить ту зміну, що замісць впливу польської “резолюції”, поясняє татарські уступки тим, що король післав своїм комісарам 5 тис. золотих, і ті ними “наповнили руки комісарів ханських” (І с. 85-6).

⁶) Се наведена вище реляція Міхалов. ч. 302.

⁷) Пятого видання (1923) с. 386; належить мати на увазі, що в нумерації ноток тут помилка на одинку. Пишучи сі слова Кубаля ще не знав, звідомлення Стрешнева.

⁸) Się witali — себто вели дрібні потички, гарці.

⁹) Вище с. 698-9 ми бачили про се оповіданнє з козацького табору; Темберский також оповідає, що Поляки пропонували ханові взяти ясир у козаків: “в Річипосполитій нема такої території, котру можна було б підвести під се, крім тої що займають бунтівники козаки, і за згодою короля вони (комісари) можуть визначити на здобич оселі бунтівників-з винятком вірних козаків” (с. 258).

¹⁰) Іґноруючи се оповіданнє Равіта-Ґавроньский в своїм “ділі” представляє так, начеб то всі розповідання про дозвіл ханові на ясир від короля і сенаторів спираються тільки на оповіданню “пяниці Іляша”, провідника Стрешнева, “і так пяницька пльотка обозова як історичний факт війшла до історії, обвинувачуючи короля і Річпосполиту” (II с. 308). Пан Р.-Ґ. вірить, що король таки не давав дозволу і Татари брали ясир самовільно!

¹¹) Цифри 100 тис. і 40 тис., як бачимо, відповідають тим дарункам, що хан і його оба делєґати, за свідченнями Виговського і Хмельницького, одержали окрім права на ясир.

¹²) Нижче с. 717.

¹³) Костомарова Собр. Соч. IV с. 706, Антонович — Драгоманов Ист. ПЂсни II с. 116-8, Кубаля II с. 399.

¹⁴) Т. VIII ч. III с. 224.

НЕЯСНОСТИ УТВОРЕНІ ЖВАНЕЦЬКИМ ЗАМИРЕННЄМ, ПОЯСНЕННЯ ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО ПРО ЗАМИРЕННЄ, ПОБУТОВІ ПОДРОБИЦІ.

Кінець кінцем вислід кампанії лишався неясним: чи замиреннє хана з королем, в котрім хан брав на себе також ролю посередника як під Зборовим і виговорив для козацького війська поновленнє зборівських умов,-означало замиреннє козаків з королем чи ні? Той факт, що хан замирився з королем кінець кінцем без участи козацьких делегатів, в секреті від них, означав розрив з Кримом чи ні? Порозуміннє хана з королем що до спільного походу на Москву, стільки разів згадуване в оповіданнях про се замиреннє, в якійсь мірі звязувало козаків, чи вони навпаки в звязку з своїм новим союзом з Москвою візьмуть се за casus belli супроти Польщі і Криму?

Гетьман і старшина, як ми бачили, запевняли московських послів, що вони орієнтуються на Москву і тільки на Москву, і в залежности від того укладають всю иншу свою заграничну політику. З королем у них замирення нема, вони лишаються в стані війни з Польщею, на весну сподіваються нового польського походу на себе і хочуть спільно з Москвою приготовити Польщі відправу. Польсько-кримського замирення не признають, вважають його самовільним вчинком хана, супроти козацького війська нельояльним; він ставить під знаком запитання дальше істнованнє союза козаків з ханом, і на випадок польсько-татарського наступу на Москву козацьке військо стане рішучо по стороні Москви.

Але московські посли Стрешнев і Бредихин бачили в Умані 24 н. с. грудня, в тиждень по замиренню, гетьманський лист, з власноручним його підписом і військовою печатею, писаний 6 (16) грудня під Гусятином, по замиренню, і в нім стояло, що “гетьман з його мил. королем замирився вірно”, а з ханом відносини зіпсулися і з огляду на поворот Орди гетьман наказує полковникові остерігати людність, щоб з'їздилася до більших міст, а Татар до городів не пускать: коли б навіть виказалися гетьманським листом, пускати їх до міст не більше як одного-двох, а якби хотіли силою вірватися, “бити їx як неприятелів” ¹). З сього приводу Стрешнев на розмові з гетьманом і Виговським, в відповідь на їx запевнення, що з королем миру нема, виразно запитав: “Як ми були в Умани, прислано туди з війська лист від тебе, гетьмане, що ти і усе військо Запорізьке з королем замирилися вірно, і щоб повітові люде остерігались Орди, бо вона на тебе загнівалась. Той лист чи ти писав і за що на тебе Орда загнівалась? Тепер ти кажеш, що у тебе з королем ніякої згоди і переговорів не було, і ви розійшлись без згоди і без переговорів- а ми той лист бачили!”