Через те ж посольство гетьман дав був знати цареві, що він посилав до Львова, до Камінця Подільського і до инших міст листи з обіцянкою всяких вільностей від царя і заховання їх старих прав,-аби тільки вони не піддавались нікому крім цар. вел. Цар похваляє гетьмана за таку “службу и раденьє”, але й перепитує: чи гетьман таки справді посилав такі листи до Львова і Камінця? коли посилав-“що про се мислять в Камінці і Львові? Нехай гетьман і полковники далі се роблять, як вірні слуги царські: нехай пишуть туди, щоб вони шукали ласки царської, піддались під царську руку і присягу зложили. А цар їм ласку свою покаже-не нарушить ні віри їx, ні прав і вільностей.
Гетьман відповів: “Я і тепер для того посилаю під Камінець полковника Гоголя і з ним козаків тисячі три, або й більше. Переказую з ним до Камінця, щоб вони піддалися під високу руку й. цар. вел.-а що в тім у Камінці постановлять (“придумають”), полковник Гоголь мині дасть знати, а я напишу й. цар. вел. А полковникові тому велів я без наказу від Камінця не відходити” (143).
В секретній розмові, “на одині” гетьманові поставлено питаннє: Дорогою Лопухин довідався від купецьких людей 19), що в козацькі городи приїздили для торгівлі міщане з Слуцька, в козацьких городах їх затримано, а далі випущено назад до Слуцька; так от нехай гетьман пояснить, як се їх пустили до козацьких городів, чому затримали і назад випустили-хто саме випустив.
Гетьман відповів ухильчиво, не бажаючи пускатися в деталі. “Були у нас з Слуцька купці з товарами, коли розпродались-велів я їх випустити-бо торговим людях у нас затримки не буває ніколи. А зброї, пороху й олива продавати не велено, се я заборонив суворо по всіх городах” (л. 145).
Далі, з ріжних міст Брянського, Карачівського, Рильського й Путивльського уїзду били чолом цареві дворяне й діти боярські, що як були вони в царській службі, в литовських походах 1654 і 1655 р. р., за той час богато людей їх і селян повтікало в козацькі городи: до Новгородка Сіверського, Почепа й Стародуба. Тепер приходячи відти вони нападають на оселі своїх поміщиків, розбивають, грабують, жінок і дітей по хатах завалюють колодами, а людей і селян з усім добром вивозять з собою в козацькі городи; богато з жалібників чисто зруйнувалися від того. Нехай гетьман видасть суворий наказ, щоб ніхто не приймав боярських людей і селян, аби не виникало пограничних сварок, і царські служилі люде щоб не руйнувались; коли воєводи пограничних городів будуть писати про таких втікачів, нехай їх видають.
Гетьман обіцяв про се написати по городах, але вказав, що і з козацької сторони йдуть люде за границю: “Богато козаків пішло від нас до царських городів, селяться над Пслом і на инших ріках, на те від нас заборони нема, бо люде у нас вільні” 20).
Очевидно, московським жаданням, щоб їx утікачів не приймали на Україні, він хотів противставити свої жалі на те, що царські воєводи приймають утікачів з України. Зараз далі, в розмовах Виговського з Портомоиним, післанцем Лопухина, побачимо, як глибоко сиділи в його печінках сі слободи над Пслом. В звідомленню се закрито наведеною фразою гетьмана, що військо не може закривати границі для своїх виходців. Можливо, що гетьман сказав її, але хіба між иншими, і не в ній була сила 21); виглядає, що дяки, списуючи-протокол, використали її, щоб затушувати дійсний зміст слів гетьмана.
Посли, мовляв, відповіли на се гетьманові: “Черкаси люди служилые, вольные, а не крепосные: от ково хто и збежит, и по указу ц. в-ва по сыску и по крепостям отдают их тЂм людям, у кого хто жил”. Гетьман зрозумів викрут і не став розвивати сеї теми, а посли перейшли до політичних подій, свого часу переказаних через гетьманських послів (С. Половця очевидно).
Стефан воєвода обіцяв був прислати своїх послів до царя, але не прислав досі тому, що хан з Ордою вийшов був; так от цар переказує гетьманові, щоб він не затримуючи пропустив до нього тих Стефанових послів, як тільки він їх вишле.
Гетьман відповів, що він тих Стефанових послів сподівається хутко, і як тільки вони прийдуть, він їx зараз виправить до царя (дійсно, вони прибули ще перед виїздом Лопухина з Чигрина, як то зараз побачимо).
На запитаннє послів про відносини між Семигородом, Волощиною і Валахією, і чи можна сподіватись від них помочи польському королеві, гетьман відповів: “Венгерський, волоський і мунтянський (володарі) досі між собою в приязни, і непорозумінь між ними ніяких нема. Волоський і мунтянський польському королеві не помагатимуть, і готового війська у них нема. Ракоцій збирає військо не мале, але кому буде помагати, незнати. У мене були посли його, але того не сказали, кому вони будуть помагати; я тепер посилаю своїх послів на Угорщину, щоб довідатися певно, на що у них військо зібране, і кому вони будуть помагати; як довідаюсь певно, напишу й. цар. в.-ву” (л. 146).
На запитання послів, чи були посли від польського короля, і які відомості про нього, гетьман і писар відповіли, що посли від короля були, принесли короткого листа, а устно переказували від нього, щоб козаки помогли йому на шведського короля, а неправди його (Яна-Казимира) не памятали, що їм злого вчинив: і так їх уже бог покарав”. “А що ви (Хм. і Виг.) з військом козацьким від нас відійшли, в тім теж доведеться каятись: поки Хм. і Виг. живі, доти цар козаків не буде неволити, а по вашій смерти прийде на козаків велика неволя”. На се ми відписали з послами, і словами переказали: Єсть у короля арцибіскупи, біскупи і сенатори, котрих він слухає, чого вони забажають,-нехай вони йому й помагають у всім. “Я-сказав гетьман- дав йому життє замісць смерти під Зборовим-як він у мене в руках був, а він те все забув; а тепер ми і все військо Запорізьке під високою рукою й. цар. вел., на чім дали душі свої (присягли), будемо стояти ми і потомки наші на віки неодступно, і без волі царської на нікого не підемо. Коли йому чогось треба, нехай посилає своїх послів або післанців до вел. государя: коли Шведи їx не пропустять, нехай посилає до мене, а я принявши їх відправлю до вел. государя з провідниками” (л. 147-8).
Посли як звичайно сказали, що цареві відома їх вірна служба, і він їx похваляє; нехай служать і далі также вірно, а на прелестні листи польського короля чи инших людей нехай не піддаються, і ті листи які прийшли від Яна-Казимира і Карла-Ґустава, з архим. Данилом чи з иншими послами, нехай передадуть через цих цареві 22). Гетьман відповів, що він написав цареві з сотником Демком все що писали йому король польський і шведський, і тепер передасть і ориґінали грамот королівських і султанських. Що до вістей, то Ян-Казимир тепер у Львові, з ним гетьман Потоцкий, а війська у короля конного і пішого з 15 тис. Чарнєцкий з кварцяним військом стоїть за Львовом, від венгерської границі, війська у нього було з 10 тис., на сирній неділі був у нього бій з Шведами, Шведи його побили. “Шведський король писав до мене з старцем Данилом, запевняючи в приязни, і я йому также відписав, а крім того більше у мене нікого від нього не бувало, і листів не приходило” 23).
Посли сказали, що царські люде бачили після того якогось післанця від шведського короля в Ніжині. Гетьман і писар то заперечили: “Крім того у нас від шведського короля не було нікого. А бачили хіба Німця, що приїздив із Слуцька від шведського губернатора, щоб ми козаків з-під Слуцька вивели і дали їм 24) хліба. Але ми їм того відмовили: без цар. волі того учинити не сміємо” (л. 150).
Нарешті остання справа, записана в сих “розговорах” посольським звідомленням- з приводу одписки путивльського воєводи.-Він звертав увагу царського уряду, що з козацьких городів приїздять до Путивля шинкарі й шинкарки й привозять в великих масах горілку: возів по 20, 30 і більше; ставши під містом (около посаду) продають горілку путивльським людям всякого стану і тим підтинають доходи царського “кружечного двора”. Воєводи їх “відсилали” від міста, але ті шинкарі й шинкарки не слухають, від міста не їдуть, а до більш рішучих заходів-гнати їx силоміць (“в большую неволю”), рубати бочки, а навіть писати гетьманові про сей непослух-воєводи не сміють. З сього приводу на здогін за Лолухиним вислано наказ: говорити гетьманові, щоб він дав по козацьких городах сувору заборону, під карою смерти, аби з козацьких городів шинкарі й шинкарки до Путивля й инших місць з продажним корчемним вином не їздили, бо від тої продажі виходить великий недобір по царських кружечних дворах.
