Цар одержавши сі відомости вислав наказ полудневій армії, що стояла в Рильску під начальством боярина Вас. Бор. Шереметєва і окольничого Ф. Бутурлина, іти на Київ в порозумінню з київськими воєводами і з гетьманом, “промишляти над польськими і литовськими людьми” 3).
Але тим часом прийшли відомости, що польське військо пішло назад, обсадивши залогою Шаргород. Тут поставлено полковника Дитиницького; від нього принесено такого обіжника, розісланого мабуть по сусідніх місточках, з датою: Шаргород 24 квітня:
“Пане війте томашпільський з усіми міщанами! Наказом й. м. п. гетьмана наказано мині стати в тих краях з 4 тис. війська, тому посилаю вам, абисьте провьянт збирали.. А я вам обіцяю, що ніякого загону у вас не буде, ані кривди від війська не будете мати. тільки прошу-негайно до мене відізватись, або самому приїхати” 4).
Невгамований Окунь вибрався був знову в під'їзд,- але сим разом наложив головою: козаки погромили його ватагу, і його самого взяли в полон; збирались відправити його гетьманові, а гетьман цареві, але він в дорозі помер від ран 5).
Місяць пізніше білоцерківський полковник весь той великодній рейд згадував перед московськими післанцями уже як мало значний епізод 6): Приходило на Умань загоном людей тисяч з 8, напали несподівано, але не зробили великої шкоди. Але гетьман був невдоволений на уманського і білоцерківського полковників, що вони під той польський наступ не виявили потрібної енерґії (замЂшкали), і поставив у ті полки нових полковників. А “Самовидець” наш навіть і зовсім не згадав про сю кампанію 7).
Инакше говорили в людях. Козак Данило Туровець з Ржищева оповідав, що Поляки спалили, вирубали й вибрали 20 міст, тільки жінок не рубали, так що в Кубличу зісталося 6 тисяч вдів. Поки гетьман зібрав полки, поляки відступили безкарно під Кам'янець-козаки гонили за ними під Шаргород і не догоняли 8).
В сучасних польських кругах сей крівавий рейд лишив неприємне вражіннє- тому що не викликав серед людности ніякої охоти повертатися під королівську руку. “Нема иншої надії-хіба силою здобувати сі краї”-переконується старий Потоцкий в результаті всіх своїх універсалів, оружних маніфестацій, проб переговорів і т.д. Тим часом було ясно, що Польща не може вести війни на двох фронтах-на білоруськім з Москвою і на українськім з козаками, і щоб мати змогу боротися з Москвою, мусить за всяку ціну дійти до порозуміння з козацтвом-чи з Хмельницьким, чи з иншим провідником, якого можна було б йому противставити. Се те що дебатувалось, очевидно, на січневій нараді сенаторів і знову висувалось після безплідної воєнної екскурсії на Брацлавщину. Воєвода Лєщиньский писав на сю тему реєнтові королів. канцелярії 9):
“В нинішніх обставинах одинока потіха від того що наше військо війшло на Україну, се те що ми вже не в такім страху перед конфедерацією 10). Бо там будуть мати що їсти-коли тільки їx не побють. Що до згоди, уложеної паном Могильницьким, я певен, що вона вчинена за волею Хмельницького, і не сумніваюсь, що вона перфідна 11)-бо він хоче протягти час, поки Москва наступить усею силою. Але я все таки бажав би її прийняти, тільки з тою ж метою, що й Хмельницький (щоб протягти час). Про неї ніхто не повинен знати, крім самого гетьмана (коронного), і він повинен про око забороняти громити таких (що війшли в змову з Поляками)-але не вірити їм, навіть як би вони хотіли пристати до нашого війська. Хіба дадуть наперед такий доказ своєї вірности: Москву побють, воєводів ухоплять і віддадуть (Полякам),- тоді дати згоду на все що вони захочуть-хоч би навіть і зборівських пактів. Тільки на те треба б нової комісії-нових універсалів. Бо як видано оден такий універсал, що в нім Хмельницького проголошено за зрадника, то та будуча, тільки що визначена комісія вже не має можности з ним вести переговори. Тому я радив би видати новий універсал з загальним пробаченнєм і забезпеченнєм їx вільностей, і тут же зараз признати або Білоцерківський трактат-або Зборівський. Бо коли навіть сим (Зборівським) їх можна було б задоволити, то се було-б велике щастє! Тримати їx в непевности я не радив би, навпаки-заявити волю і ласку панську, бо се завсіди приносить славу. Забезпечити їх реліґію. Додати, що хоч Хмельницький єсть і був причиною сеї війни, і таких великих шкід і кривд самої Руси,-але король й. м. готов показати і над ним свою ласку, жалуючи крови убогих підданих своїх, що без вини терплять так богато. Та нехай би вони самі не вірили Хмельницькому, що стільки раз ламав договори і тепер без волі самої Руси піддав її Москві-де ні Русь ні козаки не можуть мати тих вільностей, які мали у нас: мабуть бути їм также як і московським підданим.
“Коли добре сю справу повести, не можлива то річ, щоб се не привело до успіху: ся уступка Хмельницькому, що король готов йому пробачити, і можливість вибору гетьманом когось иншого. Неможливо, щоб се не могло в них розбудити бажання коли не вірности-то безпечности. Бо і козакам мусіла сприкритися війна, і тримає їx тільки розпука. Тому ті слова в листі (універсалі) п. гетьмана, що він то тільки шаблею приборкає,-мині не сподобались. Бо таких слов говорилось богато, говорить так ціле військо, і кінець кінцем дере і лупить як неприятелів, і як їм козакам не попадати в розпуку? А говорячи таке, не бачить пан гетьман, як богато йому бракує, щоб їх звоювати. Своєвільства військового подолати не може; не може навчити (польських вояків) послушенства, відзвичаїти їx від утікання, не може на них впливати. Навіть доброго язика (не можуть) дістати-бо за ціле минуле літо не мали доброго язика, ні інформації про неприятеля! І з таким військом думає він воювати? Я всяко волію згоду! Не звірятися їм,-але те недовірє не має бути явне. Навпаки, хто б публично виявив недовірє-того громити. Вести війну, а коли хто дасть відсіч-виправдуватися. Провіянт веліти возити до обозу і фортець, і коли будуть возити-не робити кривди стаціями, не брати (зовсім). Коли не будуть возити-виправдувати (реквізиції) необхідністю-і говорити про згоду”.
“Але таке трактованнє рідко буває у польської вдачі”, завважає нарешті сей великопольський Макіявель, і рекомендує Януша Радивила, Литвина, як найздібнішого в справах миру і війни-себто найбільш придатного для такої макіявелівської політики, після того як не стало нашого рідного Кисіля. Можливо, що Лєщиньский тут має на гадці політичну інтригу, що її Радивил дійсно взяв на себе перед урядовими кругами, вибравши собі за посередника Антона Ждановича, що сидів був в польській неволі. Його свояк Альбрехт Радивил записав у своїм дневнику під 2 квітня: “Воєвода виленський (Януш) випросив собі козака-бранця Антона на імя, щоб через нього осягнути дещо-розірвати союз з Москвою, тому що Москалі поставили в Київі замок на горі під церквою св. Софії. Жданович, очевидно, подавав надії. Випущений з вязниці, він взявся післати своїх людей до Чигрина.
Їздив київський полковий писар Якимович що був в торішнім посольстві до Польщі з Ждановичом і з ним разом, видно, був відданий Радивилові. В середині травня н. с. він приїхав до Київа і полковник Яненко представив його воєводам 4 (14) травня, і він розповів їм, як посольство Ждановича тримали по ріжних містах: коли король вернувся з походу, переведено їх до Варшави, аж на соймі Радивил випросив їх собі, щоб виміняти за них товаришів свого полку, забраних в полон козаками: сидять у Чигрині, і з тим він, Якимович і приїхав, щоб їх виміняти 12).
До Чигрина він приїхав 13 (23) травня; офіціяльною метою сього посольства поставлено було розмін бранців 13). Неофіціяльно Жданович очевидно обіцяв сею дорогою вплинути на гетьмана, а коли б він не подався, підняти старшину против гетьмана і привести її до того, щоб вона розірвала союз з Москвою. Але поруч такої офіціяльної проґрами-показаної польському урядові-місія Ждановича могла мати ще більш інтимні завдання: порозуміннє гетьмана з Радивилом і литовсько-польською фрондою. Маємо потім такий лист Радивила з 29 червня н. с., післаний з тим же Якимовичем, що був у Хмельницького 23 н. с. червня 14):
