Так само гетьман і старшина не допустили на практиці ніяких вмішань московського уряду в сферу українських фінансів, хоч іще в Переяславі були ними дані деякі необережні аванси в сім напрямі, як ми бачили.
З огляду на таку фактичну повноту української державности одні учені підводили відносини України Хмельницького до Москви під катеґорію персональної унії, инші-чисто номінального васальства або протекторату, чи то признання “морального авторитету” московського царя. Теорію персональної унії поставив ще в 1880-х рр. проф. Сергеевич, упираючи в те, що Україна піддавалася цареві Олексієві і його потомству, а не Московському царству; в наукових кругах ся теорія не знайшла признання, але останніми часами відродили її, вже в иншім аспекті, українські монархисти, устами В. Липинського; приймаючи, що Б. Хмельницький дійсно поставив Україну в династичний звязок з Москвою, і що той звязок розвязався з хвилею упадку Романових 5). В науковій літературі натомісць найбільше признаннє здобула теорія васальства, вперше здається поставлена проф. Коркуровим; він вказав, що унія перед усім характеризується одністю в особі правителя, Україна ж мала окремого правителя в особі гетьмана, підпорядкованого особі царя: се відносини васальства. Ак. Дяконов против сього поставив дуже серйозне завваженнє, що при васальних відносинах людність васальної країни не присягає володареві-сюзеренові, тільки свому безпосереднєму правителеві, а тільки той присягає сюзеренові, Українці ж присягали цареві. На тій підставі ак. Дяконов вважав можливим сполученнє України з Москвою признати скорше за реальну унію. В українській літературі сю точку погляду прийняв Попов 6), ряд же дослідників-і я в їx числі, не вважаючи на вказану ак. Дяконовим аномалію-безпосередню присягу, котрої зажадав цар-сюзерен від української людности, вважаємо українсько-московські відносини найближчими до васальства 7). Вище я вказав, що гетьман і старшина самі брали за взірець своїх відносин до царя відносини васальних держав Отоманської Порти (с. 790), а гетьман, в наведенім уже листі до своїх послів у Москві, вихваляв ті пропозиції які йому робив султан, і ставив їх в приклад цареві. Він стільки обертався в світі васалів Порта, що й свої відносини до царя хотів збудувати на їх взірець. Я думаю, що він зовсім щиро вважав можливим сполучити такі відносини до царя з раніш завязаними відносинами до султана; поскільки Порта і Московщина не стояли в ворожнечі між собою, яка тут могла бути перешкода, на його погляд?
Але Москва мала инші пляни. Вона рахувалася з фактичною державністю Козацької України, але не могла забути, що се були князівства Київське і Чернигівське-з числа тих отчин московської династії, що їх стільки вона вже зібрала і перетворила в свої провінції, і так само мусить перетворити й сі. Трудно рішити, наскільки вона, йдучи протореними стежками своєї многовікової практики, від першої хвилі нових взаємовідносин свідомо переводила такі моменти, які в дальшім могли послужити прецедентом для того, щоб трактувати Україну як інкорпоровану провінцію. Таким моментом була і безпосередня присяга цареві всеї людности, котра так псує тепер правно-державну кваліфікацію сполучення України з Москвою.
З другої сторони, як я вище підніс, козацька старшина допустила непоправимі помилки, не противставивши московським аспіраціям виразної правно-державної формули взаємовідносин. Не усвідомивши собі всеї відмінности нових взаємовідносин від старого передреволюційного свого становища в Польській Річипосполитій, вона з нових державних верхів раз-у-раз зсувалася на старі прецеденти своїх договорів з королем і сенаторами. Коли доровказом їй були взаємовідносини васалів Отоманської Порти до султана і вона на взір їх хотіла будувати відносини “війська Запорозького” як держави до нового протектора-московського царя, то в практиці вона раз-у-раз збивалася на манівці старої адміністраційної практики Річипосполитої, де військо Запорозьке було тільки одною з суспільних верств-і то не першою і не владущою. Збивалася не тільки уставляючи відносини до московського царства, але і до инших суспільних верств своєї ж козацької України. З сього становища мала величезне значіннє на будуче описана тільки що процедура уставлення безпосередніх відносин між царським урядом і становими (клясовими) установами України, Гетьман і військо виступали в них то в ролі загально-державної репрезентації, то посередників, що привели під царську руку инші стани України і зробивши се діло, виходили поза сферу взаємовідносин сих станів з центральним московським урядом. Особливо яскраво бачили ми се при тих наданнях привилеїв містам і підчеркнули величезне принціпіяльне значіннє сього преценденту.
Владуща старшина і царський уряд з цілком відмінних, а може навіть протилежних становищ трактували сі московські переговори. Старшина могла думати, що се вона для початку і заохоти робить ріжні поступки царським аспіраціям, а пізніше, коли гетьманський режім на Україні зміцниться, сі поступки можна буде звести на ніщо, і се справді напр. удалося в сфері фінансовій. Але далеко частіш обставини йшли на руку московському урядові, що свої поступки фактичній українській державности теж уважав за тимчасові і вів непохитний курс на інкорпорацію Козацької України і перетвореннє її в просту провінцію Московського царства.
В сій розбіжности відносин обох контраґентів в їх поглядах на Переяславську умову як на форму тимчасову, котру можна потім змодифікувати і змінити на своє, полягають труднощі правно-державної кваліфікації нових взаємовідносин. Але для історика важніше уставити реальні відносини і фактичне становище учасників їx. Для сього нам прийшлося глибше війти в деталі сих переговорів, з огляду на велике значіннє впливи, що вони здобули для дальшої долі України й її народу.
Примітки
1) Акты X с. 770, т. XIV с. 199-204.
2) Новий перегляд сього питання-використовуючи почасти і післявоєнну літературу (але не вповні) подав Анд. Ів. Яковлев в цитованій вище розвідці: Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654, Юбилейний збірник Д. І. Багалія. Також Р. Лащенко-Переяславський договір 1654 р., Збірник на честь ак. Дністрянського
3) Не бракує й пізніш таких виразів як “Малороссійское государство” (довідки стародубського воєводи стольника Хлопова 1666 р.-видав. Модзалевський в Зап. Іст.-філ. Відд. Акад. II с. 53-4).
4) А. І. Яковлев помиляється, ніби то козацькі посли самі запропонували, щоб воєводи були в Київі і Чернигові (с. 600); вони очевидно противились як могли сьому намірові московського уряду-завести воєводів в більших містах України.
5) Покликання “Варягів” чи організація “хліборобів”?, Хліборобська Україна, V с. 313-4.
6) Юридична природа злучення України з Москвою, Літ.-Наук. Вістник 1914, І.
7) Сей погляд приймав проф. Слабченко, Малорусскій полкъ с. 27, я в “Переяслав. Умові” с. 30, В. Липинський в “Україні на переломі” с. 28 дд., А. Яковлев с. 615. З російських учених васальство добачали Сокольський, Мякотин, Покровский.
VIII. ВОЄННІ ОПЕРАЦІЇ І ДИПЛЬОМАТИЧНІ ПЕРЕГОВОРИ 1654 РОКУ.
СИЛКУВАННЯ ПОЛЬЩІ ВЕРНУТИ СОБІ УКРАЇНУ-ВАРШАВСЬКІ НАРАДИ НАД НАСЛІДКАМИ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО АКТУ, БОРОТЬБА З ОПОЗИЦІЄЮ ПАРАЛІЗУЄ ЕНЕРҐІЮ УРЯДУ, КОРОЛІВСЬКІ УНІВЕРСАЛИ ДО УКР. ЛЮДНОСТИ.
Не вважаючи на те що ще літом московські посли, Репнин з товаришами, як тільки могли вияснили польським сенаторам необхідність замирення з козаками, коли не хочуть допустити до московської інтервенції, — тепер, коли Москва прийшла на Україну і проголосила протекторат царя, се впало на польські державні круги як повна несподіванка. Розвідча служба була так лихо поставлена, що тільки через місяць після присяги зложеної гетьманом прийшли про се відомости до уряду і застали його цілком неприготованим до такого обороту. Папський нунцій переказує в своїй реляції, як йому король оповідав про сей пасаж на авдієнції 22 лютого: король саме йшов до столу, коли йому принесено листи від польного гетьмана з повідомленнєм, що козаки-бунтівники зложили присягу перед московським послом і передали йому міста: Київ, Переяслав і Білу Церкву, їх священики не хотіли присягати, через деякі реліґійні розходження з Москалями, а найбільше тому, що вони підлягають иншому патріярхові, — але таке побоюваннє, що їx силоміць змусять таки до сеї присяги. Ся відомість, каже нунцій — викликала велику трівогу, бо коли самі Московіти не становлять нічого великого, то союз їх з козаками може осягнути успіхи такі, що їx не вдасться й поправити; сойм мусить звернути всю енерґію на потрібні приготовання, щоб їм запобігти, і можливо, що прийдеться звернутись по поміч Татар-хоч як се було б неприємно з становища против-турецьких плянів 1).
