Таким чином в посольстві Лопухина не відбились сі наміри царського уряду — прийняти гетьмана під царську протекцію і воювати з ним Польщу, не вважаючи на те, що вже тоді було рішено винести справу на соборне обговореннє; йому тільки подавалась надія, що перед польським урядом буде поновлений ультіматум, переказаний торік через Пушкиних, і більше цар в проволоку справи не пустить. Ніщо не вказувало на терміновість сього пляну: він в сій передачі міг розтягтися на роки — так як в дійсности й розтягся. Московський уряд виявляв намір занятися збираннєм матеріялу на доказ нельояльности польської сторони: в її зносинах з Кримом, козаками і т. д. Се не віщувало особливої спішности і не могло вдоволити гетьмана.

Та все се можна б іще толкувати тим, що місія Лопухина була вирішена й інструкція йому зложена перед собором. Але в березні (11 н. ст.) — уже після соборного рішення, наздогін за Лопухиним вислано на Україну з додатковими дорученнями піддячого Степанова. Він мав їх передати Лопухину, а коли б його не застав — переказати гетьманові безпосереднє. Сі доручення нам звісні, вони служили доповненнєм до того, що було наказано Лопухину.

Йому було доручено добути від гетьмана листи, котрими король піднімав Татар і козаків на Москву. Після того як він поїхав, справа ся заінтересувала московських дипльоматів ще більш. Вони довідалися мабуть від своїх кримських послів про місію Магмет-аталика до Варшави - для орґанізації кампанії против Москви, і про посольство Бєчиньского до Криму. Хотіли зловити польських дипльоматів на сліду. Тому доручали дістати від Хмельницького ті грамоти, що возив до Криму Бєчиньский, коли ж переговори велися устно — вивідати їх зміст і договори, также грамоти писані від короля і козаків в справі походу на Москву — “аби й. царському величеству королівська неправда і порушеннє вічного договору було відомо достометно”. Коли б Степанов ще застав Лопухина в посольстві, він мав передати йому сі додаткові доручення (що тільки розвивали інструкцію дану Лопухинові); коли б він його вже не застав, мав виконати їx самостійно. Ніякого повідомлення про соборне рішеннє, про близьку московську інтервенцію в інтересах України. Можна припустити, що деяку інформацію про се могли привезти гетьманові Суличич з товаришами: але офіціяльного звідомлення гетьман, очевидно, не одержав ніякого, судячи з того роздражнення, яке висловляв він з приводу безсердечного московського індиферентизму потім, висилаючи “Мануїлова і Данилова” ¹¹).

Се московське кунктаторство дійсно зарізало кампанію 1651 року та й українську справу взагалі; роздраженнє і гнів гетьмана на московське “знущання” вповні зрозумілі, але тим гостріше виникає питаннє, чому Москва вже рішивши питаннє інтервенції для себе, пустила її на таку довгу проволоку? Збентежив її нещасливий оборот весняної кампанії (смерть Нечая), і вона захотіла почекати, чим вона скінчиться, а після Берестечка вважала Козаччину розбитою, чекала її поголовної еміґрації за московський кордон, і порахувала інтервенцію несвоєчасною? Стрівожив її звязок завязаний гетьманом з Портою і налякав можливими ускладненнями з Туреччиною та її васалями? Щось в тім роді мусіло статися. Можливо обидві сі серії обставин зробили свій вплив.

На жаль, звідомлень Лопухина і Степанова про їх розмови з гетьманом, і взагалі про те, що вони робили на Україні, не заховалось, чи невіднайшлось, і з листів післаних від гетьмана з ними до Москви теж маємо тільки коротке і нічим не замітне, чисто етікетальне писаннє до царського пістуна Б. Морозова ¹²). Писаний сей лист в Білій Церкві, 11 (21) березня. Се документальна дата посольства і заразом — гетьманського пробутку в Білій Церкві.

Примітки

¹) с. 173-4.

²) 2 січня гетьман пише до воєводи путивльського (Малорос. справи 1651 р. №1) Прозоровскаго просячи перепустити його послів до Царя, се дата посольства. Мабуть се було посольство "Михайла Суличича, Федора Дмитриєва і з ними трьох козаків” — воно згадується в Малорос. справах 1651 р. № 9 як пocoльcтвo 1651 р., що безпосереднє випередило посольство "Іллі Мануйлова і Василя Данилова”, висланих від гетьмана в травні (записано, що видавалося Суличичові й тов. як приклад того що давати Мануйлову і тов.). З чим саме приїздило посольство Суличича, досі не виявилося.

³) Грамоти розсилалися очевидно не відразу: напр. в Володимирі грамоту отримано вже 27 січня (Матеріалы с. 97), в Коломні 28 січня (с. 102), тим часом як по инших містах одержано 8, 11 і навіть 19 лютого ст. ст.

⁴) Матеріалы с. 88.

⁵) Воно заховалося в повнім тексті — Матер. с. 81-6.

⁶) Акты Ю. З. Р. Х с. 16-8.

⁷) Акти собору 1651 р. були використані Бантиш-Каменським, і в своїй “Исторії Малороссии” він подав дуже докладні відомости про нього, точно зазначивши й джерело — Польські Справи Московського Архива Загр. справ (першого видання вид. т. 1. с. 2-3). Але в пізнішій літературі сю справу так ґрунтовно позабуто, що ні Солов'єв в огляді московсько-польських відносин, ні Костомаров в історії Хмельниччини, ні ті дослідники, що займалися спеціяльно московськими соборами не зазначають сього собору 1651р. — хоч іще в 1857 р. К. Аксаков згадував його в полєміці з Соловьєвим. Аж зимою 1882-3 р. проф. Дитятин знайшовши в актах московського розрядного столу листування воєводів в справах висилки депутатів на сей собор, в друге “відкрив” і соборні акти, цитовані у Бантиш-Каменського та дав про них цінну студійку під заг.: Къ вопросу о земскихъ соборахъ XСII ст. (“Русская Мысль” 1883 кн. 12). Після того і Костомаров додав невеликий postscriptum про сей собор при кінці нового видання свого “Б. Хмельницького”, а проф. Латкин того ж 1884 року випустив соборні акти 1651 р. і все листуваннє в книзі: “Матеріали для исторіи земскихъ соборовъ XVII столЂтія (1619-20, 1648-49 и 1651 годовъ)” і потом в своїй книзі “Земскіе Соборы древней Руси” (1885) ст. 23-5 переповів коротко історію сього собору, не входячи в детальніший історичний аналіз матеріалу. Тому що одночасно Костомаров в тій своїй дописці, доволі незручно виправдуючися з того, що своєчасно не згадав про сей собор, заявляв, що він його знав, тільки не надавав значіння, тому що він “не мав безпосереднього впливу на події на Україні і ледви чи був відомий навіть і самому Хмельницькому” (с. 713 нового вид.), — якось повелось далі іґнорувати сей епізод як маловажний. Не старалися вияснити сього факту, незвичайно важного в своїх наслідках для Історії українсько-московських відносин, що Москва вже весною 1651 р. рішивши прийняти Козаччину під царський протекторат і помогти їй добити Польщу на Руси, відложила сю справу на два роки, і тільки весною 1653 р. вислала ультимативні пропозиції Польщі (посольство Репнина-Оболенського) і поновила соборне рішеннє 1651 року. Розуміється, коли б се сталося весною 1651 року, ефект міг би бути зовсім инший. Я вище (ст. 45-6) висловив деякі міркування на сю тему — тут міг би їx ще раз повторити на доказ того, що се соборне рішеннє могло б мати велике значіннє, і тому виясненнє причин його занедбання має чималий історичний інтерес.

⁸) Малорос. приказу ст. 6041/230 л. 29.

⁹) Пор. ті інформації про Акундинова, що повезли потім до Москви Греки в місяці травні — Акты Ю.З.Р III с. 449 і 450-1.

¹⁰) “Лариону велено говорити: Хто к государю приезжал, и тЂ пожалованы, а он, гетман также пожалован будет честью и имЂньем большим. Да и тЂ хто с ним приЂдут, пожалованы будут государевым жалованьем и землями. Да и наперед сего то бывало: которые честные люди приезжали, и тЂ бывали пожалованы. І в Ларионове статейном списку о той статьЂ ничего не написано”. Малорос. приказа столб. 5814/3 л. 5 (окремий листок), і в брульоні статей для Лопухина в столб. 6041/230 л. 29-38, під пунктом 5.

¹¹) Акты Ю. З. Р. III с. 452.

¹²) Акты ЮЗР III с. 446.