Я думаю, що вже з поданого вище огляду подїй 1593-6 рр. бє в очі хаотичність, безпроґрамовість сих рухів. Козачина кидається то на Волощину і Туреччину, то на Крим, облишаючи зовсїм свій український театр; не дбає про сконцентрованнє своїх сил (пригадаймо роздїл між Низовцями і Наливайківцями, що тріває аж до останього акту траґедїї); переходить в просте добичництво, зариваючи ся в сих добичницьких екскурсіях то в глибину Волини, то Полїся і Білої Руси, викликаючи обуреннє, роблячи собі все нових і нових ворогів, мобілїзуючи оружну силу на свою голову, і не роблячи на своїй властивій території нїчого для орґанїзації козацьких сил, для зміцнення певних пожаданих для них суспільно-полїтичних форм і відносин, для забезпечення їх на будуще. Тут, очевидно, не може бути мови про якусь проґраму чи плян. Дїяльність козачини, її вчинки йдуть незалежно навіть від тих клясових козацьких дезідератів, які безсумнївно, справдї у козачини були 9). І значить можемо говорити не про завдання сих козацьких рухів, а тільки про їх причини.
Сучасник і свідок сих подїй, польський історик Пясецкий, описуючи в своїй пізнїйшій хронїцї сї подїї, сей рух козачини на волость уважав наслїдком репресій, що загородили козакам дорогу на море, на турецькі й татарські землї: „тому що король забороняв, з огляду на турецькі скарги, ходити на Чорне море й землї турецькі і визначав суворі кари їх проводирям за шкоди починені останнїми часами Туркам на тім чорноморськім побережу, — вожд їх Наливайко держав на воєнній нозї своїх вояків, щоб силою забезпечити безкарність собі й своїм товаришам, а що сим бездомним і убогим людям не було иньшого способу прожитку, мусїли живити ся добичею, яку брали в маєтностях польських тих країв" 10). За сим обясненнєм пішли — чи й незалежно прийшли до такої гадки — і деякі з новійших істориків 11). Але в дїйсности як раз в тім часї меньше нїж коли небудь можна говорити про якісь перешкоди козакам в походах на море чи турецькі або татарські землї. Козаки не тільки свобідно ходили, куди хотїли, але ще й спеціальну заохоту мали до того від волоських та семигородських володарів, цїсаря й навіть папи. Отже се обясненнє нестійне. Правдоподібнїйше, ряд конфлїктів з пограничними маґнатами й адмінїстрацією, що стали ся оден по однім в 1592-3 рр., були тою безпосередньою причиною, що витягла козачину з Низу на волость: зачіпка Косинського з Острозькими, потім з Вишневецьким, з київським урядом. А пасивність правительства, з якою стріла ся в сих епізодах козачина, слабосилість місцевої адмінїстрації й маґнатства, з яким, як виявило ся, козачина могла бороти ся зовсїм серіозно, ся безкарність козацьких вибриків, які допускали ся тим часом, нарештї шляхетська анархія — ся атмосфера шляхетського українського своєвіля, безцеремонної оружної боротьби, що втягувала до помочи собі й козацьких ватажків, вправляла в сю внутрішню війну і своєвільство козацтво — все се осмілило й розохотило козачину до дальшого господарювання на Українї, до збирання козацького хлїба на волости далеко лекшим способом, нїж по чужих, турецьких чи волоських краях.
Се кількалїтнє хозяйнованнє козачини на Українї, її походи в ріжних напрямах України, лежі в ріжних місцях незмірно сильно вплинули на козаченнє України, особливо східно-полудневих частей її: спопуляризовали ідею козацького імунїтету, козачини як соціально-економічної форми житя й побуту, та притягли до неї маси нових елєментів. В східнїй Українї запанувала чиста козацька атмосфера й козачина стала тут хазяїном. „Вся Україна скозачіла, зрадцїв і шпигунів (козацьких) повно", писав під час походу 1596 р. Жолкєвский з Білої Церкви 12). Козацькі контінґенти зросли з 2-3 тисяч, як бувало давнїйше, до 12-15, і що більше — за спиною сих контінґентів чули ся дальші прихильно для них настроєні народні маси, готові встати й підтримати їх у всяких плянах соціального характеру.
На ґрунтї сього почутя сили козачини й безсильности панського режіму, проявленої ним в сих лїтах, з одного боку могли виростати гадки про закріпленнє, убезпеченнє тих козацьких дезідератів, які вище ми означили як козацьку проґраму-minimum супроти польсько-шляхетського режіму. Такий характер мали звісні нам умови козачини з черкаським і київським урядом (могло їх бути й більше) і ті близше на жаль не пояснені „присяги" (в скаргах волинської шляхти). Могли козаки справдї жадати від шляхти присяги, що вона буде сповняти козацькі жадання і шанувати козацькі права тих своїх підданих, які пристають до козаків (не потягати до повинностей, признавати їх в козацькім присудї) 13). З другого боку сила козацька могла будити і більш радикальні пляни: скасовання самого польсько-шляхетського режіму, вигнання урядників і шляхти. Такий в високій мірі характеристичний, хоч і відокремленний рух знаємо в Браславщинї, де міщанство, опираючи ся на Наливайківцїв, справдї було вигнало з міста шляхту і уряд, понищило акти і т. п. 14). В тім напрямі й по иньших містах могли давати себе чути ті голоси, з таким страхом передані Вишневецьким та Жолкєвским. Але й ті й иньші пляни й гадки: мінїмальні-козацькі й більш радикального і загально-соціального характеру змагання, виникаючи безперечно, не встигли перейти в свідому проґраму, не надали плянового характеру рухови, не опанували його. Навпаки — почутє сили й безкарности дали місце простому добичництву, яке й забило, заполонило більше плянові течії, не давши їм розвинути ся, і потягнуло не тільки авантурників-Наливайківцїв, але й більше здержливих і солїдних вождів Низовцїв, і кінець кінцем тільки прискорило та загострило репресії з боку правительства.
Як не зросла козачина в останнїх роках, вона ще була занадто слабка, щоб робити скільки небудь серіозні виломи в польсько-шляхетськім режімі „волости". Колонїзація українська ще не встигла розвинути ся відповідно, щоб дати козачинї потрібні засоби навіть при найбільш зручній козацький аґітації. А переведеннє навіть чисто козацької проґрами, проґрами-minimum, як ми бачили, задавало дуже серіозні удари шляхетському режімови, шляхетському хозяйству. Шляхетський реванш був неминучий. Спеціальні обставини відтягнули репресії правительства, але кінець кінцем занадто широкі і нездержливі розміри, які козацьке добичництво прибрало в останнім роцї, 1595/6, вивело з пасивности правительственні круги. Козачина занадто сильно і різко показала свою могутність і небезпечність не тільки самій собі, не тільки українській людности, але й правительственним сферам. Шляхта постановила її знищити „до останку".
Се одначе не удало ся: польському війську вдало ся тільки зігнати козачину з волости, і безоглядним терором — різнею де і скільки запопало, нелюдськими карами провідників, конфіскаціями і банїціями участників, військо і правительство польське хотїло запобігти новому зросту козачини. Се було лекше нїж усунути ті причини, які робили з козачини могутний елємент соціального і полїтичного перевороту; не тільки на се, але й на далеко більш елементарну річ — розложеннє на довший час на Українї польських війск для простої, механїчної перешкоди новому зросту „українського своєвільства" не ставало засобів у польського правительства. На все се треба було сильнїйшої орґанїзації, лїпшої власти, екзекутиви, а перед усїм коштів і коштів, ну — а се була перешкода, котрої не могли подолїти нїякі мотиви нї державних нї навіть клясових інтересів.
І козачина, перебувши скоро внутрішню дезорґанїзацію, викликану погромом, притихнувши і скоривши ся перед правительством, щоб добити ся реабілїтації й скасовання проголошених на неї репресій, уже з першими роками XVII в. починає знову опановувати „волость". Покликуючи ся на свою службу річипосполитій, претендує наново на приставства і стації, творить свої штаб-кватири, опорні мобілїзаційні пункти, домагаєть ся виводу звідси польського війська, щоб воно не ставало йому на завадї. Скориставши з недавньої науки, поступає тут обережнїйше, не допускає таких різких і безпардонних вибриків добичництва, звертає свою воєнну й добичницьку енерґію на море, на турецькі й татарські землї. І протягом яких десяти-пятнадцяти лїт від першого скасовання й проскрінцій доходить наново до дуже значних, а при тім далеко тривкійших і далеко свідомійших успіхів.
