Про наступника Паца на воєводстві кн. Дмитра Путятича знаємо вже документально 9), що в його „почтах” служили черкаські козаки: вище згадано трус у ,,козаковъ черкаскихъ — князя Дмитриєвихъ козаковъ”; Щурова рота, де теж служили черкаські козаки, згадані в тій же записцї, могла бути ротою як київської так само й черкаської залоги. Спеціально козацьких рот чи полків в сих згадках нема нїяких підстав бачити: се було б антіціпацією, судячи по иньших фактах еволюції козачини. Воєвода набирав до своїх почтів козаків, і вони ж служили в місцевих ротах.
З наступників кн. Богдана з козачиною в нашім матеріалї звязуєть ся імя Сенька Полозовича, управителя черкаського староства на початках XVI в. Він був ключником київським в 1490-х рр., потім намісником овруцьким (коло 1510), державцем річицьким, але при тім, як оден з корінних київських земян, все виступає в наших звістках як оден з героїв пограничної війни з Татарами. Сучасник Децій знає його як „славного руського вояка” 10); у пізнїйшого Бєльского він славить ся як „Полоз Русак славний козак” 11) — все з нагоди побіди над татарськими загонами в 1508 р. Потім в сучасній кореспонденції маємо згадку про його побіду над Татарами в 1511 р. 12) Але в найбільш характеристичній ролї, як інїціатор ширшої орґанїзації козацької й провідник козацького війська, виступає він перед нами в 1520-х рр., разом з иньшим київським паном Криштофом Кмитичем, сином теж черкаського намісника, державцем чорнобильським. Хоч правительство литовське не дало їм нїякої підмоги на те, щоб зібрати козацьке військо, Полозович і Кмитич, „собравшы малый почотъ козаковъ, на низъ Днепром до Києва и далей до Тованя на службу нашу ходили”, як писав в. князь до панів-рад литовських. „И тамъ будучы послугы своєє намъ немало вчынили и тыхъ людей неприятелей всихъ Татаръ, которыє в паньстве нашомъ были, тыждень через Днепръ не пропустили, и на кождый день з ними бытву мевали и иншихъ били, а иншии сами потонули” 13).
Та славу й значіннє Полозовича, як провідника й орґанїзатора козацького, покрила слава иньшого черкаського намісника Остафія Дашковича. Був се також як Полозович місцевий чоловік, знавець місцевих відносин, завзятий вояка, герой пограничних воєн; його дїяльність, анальоґічна з дїяльністю роля Полозовича, але яркійша, шумливійша, інтензивнїйша, закрила фіґуру його попередника і для пізнїйших часів зробила з нього найвизначнїйшого репрезентанта днїпровської козачини. Хоч то треба піднести, що в сучасних актах з Дашковичом нїде не звязуєть ся козачина як назва, як термін.
Дашкович був київським паном-земянином з походження — тут були його маєтности „отчызныи матерыстыи” 14). Але на полїтичну арену виступає він на Білоруси: на початку XVI в. під час війни Литви з Москвою був він комендантом Кричева; перед тим був він „воєводою во многихъ мЂстЂхъ” на пограничу, але про сю його службу не маємо близших відомостей 15). В 1503 р., обмовлений за щось перед в. кн. Олександром, Дашкович постановив попрощатись із ним і здавши замок дворянину господарському П. Епимаховичу, він перейшов, уже по уложенню перемиря між Москвою й Литвою, на службу в. кн. московського. В. кн. Олександр жадав, щоб його видали йому як зрадника, але в. кн. московський на се не пристав, трактуючи перехід Дашковича в дусї старого права свобідного переходу „бояр і слуг вольних” 16). Щоб оправдатись перед в. кн. Олександром в зложених на нього обвинуваченнях, Дашкович приїздив за охоронним листом в 1505 р. на литовський сойм в Берестю і оправдав ся дїйсно: був реабілїтований, і маєтности йому вернено 17). Але очевидно, він лишив ся ще на службі московській, і під час повстання Глинського приходив йому в поміч з московським військом 18). Тільки по погромі повстання Дашкович вернув ся до Литви і переносить свою дїяльність на Україну. З початку він дістав в державу Канїв, потім, в р. 1514 до Канева придано йому й Черкаси, і обидва староства лишили ся в його руках до смерти, двадцять лїт з верхом.
В сїм періодї його спеціальністю стають справи татарські: охорона України (вся східно-полуднева Україна поднїпрянська належала до його уряду як канївського й черкаського старости), зносини й дипльоматичні пересправи з Татарами. В польсько-литовській державі вважали його незрівняним спеціалїстом на сїм полї. В сучасній записцї про похід під Очаків так росписуєть ся репутація Дашковича. Він мав велику славу у своїх і у Татар, „бо багато мав побід над Татарами, не раз також був провідником Татар в походах на Москву, пустошив московські землї на великі простори і татарське військо щасливо приводив назад додому обтяжене величезною здобичею. Хитрий, відважний і щасливий войовник, він був правдивим пострахом Татар. Його лице, весь вигляд тїла й одежа все було чисто татарське. Він знав їх мову і часто буваючи на розвідах, він зіставав ся не пізнаним в їх таборі: його вважали за Татарина і завдяки тому довідавши ся про їх справи, він розбивав їх на голову, а післанцїв татарських, посиланих до нього, він виставляв на страшний позір, прибитих на палях в степах в тих місцях, кудою проходили Татари 19). Знаємо його похід з Татарами на Сїверщину в 1515 р. і голосний похід на Москву в 1521 р.; в. кн. Жиґимонт прислав за сї подвиги почесні дарунки Остафію: оксамит і сукна і 50 кіп грошима. По сїм Остафій послує в Крим і зараз по тім — пустошить його близше незнаним способом, під час усобиць по смерти Магмет-ґерая 20). Пізнїйше він також бере участь в кримських усобицях, і використовуючи їх для набігів на Татар (в родї голосного походу під Очаків 1528 р.), підтримує кримських претендентів. Так під його опікою, в сусїдстві Черкас, шукав захисту при кінцї 1520-х рр. претендент Іслам-ґерай, і се стягнуло на Дашковича похід хана Сеадат-ґерая: він приходив в 1532 р. на Черкаси, з яничарським військом і великою артилєрією, щоб поконати невгомонного сусїда, але міста не здобув, і по тринадцяти днях безуспішних зусиль, як оповідав польський хронїст, запросив Дашковича на зїзд і запив з ним союз і братерство. Дашкович їздив з трофеями сеї голосної кампанії на зїзд до Пьотркова — з кулями від гармат, якими обстрілювано Черкаси, і так йому складали великі комплїменти й дарунки. Там же він висловив свої памятні поради про заложеннє постійних залог на Днїпрі на татарських перевозах, для оборони України 21). Се був його останнїй тріумф, він умер незадовго (1535), не полишивши потомства, нї жінки (не знати, чи й був жонатий), за те роздавши богаті надання на монастирі, як належало „чоловіку рицерському”. Серед місцевої людности лишив він память не особливо світлу своїми „новинами'', як ми бачили вже по части. Збиваючи засоби на свої військові „почти”, на оборону замків і на свої воєнні потреби, сей суворий пограничник держав зелїзною рукою місцеве міщанство і всякий иньший люд, позаводив ріжні побори й оплати, обмежив місцеву людність у свобіднім користуванню уходами і всякими иньшими вигодами, і його „новини” стали потім вихідною точкою для довгих спорів місцевої людности, що не могла помирити ся з утратою старих свобід, і вела завзяту війну з пізнїйшими старостами, які не маючи сил і авторитету Дашковича, вели далї його фіскальну полїтику. Зараз по смерти Дашковича „войт і всї мішане міста Черкаського” заносять в. князеви скаргу „штожъ дей якъ держалъ отъ насъ тотъ замокъ Черкасы небожчихъ панъ Остафей Дашковичъ, ино дей въ тотъ часъ кривды ся великія имъ отъ него стали”: він вийняв з юрисдикції громади багато людей і перевів їх на послугу замкову і під його присуд; відобрав міські уходи на Днїпрі й Сулї і почав роздавати їх за оплатами „людемъ обчымъ”; почав з здобичи уходників брати половину риби або звіря; забрав на замок доходи з корчми; завів примусову продажу риби й меду на замок; збільшив старостину частину в добичі воєнній, козацькій спеціально і т. д. 22).
Се не перешкодило одначе пізнїйшій українській історіоґрафії зробити з Дашковича репрезентанта громадського, народоправного елєменту, хоч в дїйсности, як бачимо, власне сьому громадському елєменту він сильно дав ся в знаки.
