Сойм був дїйсно безнадїйний. Крім загальної ситуації, настрій для православних був зіпсований ще вістями, які наспіли про козацьку розправу з унїатами в Київі, вчинену саме в перших днях сїчня. Я вже наводив звістку запорозьких післанцїв про те, як жалив ся м. Йов козакам на ворожі православним вчинки, допущені тодїшнїм війтом київським Федором Ходикою. „В пилипівку писав від себе київський митрополит Йов Борецький на Запороже до гетьмана і війська, що Поляки хотїли в Київі віру християнську ламати і церкви попечатали, замислом і покликом київського війта Федора Ходики та міщанина київського Созона. І гетьман запорозький для того прислав до Київа двох полковників Якима Чагринця та Антона Лазоренка, й велїв їм зібрати ся в київській околицї з тутешнїми козаками та йти до Київа для охорони християнської віри” 17). На закиди пізнїйшої комісії за київські вчинки козаки не згадуючи про участь митрополита в сїй справі, виправдували ся, що бачучи, які кривди дїють ся православним за унїю на Білій Руси, на Волини, і в Галичинї, пильнували, аби щось подібного не почало ся і у них, в східнїй Українї. „Коли ми побачили, що за приводом того попа (Юзефовича, убитого в тих розрухах) війт тут зараз коло нас у Київі церкви печатає, доходи відбирає здавна приналежні до парафії, обидні слова, противні добрій славі важить ся підносити на нашого митрополита київського і на нас самих, — то не тільки ми, а й чоловік найгіршої кондиції не витримав би” 18). Иньша заява, зложена по горячим слїдам, хоч і без всякого звязку з сею справою — і тим цїннїйша ще, пригадує нам ще одну обставину, яка трівожно настроювала київські круги й насторожувала їх на всяку чутку про замисли на православну церкву, на всякий симптом якихось наступлень на неї. Саме під пилипів день умер архимандрит печерський Єлисей Плетенецький, і в православних кругах бояли ся яких небудь атентатів на опорожнену позицію — найважнїйшу твердиню православної України. Пішла поголоска, що король, поминаючи вибраного на архимандрію Зах. Копистенського, дав її кн. Юрію Чорторийському, і йде вже військо, аби силоміць йото посадити на архимандрії 19). Серед таких трівожних обставин прийшли на Запороже вісти про небезпечні для православних заходи в Київі. Чи дїйсно митрополит просто і безпосередно удав ся до гетьмана, чи тільки з його іменем передавали ся отсї трівожні поголоски, се тяжко вгадати; могло бути і одно і друге. В кождім разї запорозьке військо прийняло справу до серця і до Київа прибув великий віддїл запорозького війська — „рыцерство с посродку себе килка тисячей войска до Києва прислали”.
Тодї в Київі почала ся росправа з прихильниками і опікунами унїї. Убито Івана Юзефовича, священика церкви св. Василя (теп. Трох Святителїв). Як бачили ми, при слїдстві названо його привідцею війтівських роспоряджень; ставши унїатом і діставши від митрополита Рутского церкву св. Василя, що стояла на софійських ґрунтах, він випросив собі потім у короля грамоту на воскресенську церкву на Подолї, де був священиком давнїйше, як був іще православним. Міщане одначе не хотїли йому дати сеї церкви. Мабуть се й була та церква, запечатана війтом, на підставі королївського, чи митрополичого (Рутского) рішення, що наробила халепи. Її розпечатано. Ходику зловлено і відрубано йому голову; так само Юзефовичу. Якихось жовнїрів, що показали ся на Печерську, запідозрено, що се якісь соглядатаї від королївського кандидата, на архимандрію і арештовано. Намісника воєводського знезажено. „ОтколЂ была великая тривога не только межи людомъ посполитым, але теж и межи шляхтою уросла” 20).
Сей київський інцидент, що став ся саме на початку соймової сесії (київські подїї стали ся „після Водохрищ”, а сойм роспочав ся 10/I с. с.), не міг не заквасити ще більше настрій двірських і правительственних кругів, так дражливих до всяких мішань в церковні відносини. „Отчаянний” сойм пройшов без усяких позитивних результатів для церковно-національної справи — крім затвердження королем на печерській архимандрії Копистенського, виданого під час сього сойму (дня 7/II) 21). По словам православного „Сінопсиса”, посольська палата зайнята своєю боротьбою з королем, сама просила „послів грецької віри”, аби релїґійну справу відложили до дальшого сойму, і так вона була відложена 22). Під кінець сойму (1/III н. с.) мало у короля авдіенцію козацьке посольство 23). Зміст пеговорів не знаний, але депутація по новім прояві козацької своєволї в Київі не могла нїчого приємного почути 24). Могли то бути тільки повторення наказів, щоб козаки залишили своєвільство, вийшли з волости, занехали походів на море, роспустили військо — тодї буде мова про плату, а инакше коронне військо наступить на них як на ворогів. Козачина, стільки раз чувши про се все, і сим разом, розумієть ся, не мала охоти слухати ся тих наказів.
Але її широкі пляни тим часом упадали. Першою неприємністю було, що Шагін-ґераїв похід на Кантеміра і Волощину, що мав роспочати ряд тих операцій против Туреччини, скінчив ся повним фіаско: Кантемір погромив Шагіна і розбав на пірє цід Бабадаґом. Потім — гроші до Яхії все не приходили з Фльоренції тай не приходили, і з Москви посли його вернули ся без всякого реальнїйшого успіху. Кінець кінцем замість проєктованого ґрандіозного походу на Царгород зійшло все на морську експедицію, тільки може в дещо побільшених розмірах: царгородські джерела кажуть про 300-380 козацьких чайок, що вказувало б на дуже велике військо, 15-20 тис. (так рахує його й французький посол — 20 тис.) 25). На вість про сей похід на море королївський дворянин, звісний нам Пачановский, висланий був на Запороже з наказами, щоб козаки стримали ся з усякими походами против Турків, але дістав різку і високо характеристичну відповідь: козаки знають, що король з цїсарем турецьким через свого посла уложив згоду — але не козаки 26). Звісний нам митрополичий повірник піп Филип оповідає, що Пачановский крім того передав королївський ультиматум: щоб козаки перевели самі виписку, инакше — як вони виписки не переведуть і походів не занедбають, то коронне військо піде на них. Каже, що сей ультиматум зробив сильне вражіннє на козаків („козаки почувши злякались”); казали Пачановскому, що пішлють до короля своїх старших з чолобитєм, але той заявив, що се до нїчого не приведе — король свого рішення не перемінить 27). Але з козацької відповіди, даної Пачановскому, а звісної нам з польських правительственних сфер, видно навпаки, що козаки зовсїм не показали охоти йти за бажаннями польського правительства. Хотїли поступати на власну руку, не оглядаючи ся на бажання польського правительства, коли воно перестало сповняти свій обовязок — платити платню.
Про самі морські походи козацькі того року не маємо вповнї докладних відомостей. Морська кампанїя виповнила собою цїлу весну і лїто і початок осени 1625 р. і очевидно зложила ся з трох походів, як се виразно каже в своїй інструкції король 28) — хоч в ходячих звичайно звістках все зливаєть ся в оден похїд. Кн. Збаразький, пишучи про се в вереснї, теж розбиває кампанїю на кілька походів. Про перший похід не дає нїяких близших подробиць, тільки натякає, що він не був вдатний; потім „за другим разом, коли за Очаковвм були, з початку побили Турків не мало і чайок їх напсували, гармат набрали, тільки потім, нерозсудно штурмуючи очаківський замок, стратили кільканадцять сот своїх людей; і з під Очакова відійшовши, хоч теж не щастило їм, бо їх і буря морська роскидала, і гарматою турецькою кілька човнїв урвало, — все таки місто Кілїю спалили” 29).
Правдоподібно те, що оповідають Царгородські депеші, належить до першого походу. Перші звістки про козацьку фльоту до Царгороду прийшли ще в мартї. Ходили поголоски, що вони підуть на Кафу, за намовою татарського хана, але вони натомість зявили ся несподївано недалеко Босфору 30). Фльота турецька мала наказ під проводом самого капітана-баші стати завчасу на сторожі між Варною і Царгородом, щоб заступити козакам дорогу 31), але поки він вибрав ся туди — поки постягав кораблї, поки упорав ся з повстаннєм яничарів на його кораблях, пізно вже було. Козаки вже вийшли на море і зявили ся десь поблизу Царгороду, нагнавши великого страху, так що вся людність царгородська почала тїкати куди видко. Але сим разом козаки йшли на схід, в околицї Трапезунта й почали руйнувати тамошнє побереже. Знищили 250 міст і місточок в сїй околицї, тільки самого замку трапезунтського взяти не могли; такі звістки прийшли до Царгороду в перших днях червня н. ст. 32), отже сї козацькі подвиги належать до квітня-мая. Капітан-баша, що аж тепер зібрав ся в похід, не знав куди йому звернути ся і кінець кінцем рішив ся чекати повороту козаків — як будуть вертати ся на устє Днїпра. Тут простояв він дуже довго, півтора місяця, як каже турецький хронїст, аж надійшла козацька фльота. Стрів він її під Кара — Керманом, і тут десь на початках липня н. ст. 33) стала ся битва, описана самим капітан-башею в його реляціях, а за ними і в турецьких джерелах, як роскішний тріумф турецької зброї над козачиною, яка також мовляв доказувала чуда відваги, але таки була погромлена.
