Першу ролю в фортифікаційних засобах грала неприступна позиція — висока, стрімка гора, окружена ровами, по можности облита водою. Великокняжий ревізор так описує придатне на замок місце, знайдене ним: „лука одна протягнула ся між Богом, як шия — з одного й другого боку обливає її ріка, тільки на 50 сажнїв відійшла ріка від ріки; як би зробити на Богу став, а на тій шиї викопати два або три рови (наповнені водою з Богу), то вийшов би замок дуже сильний, якого не можна було б анї підкопати, анї стріляти на нього з гармат нї з якого боку не можна; а й на прибудованнє міста є дуже придатне, рівне місце, не таке як тепер (у Винницї), що з замку не видко всього міста, а з міста замку” ⁴). Зводний, рухомий міст лучив замок з містом і давав доїзд. Укріплення замкові по всїй східнїй Українї були деревляні. Вповнї задержала ся тут староруська технїка їх „рублення”. Стїни замка складали ся з поодиноких „городень”, себто деревляних вязань (зрубів), на 1 ¹/₂ до 3 ¹/₂ сажнїв довгих, наповнених землею; щоб зменьшити небезпечність від огню, їх мастили грубо глиною. На них робив ся деревляний поміст (бланки, бланкованнє) з парапетом, з проробленими отворами для стрільби (подсябитья), і накритєм від дощу. В кількох місцях над лїнїєю „бланковань” підіймали ся вежі, такіж деревляні, зрублені з брусів. На бланках і вежах стояли гармати, лежав ріжний гарматний і всякий иньший припас — колодки, камні, трезуби, призначені на те, щоб кидати на ворогів під час приступу; стояли корита з водою від огню. З середини до городень були прибудовані хати й комори, що служили сховками для місцевих людей. По старій традиції городнї були росписані між місцевою людністю — панами, міщанами, сїльськими громадами („людьми господарскими, мешаны и волощаны и людми князскими, паньскими и боярскими”) ⁵), і ті що мали обовязок ставити і утримувати в порядку певну городню, коло неї ставили комори й сховки, де могли б сховати своє майно безпечно від ворогів ⁶). Значнїйші пани мали свої двірки осібні. Замки були тїсні і все в них тиснуло ся одно до одного дуже тїсно. Овруцький замок напр. має 66 сажнїв вздовж і 43 вшир, житомирський 62х55 саж. остерський 37х31, иньші ще меньші: канївський 45.5х18, винницький 24х23, черкаський 30х17, чорнобильский 22х17.

Розміри значного числа замків таким чином не більші були від звичайного подвіря — півморґа ґрунту ( ¹/₃ десятини), або й ще меньше. В такім замку не могло знайти захисту богато людей, анї було мови про те, щоб в такім стиску відсижували ся довго. Замок міг дати притулок тільки людности свого міста й найблизшій околицї, щоб перечекати хвилевий, раптовий татарський напад, і то не завсїди. Браславський замок, завважає ревізор, „велми єсть малый, не водлугъ достатку людей — не толко половица ихъ, але и третяя часть зъ статки своими часу пригоды не могутъ ся умЂстить” ⁷). Ріжні непорядки побільшали недогоди і зменьшали ще більше значіннє замка як певної ґарантії безпечности. В тім же браславськім замку для одного з передмістя доїзд був такий тяжкий, що людям приходило ся обїздити більше як чверть милї, й не могли в небезпечности скоро втїкти до замку. В Житомирі серед сварок, хто має поставити міст — місто чи староста, замок стоїть без мосту і до замку майже не можна було дістати ся: „не только возомъ въ замокъ не можетъ приЂхати, але и пЂшому трудно на взводъ взыйти. аниж поползкомъ”, і люде під час трівоги „въ таковой нерадности мусять до лЂсу втекати” ⁸). Винницький замок був так лихо і слабо побудований, що „не толко людемъ въ часъ пригоды отъ навалного непріятеля негдЂ заперти ся и оборони одколь вчынити, але и быдла страшно заперти” ⁹). Замки будовані з дерева, не пильновані, не обмазані часом і глиною, гнили й нищили ся взагалї дуже скоро, і скарги на лихий стан замків становить вічну пісню в тих часах: людність і адмінїстрація місцева старала ся спихнути їх будову й направу на правительство, страхаючи татарською небезпекою, виправдуючи ся своєю неспроможністю, а правительство силкувало ся зложити на плечі місцеві.

На тих хибах конструкційних справа не кінчила ся. Щоб замок міг служити ґарантією безпечности, треба було, щоб людність могла бути остережена про небезпеку, і то завчасу, аби мати час сховати ся в замку. На те була сторожа „замкова” і „польна”. Спеціальні „сторожі” й „кликуни”, по черзї посилані місцевою людністю з повинности, або удержувані з податку, даваного замість натуральної служби („сторожевщина” і „кликовщина”), мали ходити по замковому бланкованню і пильнувати ворожого нападу. Потім на певних урочищах, на татарських шляхах, на могилах або штучних вишках (,,на сохах”) стояли сторожі, маючи при собі коней, і вистерегали Татар, з тим щоб завчасу остерегти перед ними людність. Се теж було повинністю людности, досить тяжкою, так що її практикували переважно тільки „водлугъ часовъ потребы” — підчас роботи на полях, або „кды ся вистерегають людей непріятелскихь” ¹⁰). Але не завсїди вміли під час тої потреби знайти ся сї сторожі, і від часу до часу все повторяєть ся історія, що Татари захопили той чи иньший замок несподївано, бо сторожі польної не було. „Сидїли безпечно під той час, з огляду на перемирє нашого господаря з Татарами й Турками, оповідає ревізор про браславську катастрофу 1551 р., і покладали ся на те, що недавно й комісари виїздили на їх границї, й посли перекопського хана були під той час у нашого господаря в справі згоди і спокою; через те не журили ся людьми непріятельськими, не розвідували про них, анї жили обережно, анї не мали жадної сторожі на полї, а нї в острозї (при міських укріпленнях), і староста собі під ту пору геть поїхав”. В такій необережности їх прийшов на них несподївано тодїшнїй перекопський хан Девлєт, і підночувавши за три милї, над раном несподївано приступив під замок і без труду його взяв і знищив ¹¹). Але що не було якоїсь орґанїзованої сиґналїзації, не було якоїсь ширшої орґанїзації розвідів, а кождий замок мусїв сам думати про себе, висилаючи своїх сторожів на „татарські шляхи”, то й коли польна сторожа навіть не була занедбувана, від неї користи було не богато. „Сторожа не дуже потрібна”, доводили з гіркого досвіду Житомирцї, ,,бо нїколи вона не встереже, а як і підстережуть Татар, то не потраплять дігнати до замку перед Татарами” з татарського шляху, де вони стояли двадцять миль від сього замку. Кінець кінцем навіть в лїпшім випадку вість про Татар приходила звичайно в останнїй хвилї перед їх нападом, і треба було летїти з усїх сил, щоб поспіти сховати ся до замку. Так що коли браславським міщанам приходило ся об'їхати яку третину милї, щоб попасти до замку, то се вважало ся небезпечним, майже безнадїйним: „не могутъ ся такъ далеко к замку люди з статки своими поспЂшити и сами в руки неприятелю увойдут'' ¹²).

Нарештї слабкі воєнні сили замків підтинали стратеґічне й кольонїзаційне їх значіннє. Артилєрія була невелика, переважно дуже лихо утримана і слабо обслужена. З виїмком Київа, богатшого на артилєрію, иньші замки мали по 4-5 гармат, а житомирський й винницький замок мали тільки по дві-три, та й ті не здалі були: в Житомирі як понищили ся під час пожежі 1520-х рр., так і лежали цїлком неужиточні в 1540 і 1550-х рр. ¹³), і реляції, ревізорів нїчого не помагали.

Воєнні залоги стрічають ся тільки в де-яких замках, і то мабуть часом тільки. Під час ревізії 1552 р. напр. була залога жовнїрська в Київі і сто „драбів” в Черкасах. Крім того воєнну силу замків становили старостині служебники — дуже не рівні числом (найбільші подані числа в Черкасах — 61, в Канїві — 46, але в Житомирі тільки — 11), і кілька пушкарів, спеціалїстів від стрільби з гармат. А без залога значіннє замку зводило ся до minimum-y. Браславяне, представляючи потребу відновлення звенигородського замку, щоб відновити старий тракт з Браслава в поднїпрянські замки, вважають неминуче потрібним для привернення давнїйшої комунїкації й кольонїзації уставленнє постійних воєнних залог. ,,Для всього того, над усї иньші потреби просять, аби наємні вояки („люде пенежныи”) неустанно тут мешкали — щоб і зимою й лїтом тут їх держали. Бо тепер неприятель не має страху, і як тільки наємні вояки відходять, приходять Татари й чинять шкоди. А колиб наємні вояки все мешкали тут, то й замок Звенигородський можна б було безпечно побудувати, й села могли б поосїдати, і староста та урядники його були б безпечні від тутешнїх ворогів. І козаки не сміли б на землю турецьку ходити і зачіпки чинити — бо й тепер козаків не можна б було спинити, коли б не мешкали „люде пенежні.”