15) Рукоп. Публ. біблїот. Пол. № 119 с. 2063 (інструкція на соймики, 24. II. 1607). Бантиш-Каменський (І с. 23 в 1 вид) пустив сей епізод з датою 1605 р., і так він ходив з сею датою до останнїх часів (Антонович і Драгоманов І с. 247, Каманинъ Очеркъ гетьманства Сагайдачнаго с. 5, й инш.); з правдивою датою подав його доперва Жукович (І с. 122).
16) Др. Франко поправляє: семипяденних.
17) Русалка Днїстрова і Ź. Pauli Pieśni ludu ruskiego I с. 134, відти у Антоновича і Драгоманова І с. 246, варіанти ще у Франка Студії ч. XIV. Пісня сильно деформована в укладї і зіпсована в мові і ритмі; вибераю з неї те що певнїйше належить до первотвору, справляючи дещо й форму, наскільки се можливо. Перша половина піснї — жалї царицї (ханової чи султанової жінки на море, що втопило її сина єдинака: „Кляла цариця вельможная пані”) не вяжеть ся з другою, властивою, і ті спільні подробицї, на які звернув увагу др. Франко, могли в нїй зявити ся уже пізнїйше.
18) Велєвіцкий II с. 280.
19) Жерела VIII ч. 93.
20) Жерела VIII ч. 89.
21) Pisma Źółkiewskiego c. 413 і 452-7.
22) Крім наведеного вище листу султана з 1607 р. див. згадку Острозького з 1610 р. — Жерела VIII ч. 92; пор. і реєстр війська, післаного з Потоцким 1612 р. (Pisma c. 452), де чимало також рот козацьких, навербованих ріжними панами, і пізнїйші козацькі заходи до походу на Волощину в рр. 1613-4 (як низше).
23) Жерела VIII ч 78 і 82, пор. теж ч. 86.
24) Volum. legum II c. 443.
25) Акти т. зв. Руської Метрики, 1604-5 рр.
26) 3 київських міст спеціально сїй конституції мають підлягати:Корсунь, Чигирин, Стеблїв і Данилів.
27) Volum. legum II с. 443.
28) Ibid. c. 447, пор. вище с. 278.
29) Volum. legum II с. 448.
30) Volum. legum II с. 465, пор. вище c. 278.
31) Сей уряд київського воєводи Жолкєвский (що став гетьманом великим по смерти Замойского в р. 1605) одержав незадовго перед соймом 1609 р., по Андрію Сопізі, що наступив по кн. Конст. Острозькім.
32) Жерела VIII ч. 92.
ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1608-13 Р. І ВЕРБОВАННЄ КОЗАЧИНИ, КОЗАКИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, НЕОХОТА ШЛЯХТИ І НОВІ ВЕРБУНКИ КОЗАЧИНИ 1611 Р.; КОЗАЦЬКІ ОПЕРАЦІЇ В СЇВЕРЩИНЇ.
Король і його дорадники не могли зістати ся спокійними свідками успіхів, які робили в державі московській ріжні польсько-литовські авантурники під фірмою московського „царика”, як його називано в Польщі й на Українї, і за помічю української козачини. Поки ярився рокош, польському правительству було не до того (навіть був плян серед рокошан, що стояли в певних звязках з московськими авантурниками, висадити царика на польський трон, на місце Жиґимонта). З московським правительством (царя Василя Шуйского) правительство Жиґимонта лїтом 1608 р., коли втихомиреннє рокошу ще не було певне, уложило навіть новий перемирний трактат. Але рокош ущух, польсько-литовські банди в Московщинї робили дальші успіхи, які в серединї 1608 р. дїйшли свого апоґея, так що майже цїла Московська держава була в їх руках; а правительство Шуйского війшло в союз з Швецією, з Карлом IX, смертельним ворогом Жиґимонта й Польщі, Супроти того в двірських кругах польських в другій пол. 1608 р. виникає рішеннє розірвати перемирний трактат з царем, причепившись до деяких дрібних приводів, і скористати з страшного розбитя Московської держави в інтересах Польщі й її короля. Сподївали ся перейняти на себе здобутки польсько-литовських авантуристів і скинувши безрадного Шуйского, посадити на московськім тронї Жиґимонта, а потім з подвоєними силами знищити опозицію в Швеції й вернути Жиґимонтови батьківську корону, яку утратив він з переходом на польський трон — і не міг її забути.
Такі пляни укладалися в кругах Жиґимонтових повірників. Перед ширші круги польської суспільности, підозріливо настроєної до всяких династичних плянів, до всякою зросту королївської сили і власти, з ними не можна було виступати. Щоб прихилити їх до своїх плянів московської війни, Жиґимонта мусїв центр тяжкости класти на приверненнє Польсько-литовській державі утрачених земель: Смоленська і Сїверщини, на розширеннє границь; мусїв обіцяти і запевняти, що всї здобутки сеї війни дістане Польща: нїчого не лишить король собі чи свому потомству, все передасть Річипосполитій (такі формальні деклярації мусїв Жиґимонт зробити, виступаючи в похід). І все таки польська суспільність досить холодно і непевно приймала всї сї королївські запевнення і обіцянки, і сойм 1608 р., котрому була предложена ся справа, хоч прийняв до відомости королївські пляни, але мовчки, і нїякої ухвали в сїй справі не повзяв і нїяких спеціальних кредитів на неї не дав: був ухвалений тільки звичайний побор на те, щоб запобігти ріжним небезпечностям, і на підтриманнє ливонської війни. Але Жиґимонт, жадний завойовань і тріумфів, без соймової ухвали, з порожнею кешенею, з державною машиною розбитою ледви що втихомиреною рокошевою смутою, — кинув ся в московську авантуру. І треба було війська, по можности як найбільше, по можности недорогого, по можности на кредит. І де ж шукати його як не на Українї? І от, як писав Януш Острозький, пішли ріжні авантурники гуляти з королївськими корогвами по Українї, вербуючи всякого охочого.
Король рушив під осїнь 1609 р. через Білорусь на Смоленськ. Жолкєвский радив звернути ся на иньшу утрачену провінцію — Сїверщину, як добичу лекшу, і се була добра рада, тим більше що вже попереднїми повстаннями Сїверщину незвичайно розбурхано і залято козацьким елєментом. Але король не послухав. На Сїверщину післано козаків, а король пустився на Смоленськ — сильно укріплений, майже не приступний 1), і обложив його з кінцем вересня. З ним було ріжного навербованого війська коло 8 тис. 2) — як на таку кампанїю зовсїм небагато. Тим більше цїнено Запорожцїв, що прибували до війська неустанно і з України і з банд „царика”. Значна частина польсько-литовських вояків, які були з цариком, діставши заклик прилучити ся до короля, прилучилася до королївського війська, сподїваючи ся богатої заплати, тим часом як иньші банди за лїпше вважали пустити ся на самостійний розбійний промисел в московські землї, а „царик” з козачиною, покинувши Тушино, подав ся на полудне в Калугу, близше до козачих країв. З ним, безперечно, лишило ся чимало Запорожцїв, тим часом як иньші перейшли в королївське військо або пустили ся пустошити північні краї.
В дневнику смоленської облоги під днем 7/X читаємо звістку про прихід послів від запорозьких козаків до короля з повідомленнєм, що військо їх в числї 3000 іде до короля і просить собі корогву від нього, і тиждень пізнїйше се військо приходить справдї. Півтора тижня пізнїйше — запорожська ватага з царикового війська, з-під Білої, приходить до короля, а згодом нове посольство від иньших козаків, що ще зоставали ся з цариком: заявляє, що вони не хочуть брати участи в конфедерації царикових банд против короля, просять корогви від короля і віддають йому свою службу. Другого дня — посли від козацького війська з-під Вязьми, в числї 3 тис. вибраного війська, з заявою готовости своєї служити королеви 3); але прилучити ся до королївського війська не дуже спішили ся, бо два місяцї пізнїйше, як бачимо з записок, вони стоять собі далї під Вязьмою й Білою та переговорюють ся з королем і цариком, чекаючи мабуть, хто лїпше заплатить — і чия візьме гору 4). Але й під Смоленськом козаків зібрало ся багато. Жолкєвский в своїх записках каже, що вже в початках облоги (в початках жовтня) назбирало ся їх туди 30 тисяч, що прийшли під проводом Олевченка 5), а пізнїйше ще прибувало. По словам участника смоленської кампанїї, „козацтва українського насунуло тодї (зимою 1609/1610 р.) на королївські заклики і з власної пильности страшенна маса: „Запорозьких козаків на ріжних місцях в Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усїм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну” 6). Крім того козацького війська, що прилучило ся до короля по утечі царика до Калуги (в сїчнї 1610 р.) 7), приходить якийсь більший полк „з України”, десь з початком лютого 8); потім, за кілька тижнїв, нове посольство від 7000 козаків з України „що найлїпших'' — йдуть до короля, під його корогви. В червнї йде до короля ще 4 тис. Запорозцїв, 3 тис. конних, а тисяча піших, а веде їх київський шляхтич Харлїнский. Кілька тижнїв пізнїйше приводить якійсь Кульбака 2500 козаків з України 9).
