13) Сборникъ т. XXXV c. 398-402, 457, 460.
14) Ibid. c. 481-2.
Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Повстаннє Глинського: рід Глинських, його попередня роля, конфлїкт з литовськими панами, поголоски про пляни на велике князївство, конфлїкт з Жиґимонтом, повстаннє, союз з Москвою, похід Жиґимонта й упадок повстання, Смоленська війна, крах руської аристократії.
Повстаннє Глинського було останнїм пароксизмом боротьби руського елєменту, властиво руських князїв і панів, з ворожою їм системою в вел. кн. Литовськім, тому на нїм треба застановити ся близше. Явище се анальоґічне з конспірацією 1481 р., тільки придбало більші розміри й лїпше нам звісне, хоч завсїди сї звістки наші не так богаті, як би могли ми собі бажати 1)
Героєм його був князь Михайло Львович Глинський. Рід Глинських не належав до значнїйших. Виводили вони себе від якогось малозвісного татарського виходня (буцїм Мамаєвого сина), що прийшов в вел. князївство Литовське за Витовта й охрестивши ся, дістав маєтности в давнїй Переяславщинї, м. и. Глинськ на Ворсклї — звідти й пішло їх імя 2). Протягом цїлого XV ст. рід сей нїчим не визначав ся, й тільки завдяки Михайлови, одному з молодших синів кн. Льва, здобули Глинські значіннє: вийшовши на ширшу арену, сей Михайло повитягав на визначні посади й своїх братів, і надав блеск і значіннє перед тим незначному родови 3).
Всї звістки, які ми маємо про Михайла, ідуть з джерел йому неприхильних, але й вони признають, що була се талановита й взагалї визначна індивідуальність. „Князь Глинський, чоловік сьміливий, визначних здібностей, тїлом кріпкий і в небезпечностях відважний” — характеризує його оден сучасник — Поляк. „Великих здібностей і високої вдачі чоловік”, пише про нього другий 4). Такі похвали ворогів щось значать!
За молоду виїхав він на Захід на науку, і там перейшов на латинство. Перебував довго на дворі цїсаря Максимілїяна, що звав його потім своїм вихованцем і просив за нього, коли Глинський сидїв у московській вязницї. Потім служив на дворі курфірста саксонського Альбрехта, з його військом ходив підчас війни в Фризії; побував в Італїї й Гіспанїї, і по тій довгій европейській школї з славою знавця воєнної штуки і вишколеного европейця прибув в остатнїх роках XV в. на двір Олександра 5).
Тут Глинський скоро став улюбленцем в. князя й найблизшим йому чоловіком. В осени 1500 р. він уже дістає недовго перед тим заснований важний уряд „маршалка дворного” — мінїстра двору й начальника двірської ґвардії, на місце взятого в московську неволю Гр. Остиковича. Така швидка карієра й двірські впливи звернули на нього увагу руських панів. Глинський, не вважаючи на своє европейство й зміну релїґїї, лишив ся вірним своїй руській народности 6), і тепер руська партія, упослїджена й розбита, побачила в нїм свого вожда — впливового, талановитого, енерґічного. Глинський дїйсно користав з своїх впливів у Олександра, аби виносити на гору Русинів 7), і сим, а також і иньшими причинами здобув велику популярність серед Руси. Найблизшою підпорою служили йому свояки, котрим він здобув визначні посади: так брат його Іван дістав маршалківство, а в 1505 р. став київським воєводою; другий брат Василь дістає староство Берестейське, і т. и. 8). Пізнїйше казали, що Глинський держав „трохи не половину Литви” (очевидно — з своїми свояками й прихильниками). Се було, розумієть ся побільшеннє, але воно віддає нам память про незвичайну силу Глинського й його фамілїї.
Серед старших панів блискуча карієра Глинського та його впливи на в. князя мусїли, розумієть ся, розбудити заздрість, а його роля провідника руського елємента мусїла підняти проти нього все литовське панство. На чолї його ворогів стає Ян Заберезинский, маршалок земський і воєвода троцький, оден з найстарших панів. Уже в 1503 р. Глинський обжаловував Заберезинского перед судом, що він насилав на нього убійників; але процес скінчив ся на нїчім.
На другий рік розгоріла ся між ними нова справа, що прибрала загальнїйший характер. За намовою Глинського Олександр відібрав намісництво лїдське від Ілїнича, зятя Заберезинского, й дав свояку Глинського Дрожджі. За Ілїничом обстала цїла рада вел. Князївства й покликуючись на приреченнє Олександрового привилею 1492 р., що в. князь не відберати ме урядів без рішення ради, скасувала се роспорядженнє Олександра. Прийшло до конфлїкту між королем і радою. Олександр таки віддав Лїду Дрожджі, дав кілька нових держав Глинському, а від Заберезинского відібрав троцьке воєводство.
Коли на поч. 1505 р. скликано сойм до Берестя, рознесла ся чутка, що на сїм соймі приготована засідка на чільнїйших литовських панів — ворогів Глинського; мовляв мали їх поскидати в воду з мосту на Бугу. Пани ті наслїдком тої поголоски на сойм не прибули, і се дало привід до нового роздражнення короля: він заборонив сим панам приїздити на двір без спеціального покликання. Усїм сим рада, розумієть ся, була в високій мірі роздражнена на Олександра й ще більше на Глинського 9).
Тим часом Олександр почав сильно хорувати. В литовських кругах пущено поголоску, що Глинський за помічю Русинів сподїваєть ся по смерти Олександра захопити вел. князївство. Друга поголоска обвинувачувала Глинського в хоробі Олександра й її нещасливім кінцї. Дїло в тім, що Глинський з свого маршалківського уряду й особистої близькости до в. князя доглядав його лїчення. Коли лїкарі не помагали, спроваджено до в. князя якогось знахоря, „пророка балинського” з під Олькуша, і тому що Глинський обставав за ним против лїкарів, виросла поголоска, що Глинський в змові з сим пророком позбавив Олександра віку. Розумієть ся, з становища Глинського, що все завдячав ласцї Олександра, се був би крайнїй абсурд — бажати собі смерти Олександра, і сї поголоски на Глинського мусимо відкинути без вагання, хоч не вагав ся висловити се обвинуваченнє сам вел. князь Жиґимонт. Але не більше певна й та поголоска про пляни Глинського на великокняжий стіл 10). Вона по всякій правдоподібности була навіяна обставинами в момент смерти Олександра. Але Глинський в них нїчим не показав, що він дїйсно хотїв з сих обставин скористати для того, щоб стати самому великим князем. Той факт, що його пізнїйше повстаннє толковано не якимись такими плянами, а простим роздражненнєм на інтриґи ворогів, що позбавляли його всяких впливів і значіння, показує, як не глубоко в дїйсности сидїли в самій суспільности ті підозріння Глинського в плянах на великокняжий престіл.
Перед смертию Олександра велике татарське військо впало в землї в. кн. Литовського, заганяючи ся аж на Литву. Сам Олександр вибрав ся против нього, але що хороба погіршала ся, мусїв вернути ся з дороги й вислав військо під проводом гетьмана Кишка й Глинського. Кишка одначе захорував підчас походу, й провід перейшов до Глинського. Йому пощастило під Клецьком сильно погромити Татар і зробити кінець їх походу. Два тижнї по тім Олександр умер. Глинський був героєм дня і маючи в своїх руках військо, був фактичним паном Литви. Дуже можливо, що литовські пани побоювали ся з його боку якогось рішучого виступу, може й плянів на великокняжий стіл. Кажу навіть і тут: можливо, бо те що ми знаємо про се, все або писало ся пізнїйше, під впливом пізнїйших обвинувачень на Глинського, або могло бути подиктоване иньшими мотивами в дїйсности — як виправдування литовських панів перед польськими панами, коли вони свій спішний вибір Жиґимонта на вел. князя толкували своїм страхом перед Глинським. Не можна отже навіть на певно сказати, що сучасники дїйсно серіозно бояли ся з сторони Глинського плянів на великокнязївство. Сам же Глинський з своєї сторони не допустив нїякої нельояльности: він перший повитав Жиґимонта, виїхавши йому на зустріч з своїм двором, коли той переїхав литовську границю і між першими зложив йому присягу по проголошенню вел. князем. Ся льояльність одначе не виратувала Глинського — його днї були пораховані 11).
