38) В теках Нарушевича (24 ч. 83) єсть грамота Олександра де він посьвідчує, що ряд панів обовязали ся додержувати записи унїї. Але се теж переважно люде невизначні і по більшій части тіж, що підписали ся на актї унїї. Видко, більше не можна було стягнути.
39) Лит. Метрика, Записи V л. 167-8, 170, про се див. у Каро V, 2 c. 873-5.
40) Тестамент Олександра — Acta Tomiciana І дод. 6; про порученнє вибрати Жиґимонта вел. князем — Ваповский c. 68-9, у Мєховского про се нема, так само і у Деція. В. кн. Олена писала брату в. кн. московському Василю, в відповідь на його кандидатуру на вел. князя литовського, що Олександр „государство своє поступился брату своєму короловичу Жиґимонту” — Сборник истор. общества т. XXXV c. 482. Але може сеї версії ужила вона тільки щоб викрутити ся від прикрого поручення брата? Про вибір Жиґимонта: Pułaski Przyczynek do elekcyi Zygmunta I w Litwie i v Połsce (Szkice i poszukiwania historyczne I) c. 79-80, і новійше L. Kolankowski Elekcya Zygmunta (Przewodnik naukowy i literacki, 1906).
41) Листи польських панів на Литву — Acta Tomiciana І ч. 5-7. Подробиць вибору Жиґимонта на вел. князя не маємо, д. Любавский пробує використати звістку Стрийковского (ор. c. c. 149), але зовсїм безпотрібно. Про дорікання польських панів литовським за довершений вибір — Ваповский c. 71. Повновласть литовським відпоручникам до участи в елєкції короля — Codex dipl. Pol. І c. 363.
42) Відповідь литовських панів Полякам в перше видрукована була у Пулаского, в згаданій вище моноґрафії, новійше і ліпше у Максимейка Сеймы дод. 2; у Пулаского-ж посольство Жиґимонта з Литви до польських панів c. 81-2.
43) Цїкаво, що в своїй відповіди Полякам литовські пани навіть згадують про їх відклик до акту 1501 р. і не мають відваги заявити, що не признають ся до того акту.
Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Двоїстість і посередність полїтики литовських панів супроти унїї, їх національно-клясова виключність; становище Русинів в в. князївстві, справа Київського князївства, конспірація князїв 1481 р., її причини, її цїли, нахил до Москви.
Се була перед усїм спеціальна полїтика литовських панів-католиків. З кінцем XV в., коли в. кн. Литовське було дуже сильно загрожене і з боку Москви, і з боку Татар, таку полїтику тїсного звязку з Польщею до певної міри, бодай на побіжний погляд, диктували державні інтереси вел. князївства — коли воно вже не чуло в собі сил і енерґії завернути ся на своїй хибній дорозї. Але та ж полїтика, як ми вже підносили, характеризує становище литовських панів і за лїпших часів вел. князївства Литовського, коли воно займало вповнї безпечне, про око навіть дуже імпозантне становище. Тодї ся полїтика в державних мотивах не могла знайти собі нїякого оправдання. Отже властива причина її мусїла бути иньша.
На сю дорогу литовська аристократія звернула, очевидно, зовсїм сьвідомо. Зробила вона се, коли руська реакція під проводом Свитригайла загрозила литовським католицьким панам утратою того виїмкового, привілєґіованого становища, яке завдячали вони виключно унїї з Польщею і нерозлучно звязаній з нею протекції і підтримуванню католицтва.
В противність державним інтересам, що казали вел. князївству операти ся на руськім елєментї, як сильнїйшім і культурнїйшім, ся полїтика диктувала ся еґоістичними клясовими мотивами верстви beati possidentes. I свою клясову мету осягала. Проголошена в 1432 р., з чисто полїтичних мотивів тодїшньої ситуації, рівноправність Русинів-православних, незалежно від того що була неповна, лишила ся чисто теоретичною. Часи Жиґимонта Кейстутовича, що правда, не принесли щастя литовській аристократії, бо сей князь, хоч тягнув безперечно в сторону литовських елєментів і католицтва, заразом був ворогом аристократії взагалї. За те з проголошеннєм Казимира литовська аристократія взяла міцно в свої руки управу держави й пильнувала, щоб не дати себе збити з сеї позиції.
З початку реґенція, потім майже така сама повновластна рада вел. князївства, що правила Литвою в імени неприсутного Казимира, була в руках Литвинів. Досить тільки переглянути реєстри вищих достойників, що в склад сеї ради входили, аби в тім вповнї переконати ся.
Полишаємо на боцї, що тим часом як латинські епископи невідмінно майже виступають в радї й грають тут визначну ролю, православних не стрічаємо там нїколи. Поминаємо те явище, що на таких чисто литовських посадах як нпр. жмудське староство ми нїколи не стрічаємо Русинів, але Литвини-католики часто виступають на урядах в чисто білоруських або українських землях, з Литвою навіть слабко звязаних, як Київщина й Волинь. Але в реєстрах вищих урядів взагалї Русини стрічають ся в рішучій меньшости, хоч мали всякі підстави на те, аби бути в більшости. Нпр. на чотирох найвищих урядах — виленськім і троцькім воєводстві і каштелянстві за весь час від 1452 до 1500 р. ми стрічаємо тільки три рази руські імена: князя Олександра Гольшанського на каштелянстві виленськім (1492-1511), та Івашка Івашевича (коло р. 1460) і Богдана Саковича (1486-1490) на воєводстві троцькім. Виленським воєводою не був Русин нї разу. Так само не знайдемо анї одного Русина на урядї канцлєра. Оден тільки раз стрічаємо — звісного вже нам Богдана Саковича, на урядї маршалка і т. и. 1).
Забераючи в свої руки управу іменем Казимира, литовські пани, як вище зазначив я, зробили уступку руському елєменту, утворивши два руських князївства — Волиньське під управою Свитригайла, й Київське під управою Олельковичів. Уступка, безперечно, для руського елєменту була приємна, хоч з боку литовського не вимагала особливого самовідречення. Свитригайлу, як давнїйшому вел. князю й претенденту, однаково треба було зробити якусь уступку в інтересах спокою держави, а Олельковичі стояли в дуже близьких і приязних відносинах з литовською аристократією й тримали ся по її сторонї ще від проголошення Жиґимонта. Родинні звязки Семена Олельковича з родиною Гаштовта були причиною, що його кандидатура на вел. князя була в 50-70-х рр. ставлена спільно литовськими й руськими панами. Отже коли ті князївства і та кандидатура Олельковича робили вражіннє солїдарности Литви й Руси та вирозумілости Литви для руського елєменту, давали ілюзію національної гармонїї, то в основі того всього лежали тільки припадкові династичні або полїтичні комбінації.
Сї виїмкові причини й комбінації одначе скоро минули, а з тим руському елєменту прийшло ся відчути вповнї своє упослїдженнє в вел. князївстві. При кінцї 1470 р. умер Семен Олелькович, відіславши перед смертю, як оповідає Длуґош, Казимирови в дарунку свого коня й свій лук, з котрими він виїздив у свої щасливі походи на Татар, та поручивши ласцї вел. князя своє князївство й свою родину. По нїм лишив ся син Василь, але Казимир не дав Київа анї йому, анї Семеновому брату Михайлу. „Бо литовські пани дуже хотїли, аби се князївство знову повернено на звичайну провінцію вел. князївства, як і иньші руські князївства, і вимогли то від короля, що він туди іменував намістником Мартина Гаштовта. Киянам се було дуже прикро й гірко, бо вони бажали собі по Семенї його брата Михайла, що тодї був намістником Казимира в Новгородї, а Гаштовта не хотїли, бо він був иньшої віри й їм рівний (не князь). Через те вони двічи не пускали його до міста, кажучи, що або всї до одного наложать головами, або иньшого собі князя добудуть, а таки не будуть слухати Литвина і голови свої перед ним не хилити муть. Вони просили короля, аби посадив у них якогось князя грецької віри, як нї — то хоч латинської, або — як хоче, то щоб посадив у них котрогось з своїх синів. Але вкінцї Кияне, побоявшись оружного походу на них королївського війська, таки прийняли за намісника Гаштовта” 2).
Так оповідає Длуґош, додаючи, що ся справа тодї задержала Казимира довший час на Литві. Він бояв ся їхати звідти не полагодивши справи, супроти сього нового розлому між Русинами й Литвинами, що ворогували між собою з причини релїґійної ріжницї, і через те ще, що Русини уважали Литвинів низшими від себе походженнєм, бо Литвини колись Киянам 3) дань давали, а тепер ними правили. 4).
