Потім Поляки не задовго знову підняли справу унїї, але в иньшій ситуації. Було се під татарською грозою, після того як Татари в осени 1494 р. страшно спустошили Поділє й побили Поляків під Вишневцем. Ян Ольбрахт через свого посла Филипа Калїмаха кликав Литву до спільної боротьби з Татарами, а щоб прихилити її до участи, запроєктував уложити нові „записи” „слушнымъ а раднымъ обычаємъ, безъ ображеня чти и безъ шкоды обоєго панства”. Отже в бідї Поляки показували охоту зійти з того становища, на якім стояли пів столїтя: що унїя має операти ся на давнїйших актах. Вони готові були відступити від стилїзації давнїх ”записів” і виробити нову формулу унїї, чого так довго й даремно добивали ся від них пани литовські за Казимира. В литовських кругах сю гадку про уложеннє нового унїонного акту, розумієть ся, прийнято й тепер прихильно. Олександр повідомив короля (1496 р.), що рада на се годить ся, й просив його прислати свій начерк унїї: „волю свою вказати, которымъ обычаємъ мелъ тотъ записъ вделанъ быти” 18).
На се прибуло поважне посольство, зложене з двох воєвод — сєрадзького Поповского й белзького Тенчиньского. Король через них накликав в. князя до спільної боротьби з Татарами й Турками та підносив потребу тїсного союзу Корони з в. князївством, а для того — відновлення актів унїї. „Предки наші, казав він, злучені союзом крови, пануючи в тій державі, розуміли, що одна без другої (Корона без в. князївства) не може добре усьпівати — „не могло добре быти ражоно ани стати”. Тому урадили й підданих своїх прихилити до умов, потверджених „записами”, аби против всїх неприятелїв боронити ся спільною радою та помічю й таким чином бути страшними всїм своїм ворогам. Сих умов (въступы) й записей тримали ся вони аж до часу смерти отця нашого 19), і поки них держали ся (”радили ся”), — в якім покою і в якім добрім станї були ті держави, добре то знає ваша ясність. А коли перестали їх держати ся, які шкоди й спустошення стали ся з тими державами, на велику ганьбу нашу й дому нашого, — всїм то явно. Тому король просить в. князя вплинути на своїх підданих, аби „давныи ступы и записы, обапол вделаны, захованы и держаны были”, хоч би з певними змінами, — на се Поляки вповнї готові пристати 20),
Як підставу для такого відновлення, чи евентуальних змін в формулї унїї посли привезли котрийсь з актів унїї. Мусїв се бути городельський акт, судячи з того прихильного становища, яке зайняла супроти нього рада вел. князївства. В. кн. Олександр заявив польським послам своє переконаннє, що рада в. князївства нїчого не буде мати против відновлення привезеного ними акта унїї. Дїйсно, рада висловила послам свою готовість потвердити привезену ними й передану в. князеви копію 21). Але заразом вона заявила, що всї иньші записи; старші чи пізнїйші від сього акту, противні їх чести, вони не признають важними, так як і їх предки не признавали, й сподївають ся, що й Поляки се приймуть до відомости 22). Ся заява дуже заїхала польським послам. Вони, очевидно, мусїли знати, що польські сенатори, пристаючи на зміну формули унїї, зовсїм не мають охоти через те вирікти ся інкорпораційних актів, тільки відкладають їх до лїпших часів. Тож у відповідь на заяву литовських панів польські пани відказали, що вони не мають нїякого поручення від короля й сенату трактувати про иньші акти унїї окрім привезеного ними. І не докінчивши переговорів і не прийнявши виладженого литовськими панами проєкту потвердження привезеного їм акту унїї, та не пояснивши причин 23), воєводи відїхали 24).
Тодї литовська рада вислала своїх послів (Яна біскупа луцького і старосту берестейського Сенька Олизаровича) до Польщі з своїм проєктом 25). Але й тут його не прийнято, й переговори про унїю на тім урвали ся. Супроти того, що литовські пани новим актом унїї хотїли уневажнити давнїйші записи, Поляки, очевидно, кинули гадку про новий акт унїї, аби не підірвати ним значіння давнїйших 26).
За те коли польське правительство, по турецькім нападї 1498 р. на руські землї, що навів перестрах на цїлу Польщу, закликало Литву до спільної боротьби, — рада вел. князївства відплатила тоюж монетою як Поляки в 1493 р. Вел. князь відповів брату, що він готов іти йому в поміч особисто з своїм військом, але не може прихилити свою раду до помочи: вона займає неприхильне становище й не хоче Полякам помагати, поки нема між обома державами „справедливої й рівної умови”. Теж саме, хоч в делїкатнїйшій формі заявили польським сенаторам: і самі пани вел. князївства через послів, висланих на початку 1499 р. Пригадуючи зірвані переговори 1496 р., вони радили королеви нахилити польських сенаторів до умови в дусї тих переговорів 27).
Можливо, що король дїйсно вплинув у сїм напрямі на своїх сенаторів, і на сей раз прийшло таки до „справедливої й рівної умови”. Переговорів в подробицях не знаємо, але 6 мая польські стани й король прийняли литовський проєкт з деякими змінами 28), і на загальнім соймі литовськім в Вильнї, 24 липня 1499 р. його формально принято й потверджено 29).
Сей новий акт уложено в формі потвердження Городельського акту, в стилїзації дуже близькій до згаданого вище литовського проєкту. Потверджуючи Городельський акт литовські пани поясняють тільки докладнїйше точку про порядок вибору вел. князїв і королїв, також в напрямі повної рівности обох держав: вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля — без участи литовських. Всї ж иньші унїонні акти окрім того Городельського акту, виданого литовськими панами, вони уневажняють яко такі, що „нарушали честь обох сторін, і тому їх наші попередники не признавали” 30).
Таким чином литовським панам удало ся зреформувати унїю по своїй мисли, як свобідний союз двох рівноправних держав. Тільки титул ”supremus dux Lithuaniae в титулї короля лишав ся знаком супремата Польщі. Але Поляки згодили ся на сю уступку, очевидно, тільки під натиском обставин і певно, що не щиро. Можливо, що вони умисно не помагали по тім вел. князївству в незвичайно тяжкій для нього боротьбі з Москвою 1500-1 рр., аби змусити Литву до тїснїйшої унїї. Правда, що вони мали й свої клопоти на голові — з Турками й Татарами. Вкінцї ж смерть Ольбрахта й кандидатура Олександра на польську корону дали їм можливість повернути справу унїї в зовсїм иньший бік.
По смерти Ольбрахта (1501 р.) Олександр дуже енерґічно старав ся дістати ся на польський трон — хотїв навіть оружно підперти свою кандидатуру. Але до сього не дійшло — його партия й так перемогла партизанів старшого Казимировича Володислава, угорського короля. Офіціальним, щоб так сказати, мотивом вибору Олександра була унїя — потреба тїснїйше злучити обидві держави. Сей мотив підносив з великим натиском сам Олександр 31) і на сїй точцї мусїв зробити уступки. Що правда, від коли він переходив на польський престіл, се переведеннє тїснїйшої унїї не противило ся й його власним інтересам.
Поляки при тій нагодї хотїли довести до того, щоб — кажучи словами сучасника Мєховского, з Литви й Корони утворила ся „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право” 32). Але Олександрові відпоручники (з Ольбрахтом еп. виленським, каштеляном виленським кн. Олександром Гольшанським і воєводою троцьким Яном Заберезинським на чолї) так далеко піти не могли, хоч і починили великі уступки жаданням Поляків. Компромісовий прелїмінар, уложений ними 3 жовтня на елєкції в Пйотркові, слїдом, 23 жовтня, без всяких змін, потвердив Олександр з кількома присутними панами й обовязав ся привести „всїх прелатів, князїв, панів, земян і важнїйші громади вел. князївства” до того, що вони сей акт вповнї приймуть, потвердять, і на се видадуть Польській коронї грамоту 33).
Компромісовий характер сього акту видно ясно з самого його змісту. Вихідним принціпом його була унїя реальна: „корона Польська й вел. князївство Литовське злучають ся в одно неподїльне й одностайне тїло, аби був оден народ, одна нація, одно брацтво, спільна рада, одна голова, оден король і пан”. Одначе в близшім переведенню ся спільність обмежуєть ся тільки отсим: король від сього часу все має бути заразом вел. князем; він вибираєть ся спільно вищими урядниками обох держав; монета має бути спільна; урядники вел. князївства мають складати присягу королеви й унїї. По за тим є тільки фрази про спільну раду й поміч, солїдарність в добрім і в злім і т. и., так що кінець кінцем унїя виходить властиво тільки персональна. Очевидно, Поляки жадали реальної унїї, але мусїли задоволити ся проголошеннєм сього принціпу в актї, без дальшого його переведення.
