Може бути одначе, що на разї сеї сторони дуже афішувати не уважали відповідним анї Людовик анї Володислав. Досить було вже й осягненого: що „королївство Руське” фактично вилучено з комплєкса польських земель і віддано чоловіку вірному, в руках котрого воно для Угорщини було зовсїм безпечним.
В польських кругах наданнє Галичини Володиславу, очевидно, не викликало опозиції. Ян з Чарнкова, що згадує про невдоволеннє, викликане в польських кругах наданнями Вєлюньської й Добринської землї Володиславу, промовчує зовсїм наданнє Галичини, а Длуґош як раз підносить, що Поляки не робили нїяких трудностей Людовику в роспорядженню руськими землями 21). Тому дуже непевна гадка деяких новійших дослїдників, що та точка кошицьких постанов, де Людовик обовязуєть ся не давати анї в державу анї в вічність замків в Польщі нїякому князю або особі княжого роду, — була відповідею на наданнє Руси Володиславу 22). Катеґорична заява Длуґоша про брак усякої опозиції з польської сторони має своє значіннє: він не так далекий був від сих подїй.
Тим часом забезпечивши про всякий випадок Русь для Угорщини, Людовик енерґічно заходив ся коло другого, далеко важнїйшого для нього пляну — забезпечення польської корони для свого потомства 23). Його мати Єлисавета при помочи своїх повірників між малопольськими панами зручно працювала коло сього, і вже на Кошицькім з'їздї в осени 1373 р. зроблено було в тій справі початки. Документально знаємо, що деякі польські міста тодї вже згодили ся на таку незвичайну в польськім державнім житю річ — признали права на польську корону по смерти Людовика його старшим донькам Катеринї й Марії. Чи дали тодї згоду на се польські стани взагалї, не знати. В кождім разї на новім з'їздї в Кошицях 1374 р. (17/IX), цїною незвичайних уступок, обіцянок і т. и. удало ся вимогти таку заяву від польських станів. Вони обіцяли по смерти Людовика, як би не було у нього сина, признати королевою ту доньку його, котру їм призначить він сам або його мати Єлисавета — реґентка в Польщі, або його жінка Єлисавета т. зв. Молодша.
Згоду вирвано від польських станів, але її сповненнє не було так певне. Неохота до угорського правительства давала себе відчувати занадто часто. Вічна опозиція Великої Польщі, повстання там на користь Пястовича Володислава Білого, різня Угрів в околицях Кракова при кінцї 1376 р. — все се й меньше досьвідченому полїтику, нїж Людовик, показувало виразно, що становище його династиї в Польщі дуже непевне. А то тим більше, що й доньки Людовика, з котрих одна мала-б засїсти на польськім престолї, були ще занадто молоді і в разї смерти батька не дали-б собі ради з польською ситуацією. Отже не вважаючи на кошицьке приреченнє, Людовик мав усї причини не спускати з ока галицької справи. І він дїйсно, не задоволяючи ся володїннєм Володислава, постановив прилучити Галичину до Угорщини безпосередно, як її провінцію. З кінцем 1378 р. надав він Володиславу землю Добринську в заміну за Галичину, а Галичину, як угорську провінцію, роздав в управу своїм старостам.
Мотиви сього кроку Людовика, здаєть ся, не були відгадні сучасниками. Оповідаючи про уступленнє Володислава, сучасник Янко з Чарнкова толкує се тим, що Володислав, бувши великим прихильником спокою, знеохотив ся своєю ролею в Галичинї з огляду на напади Литви, що не давали йому завести тут порядку, тому й передав він її Людовику в заміну за Добринську землю 24). Се толкованнє, хоч його й пробували піддержати деякі з дослїдників, очевидно, невірне. Як раз тодї Литва була приборкана походом Людовика 1377 р., і коли Володислав не уступив перед тим, тим меньше мав причин робити се тепер. Ще наівнїйше толкованнє дав пізнїйший Длуґош. Він каже, що Людовик, підчас свого остатнього походу на Литву побачив багацтво й красу (glebam uberem et situm) Руських земель, котрих давнїйше не знав (наче перед тим не бачив він їх!). Тому схотїв відірвати їх від Польщі та прилучити до Угорщини, і для того відібрав Галичину від Володислава 25).
Ми знаємо, що Людовик трактував Галичину як угорську провінцію уже давнїйше, віддаючи Галичину Володиславу. Здогадував ся я, що володїннє Володислава Людовик уважав за форму переходову. Які-ж мотиви мав він, відбераючи її з рук свого повірника, розбиваючи сю комбінацію, що під такою делїкатною формою так добре хоронила Галичину для Угорщини? Деякі новійші дослїдники думають, що Людовик уважав сю справу о стільки вже приготованою, що можна було зробити крок дальше — прилучити Галичину до Угорщини 26). Се можливе, хоч дуже теоретичне. Здаєть ся, близшого мотиву треба шукати в чім иньшім — в іменованню Володислава намісником Польщі, а може і в обставинах, утворених смертию старшої доньки Людовика — Катерини.
Ґубернаторство Володислава в Польщі належить до тих темних питань, якими взагалї богата історія Польщі в сїм часї. З огляду, що великопольська шляхта заложила протест против сього іменовання, Володислав на сїм урядї пробув дуже недовго, і не звісно навіть близше — коли саме він той уряд мав. Здаєть ся, що се було між третїм і четвертим (остатнїм) періодом реґенції Єлисавети, то значить між осенею р. 1378 і осенею 1379 27), і се власне давало-б нам обясненнє, що було причиною відібрання Руси від Володислава: Людовик, постановивши віддати управу Польщі Володиславу, мусїв Галичину від нього відібрати, инакше весь ефект відокремлення Руси з р. 1372 пропав би. Вона злучила ся б знову в одних руках з польськими землями, й її окремішність знову була-б затерта.
Часу смерти королївни Катерини также не знаємо докладно. Остатню звістку про неї як про живу маємо в вереснї 1378 р., при кінцї 1379 р. її в кождім разї не було на сьвітї 28). Смерть її зробила нові трудности Людовику. Великополяне, взагалї супроти Людовика неприхильні, не схотїли присягти другій королївнї на королївство польське, як присягли були Марії, так що вкінцї аж насильством прийшло ся Людовику виривати від них згоду. Отже коли Катерина умерла десь при кінцї 1378 р., то трудности від Великополян також могли вплинути на рішеннє Людовика — забезпечити бодай Галичину, прилучивши її до Угорщини.
Так чи сяк, Людовик постановив винагородити Володислава за утрату Руси иньшим лєном, опорожненим зі смертию Казимира щетинського — землями Добринською, Бидґощською й Ґнєвковською. А Галичину рішив прилучити безпосередно до Угорщини й роздати її в управу звичайним угорським урядникам. В перших днях грудня 1378 р. видав він в Вишгородї грамоту, де повідомляв урядників і людність Добринської землї, що „за зрілою й здоровою порадою панів наших обох держав — Угорщини й Польщі”, він постановив взяти від Володислава „землю нашу Руську з усїма її правами, землями й приналежностями в володїннє своє, своїх дїтей і сьвятої корони нашої” (sacra corona, nostra — звичайний вираз для Угорської корони, виразнїйше одначе в документї не названої!). А Володиславу в заміну 29) рішив дати землю Добринську як лєн опорожнений з смертию кн. Каська. 30).
Відповідно до того 13 сїчня 1379 р. видав Володислав в Вєлюни згадану вже вище свою грамоту до урядників і людности Галичини, де звільняв їх від присяги й послушности що до своєї особи й передавав їх під безпосередню власть короля. З мая сього року маємо вже першу звісну нам грамоту Людовика для Галичини 31). Але в одній галицькій грамотї з липня того року виступає між сьвідками Ян з Ґлоґови prothonotarius illustrissimi principis domini Ladislai Dei gracia ducis opalvensis et domini Russie, і се може вказувати на те, що реально Галичина вповнї вийшла з під управи Володислава дещо пізнїйше. Одначе в тій самій грамотї між сьвідками виступає і новий намістник: Gumparthus capitaneus generalis Russie 32).
Ми не маємо якоїсь грамоти Людовика, де-б виразно проголошувало ся прилученнє Галичини до Угорщини, коли не рахувати тієї досить неясної й побіжної згадки в грамотї Добринській землї. Зовсїм певно, що такого манїфесту й не було. Дражнити польської опінїї Людовик не мав охоти й задоволив ся знову фактичним станом річей — тим що Галичину обсаджено угорськими урядниками, які правили нею як угорською провінцією.
