Отже оповіданню Менґлї-ґерая не маємо нїякої причини не вірити, а мусимо постарати ся можливо докладно його зрозуміти й вияснити через порівняннє з йогож згадками в иньших грамотах та иньшими матеріалами.
В иньших грамотах він згадує про попереднї ярлика коротше, і нїби инакше. І так у грамотї Менґлї-ґерая з 1507 р., друкованій у Пулаского під ч. 88 з варшавської копії Литовської Метрики, грамоти дають carewy otec у diado, predkowie ieho; так стоїть воно і в „ориґінальній” книзї литовської Метрики (але ся ориґінальна книга — також копія списана при кінцї XVI в. — див. Пташицкого Описаніе Литовськой Метрики 1887 c. 82). Там стоїть: „што цареви отецъ и дядо предъкове єго „(Записи VII л. 29 verso). Се звучить так, як би говорило ся про Менґлї-ґераєвого дїда, Хаджі-ґераєвого батька. Знов же в ярлику Менґлї-ґерая на руські землї 1507 р., в виданню його з ориґінала Литовської Метрики в Актах Зап. Россіи читаємо: „великіи цари дяды (примітка: „т. є. дЂды”) наши и великій царь Ачъжикгирей отецъ нашъ”, и так само низше: „великіи цари дяды наши и великій царь отецъ нашъ”. В виданню Пулаского, зробленім з варшавської копії Лит. Метрики тогож ярлика читаєть ся воно так: velikij car diadia nasz y welikij car Aczgirey otec nasz, i низше: welikij car diadia nasz y veliki car otec nasz. Така ріжниця змусила мене і тут звернути ся до ориґіналу Литовської Метрики. Виявило ся, що лєкція Пулаского добра, тільку транскріпція лиха; в ориґіналї стоїть: ”велики(й) цар дядя нашъ”, і так само низше: „ино што велики(й) цар дядя нашъ” (Литовська Метрика Записи кн. VII л. 39). Така лєкція — ”дядя” задає трудности: ми не знаємо зовсїм такого ”дядї” Менґлї-герая, що судячи по місцї — перед Хаджі-ґераєм — мав би бути його старшим братом. Що правда, в тім Хаджі-ґераєвім ярлику, друкованім у Ґолембіовского, дїйсно говорить ся про Хаджі-ґераєвого старшого брата: co przed tem brat nasz starszy na koniu polnym do w. kniazia Witolda do Litwy w gościnę przyjeżdżał...; отже се вповнї потверджувало-б ту згадку про „дядю”. Але як я вже сказав, сей Хаджі-ґераїв ярлик так підозріло виглядає, що трудно ним що небудь підперти. Цїла історія може мати ще иньше обясненнє.
Ми маємо кілька копій Менґлї-ґераєвої грамоти поза Литовською Метрикою. Одна опублїкована у Ґолембіовскаго з датою 878 р. гиджри, 1472 від Христа, также з якихось tek królewskich, друга в Acta Tomiciana (І дод. 9), з датою 913 гиджри — 1507 р. від Христа, з рукописей Курнїцької біблїотеки, без всяких близших пояснень (судячи по мові й правописи — копія не пізнїйша XVI в.). Перша з них має ріжні непевности, друга виглядає на скорочений і самостійний переклад звістної нам з Лит. Метрики грамоти 1507 р. Про се буду ще низше говорити, на разї піднесу тільки, що обидві (а властиво важна для нас та копія Томіціян) замість „дядї” говорять про „старшого брата” Менґлї-ґерая, себ то про Нур-девлєта: iak za prodkow naszych pred thym otec nasz Adzigierey czar i brat nasz starszy polnym koniem do w. kn. Witulta do Litwy w goszcine pojezdził... (в копії Ґолембіовского: przodkowie nasi — wielki car brat nasz i wielki car Vdzigierej ociec nasz). Чи „дядя” або „дядо” не знайшов ся в перекладах Литовської Метрики наслїдком хибного перекладу татарського ориґїналу, а копія Томіціянів не віддала його слів вірнїйше? Се толкованнє набирає тим більшої правдоподібности, що Менґлї-ґерай, вичисляючи давнїйші ярлики, не згадує нїчого про грамоту свого стрия, Хаджі-ґераєвого брата, а говорить натомість про Нур-девлєта. Що правда Нур-девлєт до Витовтових часів не належав, як виходило б з перекладів Менґлї-ґераєвого ярлика 1507 р., і свій ярлик виставив іще бувши ханом, перед утечею на Литву. Але можливо, що сї слова про утечу на Литву за Витовта належать тільки то Хаджі-ґерая, і тільки через незручність перекладчиків пристали до обох.
Отже поки що на певнїйше можна приймати грамоти на руські землї тільки тих чотирох ханів: Тохтамиша, Хаджі-ґерая, Нур-девлєта й Менґлї-ґерая. Тохтамишової грамоти ми не маємо. Вона мусїла бути видана по звіснім нам його ярлику, бо в тім ярлику Тохтамиш ще не вирікаєть ся з своїх прав на руські землї. І коли правдиві слова Менґлї ґерая, що в тім ярлику Тохтамиша був і Смоленськ, то се само вказувало б на остатнї роки XIV в.
Хаджі-ґераїв ярлик нїби маємо (в вид. Ґолембіовского), але він дуже непевний. Коли моє толкованнє Менґлї-ґераєвого „дядї” як помилки оправдане, то се б рішучо довело фальсіфікацію сього Хаджі-ґераєвого ярлика, бо в такім разї „старший брат” Хаджі-ґерая в нїм згаданий, був би тільки льоґічним (але хибним) виводом з Менґлї-ґераєвого „дядї”, що сам з'явив ся наслїдком помилки.
Зводячи до купи слова Менґлї-ґерая з ріжних грамот, виходило б, що Хаджі-ґераєвих грамот було кілька: одна була дана Витовту, друга Жиґимонту Кейстутовичу, а можливо, що була дана якась і Казимиру — може таки в 1460-х рр., як датували ся ті ріжні відписи Хаджі-ґераєвої грамоти (звістка Сестренцовича і копія Ґолембіовского). Нур-девлєтової грамоти не маємо. На ханстві він сидїв так коротко, що се само докладно означає її час: рр. 1466-8.
Потім Менґлї-ґерай, як він каже — скоро по смерти батька, значить перед своїм увязненнєм, отже десь в кінцї 1460-х, або на початку 1470-х рр., видав також ярлик, і в нїм окрім згаданих в попереднїх грамотах земель, „надав” Литві також Рязань, Переяслав (рязанський), Одоїв, Новгород, Псков. Се був час, коли литовська полїтика дїйсно інтересувала ся деякини з сих земель, нпр. Новгородом.
Як я вже згадував, ми маємо копію Менґлї-ґераєвого ярлика виданого у Ґолембіовського з датою 878 р. (що відповідає 1473/4 р. по Христї, отже в датї також мала недокладність). Грамота ся видана з нагоди нїби посольства панів названих тут так: pan Bohdan Fedorowicz a marszałek pan Iwasko Soskowicz. Таких панів не могли попереднї дослїдники відшукати 14), і не диво: се маршалок Богдан Сакович і пан Івашенко Івашкович, як виходило б з порівняння з иньшими грамотами Менґдї-ґерая. Таке покрученнє будить сильні підозріння против автентичности й сього ярлика. Вже можна лекше дарувати йому деякі баламуцтва й крайні покручення імен, що могли стати ся при перекладї або скорочуванню ориґінала.
Поза тим маємо ярлик 1507 р. — одинокий вповнї автентичний і розмірно ще досить добре відданий текст. Маємо його в трох версіях, як уже знаємо: з „ориґїналу Лит. Метрики, з варшавської її копії (ся отже самостійного значіння не має) і нарештї — польський переклад в Acta Tomiciana (І дод. 9) — скорочений і в іменах дуже баламутний, але очевидно — самостійний, так що при реставрації ориґіналу помітувати ним не можна. Завважу: що з ними виразно споріднені ярлики „з королївських тек”, друковані у Ґолембіовского (нпр. polnym koniem зам. потним конем).
Що до самого змісту ярликів, чи властиво одинакого певного ярлика 1507 р., то насамперед мушу піднести, що він передає в. кн. Литовському право не на всї землї старої Руської держави, як то часом толкують, а тільки на ті, які до в. кн. Литовського належали або на які воно мало претензії. З виїмком Новгорода і Пскова, всї сї землї дїйсно були колись під зверхністю Орди, так що передача на них прав кримськими ханами, що уважали себе спадкоємцями Орди, зовсїм не були так „нелЂпо притязательною”, як декому здавало ся. Я не вважав би потрібним відкидати й слова Менґлї-ґерая, що сї ярлики видавали ся на жаданнє самого литовського правительства (бодай часами). Не треба забувати, що в кінцї XV в. і початках XVI в. память про силу й власть Орди була досить сьвіжа, татарський престіж іще жив; треба поглянути тільки напр., як скромно, навіть сервілїстично поводить ся такий в. кн. Іван з тим же Менґлї-ґераєм! Тому такі ханські ярлики, супроти конкуренції в руських землях Литви й Москви, в очах литовських полїтикив могли бути зовсїм не такими порожнїми, як здають ся сучасним дослїдникам.
21. Володислав Опольський.
Про Володислава опольського спеціальні статї: Szaraniewicz Rządy Władysława Opolczyka na Rusi — Biblioteka Ossolińskich, т. IV (1864); E. Breiter Władysław książę Opol; Львів, 1889; Линниченка Критическій обзоръ нов. литературы по ист. Галицкой Руси — статя III присьвячена специяляно Владиславу в формі рецензії працї Брайтера (Ж. М. Н. П. 1891, VII).
