Так Стаднїцкий думав, що Корибут (він уважав його старшим від Дмитра) держав Брянськ і Новгород, а Дмитро Ольгердович — Трубчевськ; в дальшім результатї з того виходить у нього, що сї обидва Ольгердовичі еміґрували до Москви (Bracia Jagiełły c. 41-2, 110). Антонович уважав Дмитра Ольгердовича старшим, а володїннями його — Чернигів і Трубчевськ; Корибута мав він також за князя брянського й новгородського (Моногр. c. 115). Вольф був поставив під сумнївом князюваннє Дмитра Ольгердовича в Чернигові в своїй першій працї (Ród Gedymina c. 91-2), але в новійшій (Kniaziowie litewsko-ruscy c. 336-8) уважає Дмитра князем Брянська, Трубчевська й Чернигова, так що Корибуту (його він уважає молодшим) зістав ся тільки Новгород. Аж недавнїми часами, в однім часї дали справедливе обясненнє сеї справи Леонтович (Очерки c. 157-8) і особливо Зотов (с. 137-146), що ширше й докладнїйше застановив ся над сею справою 11). Вони виказали зовсїм основно, що Корибут був князем чернигівським і новгородським, а Дмитро Старший — брянським і трубчевським.
Се дїйсно мабуть так. Насамперед — що Корибут володїв Новгородом сїверським, се не підлягає сумнїву: маємо кілька грамот його рр. 1386-1388, де він і сам себе зве Demetrius alias Koributh dux Litwanie, dominus et heres Nouogrodek, князь Дмитрий инЂмъ именемъ Корибут, князь новгородьский и сЂверьский — Codex epist. Vitoldi ч. 29, Собраніе грамотъ Вильна и Трок І ч. l, Dzialyński Zbiór praw litewskich c. 2, Archiwum Sanguszków I ч. 9 i 10 12).
Далї треба сконстатувати, що Дмитро Ольгердович князь брянський, згаданий в перемирній грамотї р. 1371 (Собр. госуд. грам. І с. 52) і потім в повісти про битву з Мамаєм (Воскр. II c. З6), не Корибут, а одна особа з князем Дмитром Ольгердовичом трубчевським, що під час походу московського війська на Сїверщину піддає Москві Трубчевськ і переходить до Москви (Воскр. II c. 34). Сей Дмитро Ольгердович, перейшовши до Москви в 1379 р., дістав там в державу Переяслав суздальський, брав разом з братом Андрієм участь в битві з Мамаєм 1380 р. і аж в р. 1388 вернув ся назад на Литву. Маємо його грамоту з кінця 1388 р., писану, очевидно, зараз по поворотї, де він уневажнює свою присягу, зложену в кн. московському, й обіцяє служити Ягайлу: „коли ся воротимъ, сложивъ той слюбъ, тогда хочемъ кголдовати королеви” — Срезневский СвЂдЂнія о малоизв. нам. ч. LIII, Собраніе грамотъ Вильны ч. 3. Тим часом Дмитро-Корибут перед тим, в рр. 1386-8 видав кілька присяжних грамот Ягайлу, і в них нема нїякого натяку на те, щоб він колись еміґрував до Москви; очевидно, в тих лїтах він був в в. кн. Литовськім, і до нього не можна прикладати звісток про того Дмитра Ольгердовича-еміґранта (як то робив Стаднїцкий). Звістка про смерть Дмитра кн. брянського в битві на Ворсклї 1399 р. також, очевидно, належить до Дмитра Ольгердовича Старшого, бо Корибут жив іще в р. 1404 і згадуєть ся в тім роцї під тим іменем в лїтописних компіляціях — Полное собр. лЂтоп. IV с. 107. V c. 253.
Отже Дмитро Старший мав Брянськ і Трубчевськ, Корибут — Новгород. Се певно, лишаєть ся тільки розібрати справу з Черниговом. Вона опираєть ся о Любецький синодик. В нїм маємо дві записки: „вел. князя Димитрія черн(иговского) и брата єго князя Йоанна — вел. князя Иоана Скиргалай” і „князя Димитрія Олгердовича и княгиню єго Анну и сыновъ ихъ князя Михаила, князя Иоанна”. По всякій правдоподібности тут маємо ми двох осібних князїв, то значить Дмитра-Корибута й Дмитра Старшого (повторень в Синодику не сконстатовано, а й ріжниця в титулї: „князь великий” і просто „князь” за сею гадкою промовляє, хоч титулованнє великих князїв в Синодику не всюди переведене й видержане одностайно).
Вибір рішає така обставина, піднесена особливо Леонтовичом: ґенеальоґія литовських князїв в Воскресенській лїт. (І c. 255) у ”Дмитрея Трубецкого” Ольгердовича виказує сина Михайла (пор. ґенеальоґії у Временнику моск. общ. ист. и древностей Х c. 138, 223), иньші ґенеальоґії двох синів — Михайла й Івана (Временникъ c. 82), і від Михайла ведуть рід князї Трубецькі. Річ не дуже певна, чи кн. Трубецькі пішли дїйсно від Дмитра Ольгердовича: вони могли бути звязані з ним на тій підставі, що Дмитро Старший, в звістцї про його приїзд до Москви, зветь ся князем трубчевським. Але досить того, що ґенеальоґи, привязуючи до нього рід князїв Трубецьких, мали на гадцї Дмитра Старшого і його синів Михайла й Івана. Тим часом як раз синів Михайла й Івана, як ми бачили, має Дмитро безтитульний, з чого-б виходило, що друга записка Синодика про Дмитра належить до Корибута, і значить — він був князем чернигівським. Яв бачимо, вивід льоґічно правильний, але опертий на комбінації джерел не дуже певних, тому й приналежність Чернигова Корибуту лишаєть ся тільки правдоподібною.
Що до Стародуба, то в Любецькім синодику читаємо: „князя Патрикія Давидовича стародубскаго пріємшаго аггелскій образь и княгиню єго Єлену, сына ихъ князя Іоанна”. В Гедиминовій династиї знаємо Патрикия Наримунтовича, що виступає в Новгородї Великім в рр. 1383-6 як князь, і потім знову зявляєть ся там в р. 1397 (1 Новг. c. 381, 382, 4 Новг. с. 90-l, 93, 102). Його батько Наримунт мав християнське імя Глїба (1 Новг. c. 331), отже Патрикий Давидович вповнї відповідав би Патрикию Наримунтовичу (бо Глїб він же й Давид, як Борис другим іменем Роман). Про князюваннє сього Патрикия в Стародубі безпосереднїх вказівок нема, але що в 1380-х рр. був в Стародубі князь з литовської династиї, на се маємо вказівку в двірських рахунках Ягайла: в 1388 р., як раз в тім часї, коли Патрикий полишив уже Новгород, був у нього в гостях dux Starodubski — Rаtiones сurіае Vlad. Jagiellonis c. 76, під днем 30/VIII; що в той день у короля були duces Lytvanorum et Rutheni, двічи згадано під тим же днем. Ще виразнїйшу вказівку дають звістки про його сина Олександра; так записка використана Карамзїним каже, що 1397 р. в сїчнї приїздив до Москви „князь Александр Патрикієвичь Стародубскій” (Карамзїн V пр. 254), отже син Патрикия, що звав ся по батьковій волости Стародубським. Він згадуєть ся потім з тим же титулом не раз — в. р. 1398-1403, в Литві й Московщинї: Raczynski — Codex dipl. Litwy c. 256 (пор. Codex ер. Vitoldi c. 179), Акты зап. Рос. I с. 28, Пол. собр. лЂт. IV с. 106, V с. 252, VI с. 132, Воскр. II с. 75-6, пор. I с. 238, Codex epist. Vitoldi ч. 352 і 362); про нього будемо говорити ще низше. Батько й син виступають разом під р. 1408: разом з Свитригайлом тодї приїхали до Москви „князь ПатрекЂй звенигородскій и князь Александръ звенигородскій, ис Путивля князь Федоръ Александровичь”, і з ними, між иньшими боярами, також бояре стародубські — Воскр. II c. 82. Не може бути сумнїву, що маємо тут Патрикия і Олександра стародубських, але чому вони звуть ся тут князями Звенигородськими, се зістаєть ся досї не виясненим зовсїм. Ґенеальоґія кн. Голициних толкує, що вони звали ся так від Звенигорода на Днїстрі (!) (Древняя рос. вивлїтида IV c. 164-7), а Зотов додає ще здогад, що сей Звенигород дістав Патрикий мабуть від Витовта (!) по відїздї з Новгорода (c. 127), але се все, розумієть ся, чисті неможливости. Вже скорше можна-б думати на Звенигород московський — чи не держав його якийсь час Патрикий від московського князя? Але таких вказівок не маємо.
Той князь Федор Александрович з Путивля, що в зацитованій московській записцї виступає разом з Патрикиєм і Олександром, міг би виглядати на Олександрового сина, тим більше що в сусїдстві — в Путивлю сидїв Патрикиїв син Федір; але се чиста гіпотеза, яку висловляю тільки до річи. Натомість Василь Патрикиєвич рильский не підлягає сумнївам: його з сим титулом згадують оповідання 4 Новгородської й Никонівської компіляциї про битву на Ворсклї, де він наложив головою. Він зветь ся тут „Феодоръ Патракієвичь князь рыльскый” (Пол. собр. IV с. 104, Никон. III c. 174), тим часом як у иньших версіях сього оповідання він зветь ся князем волинським (велынскій) (Воскр. II 73, 1 Соф. 251), або навить „волоським” (Давн. рус.-лит. лїтоп. — Уч. зап. с. 43).
Що до иньших князїв, то нпр. русько-лит. лїтоп. ширших редакцій каже, що Чернигів мав кн. Константин Ольгердович (кодекс Євреінова: ”Костянтинъ удЂлъ его Чернигов і Черторызскост”, код. Биховця: Konstantyn udel icho Czernihow a Czartoryiesk — Пол. собр. XVII с. 377 і 501). Переважна більшість істориків іґнорує зовсїм сю звістку, тільки Смолька (Kejstut і Jagiełło c. 9) пробував її реабілїтувати. Вольф (Ród Gedymina c. 82, 87, 95, Kniaziowie c. 18, 337) тільки реєструє сю звістку, анї боронячи, анї збиваючи. Леонтович (Очерки с. 135-6) пробував довести, що се не Чернигів, а Чернихів на Волини. Я думаю, що автор сеї звістки розумів в кождім разї Чернигів (Леонтович безпотрібно транскрібує се на Чернихів), але весь сей ґенеальоґічний екскурс лїтописи має такий пізно лєґендарний характер, стільки містить баламуцтв, що й сеї звістки про Чернигів не можна брати як серіозну джерелову звістку.
